Анотація до роботи:

Берник Т.Л. Розвиток диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.03 – корекційна педагогіка. – Інститут спеціальної педагогіки АПН України, Київ, 2006.

Дисертаційне дослідження присвячено цілісному історико-педагогічному аналізу процесу розвитку системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні з 1945 до 2000 рр. У дослідженні проаналізовано теоретичні та методологічні основи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення. На основі історико-логічного та порівняльного аналізу отриманих даних розроблено авторську періодизацію; відображено цілісну картину становлення і розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні; розкрито соціально-економічні, суспільно-політичні та педагогічні чинники, які впливали на становлення та розвиток логопедичної допомоги, визначено передумови становлення системи логопедичної допомоги; виявлено фактори, що сприяли розвитку її диференційованих форм, розробці та впровадженню наукових досліджень, зміцненню матеріально-технічної бази. Уточнено і доповнено історико-педагогічні факти, що характеризують основні тенденції, закономірності та особливості здійснення логопедичної допомоги. Введено до наукового обігу маловідомі і невідомі архівні матеріали, історичні факти, пов’язані з розвитком диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в Україні.

Науковий та ретроспективний аналіз історико-педагогічних матеріалів, архівних документів і першоджерел свідчить, що характер логопедичної допомоги дітям упродовж всього періоду її розвитку не залишався незмінним. Організація, зміст, форми і методи цієї роботи перебудовувалися одночасно з накопиченням знань про етіологію порушень мовленнєвої діяльності, про їх структуру і механізми. На перших етапах логопедична допомога обмежувалася переважно подоланням несприятливих умов звукоутворення, а вивчення мовленнєвих порушень не пов’язувалося з розробкою педагогічних засобів їх виправлення.

Різні періоди розвитку логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення позначені впливом соціально-економічних, суспільно-політичних, культурологічних та педагогічних чинників, що відбивали трансформацію суспільного життя, розвиток освіти, в тому числі й спеціальної, а також організаційно-педагогічні умови й можливості всієї системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення.

За результатами проведеного дослідження, висновків та узагальнень виділено три періоди розвитку диференційованих форм логопедичної допомоги дітям з вадами мовлення в Україні, кожен з яких поділяється на етапи.

Перший (1945-1971 рр.) – період становлення і розвитку науково-дослідної роботи у галузі логопедії та формування системи логопедичної допомоги в Україні. У цьому періоді нами виділено два етапи.

І етап (1945-1954 рр.) характеризувався відбудовою зруйнованої у роки Великої Вітчизняної війни практики логопедичної допомоги дітям дошкільного і шкільного віку. Починаючи з 1943 р., в Україні при загальноосвітніх навчальних закладах відкриваються логопедичні пункти. У 1953 р. створюються перші спеціальні школи-інтернати для дітей з тяжкими порушеннями мовлення. На початку цього етапу логопедична допомога обмежувалася переважно подоланням несприятливих умов звукоутворення, а вивчення мовленнєвих розладів не пов’язувалося з розробкою педагогічних засобів їх корекції. Мовлення розглядалося як сукупність систематизованих артикуляційних рухів, що продукують звуки. Зміст і методи логопедичної допомоги дітям на цьому етапі розвивалися в напрямі розробки прийомів корекції усного мовлення, виправлення недоліків вимови та мовленнєвого дихання.

Позитивним результатом цього етапу стало накопичення знань стосовно об’єктивних закономірностей мовленнєвої діяльності і досвіду корекції мовлення у розумово відсталих дітей, дітей з ДЦП та дітей з тяжкими порушеннями мовлення. З метою впровадження наукових досліджень в практику було прийнято низку нормативних документів, які сприяли упорядкуванні роботи логопедичних закладів. Якщо у довоєнний період недоліки мовлення розглядалися в площині розробки прийомів подолання рухових аспектів артикуляції і корекції дихальної системи, то у післявоєнний період на перше місце висувався педагогічний зміст логопедичної допомоги, який спрямовувався на формування складних психічних процесів.

ІІ етап (1955-1971 рр.) характеризувався розвитком теоретичних основ логопедії та розширенням мережі закладів для дітей з порушеннями мовлення. Для цього етапу характерним були чітка постановка мети, завдань і способів організації логопедичної допомоги, орієнтація наукових досліджень на розробку та впровадження педагогічної класифікації мовленнєвих порушень, що сприяло запровадженню більш ефективної диференційної корекційної роботи відповідно до форми розладу мовлення. Наукове обгрунтовання одержали дидактичні принципи організації навчально-виховної та корекційної роботи в закладах для дітей з тяжкими порушеннями мовлення. Цей етап характеризується вивченням різних форм мовленнєвої патології у дітей дошкільного та шкільного віку. Зокрема досліджувалися та розроблялися питання щодо: методики виправлення недоліків звуковими, у зв’язку з чим розроблялися нові прийоми і спеціальний дидактичний матеріал; подолання наслідків затримки мовленнєвого розвитку та порушень голосу. Дослідження поширювалися на такі тяжкі порушення мовлення, як афазія, алалія, заїкання. Завдяки спільним зусиллям науковців, практиків та уряду на цьому етапі відкрито експериментальні групи для дітей з порушеннями мовлення при загальноосвітніх дитячих садках; збільшено кількість шкіл-інтернатів та логопедичних пунктів.

Аналіз історичної спадщини означеного періоду дозволив виявити основні тенденції та особливості логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення. На цьому етапі завдяки науковим дослідженням долався розрив у виявленні супутніх порушень мовлення. Експериментальним шляхом доведено взаємозв’язок між порушеннями фонетики, лексики і граматики, між порушеннями вимовляння і фонемоутворенням, між вадами усного і писемного мовлення. Наукове обґрунтування отримала ідея про педагогічне значення процесу взаємодії мовленнєвої діяльності з психікою й особистістю дитини.

Наукового обґрунтування отримали різні розділи логопедії. Зокрема, в поглядах на недорікуватість виявлено своєрідність окремих груп порушень вимовляння в залежності від специфіки мовленнєвого недорозвитку: фонетичного, фонетико-фонематичного, лексико-граматичного. Дослідження питань загального недорозвитку мовлення дозволило відмежувати алалію від глухоти та туговухості, встановити системний зв’язок між окремими проявами порушень і психічною діяльністю. Суттєвої перебудови зазнав розділ логопедії „заїкання”, що сприяло подоланню симптоматичного підходу у навчанні дітей з вадами мовлення. Це сприяло розробці нових педагогічних прийомів і засобів корекції мовленнєвих порушень, диференціації змісту цієї роботи з урахуванням основної вади.

Другий (1972-1990 рр.) – період розширення диференційованих форм логопедичної допомоги. В цьому періоді нами виділено два етапи.

І етап (1972-1982 рр.) характеризувався подальшим розвитком теорії логопедії та системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення на принципово нових методологічних і природничо-наукових засадах. Головною особливістю цього етапу стало посилення уваги до визначення педагогічних засобів попередження мовленнєвих порушень у ранньому віці, завдяки чому сформувалася нова галузь – дошкільна логопедія та створилася нова форма логопедичної допомоги – спеціальна дошкільна освіта дітей з порушеннями мовлення (дислалія, заїкання, ринолалія, алалія, афазія). Наукові дослідження у галузі логопедії потребували врахування даних суміжних з нею наук: психології, медицини, фізіології, мовознавства та ін. Зокрема, досягнення у вивченні фізіології використовувалися для аналізу заїкання і враховувалися під час розробки методики подолання цієї вади. Дані психології про розвиток ситуативного і контекстового мовлення використовувалися у процесі формування мовлення в алаліків, розробки методів подолання заїкання. Дані про системну будову мовлення складали лінгвістичну основу логопедичної роботи. Все це сприяло науковому обґрунтуванню змісту, методів і засобів спеціального навчання і виховання дітей з тяжкими порушеннями мовлення та подоланню неуспішності у навчанні.

ІІ етап (1983-1990 рр.) характеризувався виділенням із загальної різноманітності порушень мовлення тих форм, які перешкоджають навчанню у загальоосвітній школі і потребують спеціально організованих умов навчання. Це зумовило розширення мережі спеціальних дошкільних і шкільних закладів та зростання контингенту учнів, охоплених спеціальних навчанням. Зокрема, якщо у 80-х рр. ХХ ст. в Україні функціонувало 11 дошкільних і 8 шкільних закладів для дітей з тяжкими порушеннями мовлення, то у 90-х рр. їх налічувалося відповідно 525 і 14. При загальноосвітніх школах було створено понад 1000 логопедичних пунктів, на базі яких під керівництвом учителя-логопеда проводилися заняття з усунення порушень усного і писемного мовлення. Десятки тисяч дітей дошкільного віку з вадами мовлення одержували логопедичну допомогу в спеціальних групах, організованих при дошкільних навчальних закладах.

Диференціація дітей за формами порушень мовленнєвого розвитку зумовлювала необхідність наукового обґрунтування змісту, форм і методів логопедичної допомоги. З метою посилення корекційної спрямованості змісту навчально-виховної роботи у спеціальних дошкільних і шкільних закладах розроблялися і впроваджувалися нові програми для дітей, які мають заїкання, загальний недорозвиток мовлення, фонетико-фонематичний недорозвиток мовлення. Це зумовлювало необхідність проведення додаткових досліджень таких проблем: вивчення стану фонетико-фонематичної, лексико-граматичної сторін мовлення, зрілості функцій мовлення; особливостей прояву загального недорозвитку мовлення у дітей, їх впливу на оволодіння читанням та письмом; удосконалення педагогічних технологій подолання заїкання; діагностики мовленнєвих порушень з урахуванням одержаних під час досліджень даних про природу, структуру і механізми цих порушень. Вжиті на цьому етапі організаційні та науково-методичні заходи сприяли розвитку варіативних форм логопедичної допомоги, починаючи з раннього віку, в системі спеціальних дошкільних закладів; логопедичних груп при дошкільних навчальних закладах, а також у школах для дітей з тяжкими порушеннями мовлення та логопедичних пунктах при загальноосвітніх школах.

Оскільки у перерахованих вище закладах спеціального навчання гострою була проблема кваліфікованих кадрів, реалізація змісту навчання та педагогічних технологій корекції вад мовлення здійснювалася без врахування потенційних можливостей дітей з різною структурою порушення мовлення. До певної міри це пояснювалося й тим, що тривалий час не розроблялися спеціальні програми та навчально-методичні посібники для педагогів спеціальних закладів даного виду. Одержані в дослідженні дані свідчать, що навчально-виховний процес у спеціальних дошкільних і шкільних закладах здійснювався за програмами загальноосвітньої школи, а специфіка роботи зводилася лише до корекції суто мовленнєвих порушень. Це не сприяло динамічному розвитку сенсорної, моторної сфер вихованців, формуванню психічних процесів, які беруть участь у мовленнєвій діяльності.

Кардинальні зміни в організації, змісті і методах логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення відбулися у третьому періоді (1991-2000 рр.), коли в структурі Академії педагогічних наук України утворюється Інститут дефектології (листопад 1993 р.), перейменований в Інститут спеціальної педагогіки (2001) АПН України. Лабораторією логопедії Інституту проведено значну роботу з координації фундаментальних і прикладних досліджень, які проводилися відповідними кафедрами дефектологічних факультетів педуніверситетів України, визначено їх пріоритети, передбачено поетапну розробку актуальних дидактичних і методичних основ логопедичної допомоги дітям дошкільного і молодшого шкільного віку різної типології.

Важливими для теорії практики логопедії стали дослідження, спрямовані на обґрунтування психологічної моделі мовленнєвої діяльності, розробку показників і критеріїв діагностики, педагогічних технологій попередження і корекції порушень мовлення та виявлення особливостей засвоєння предметних знань учнями шкільного віку і, зокрема, особливостей розвитку усного і писемного мовлення (вимови, лексичної, граматичної системи мовлення) тощо. Одержані у процесі досліджень дані обґрунтовують необхідність розробки спеціальних навчальних програм для дітей з тяжкими порушеннями мовлення, спеціальних методів і засобів їх корекції.

Підготовка учителя-логопеда у системі вищої дефектологічної освіти у кожному періоді мала свої особливості. У першому-другому періоді така підготовка здійснювалася за двома спеціальностями – вчитель допоміжної школи та вчитель-логопед. Тому говорити про рівень професійності та достатню кількість підготовлених фахівців не доводиться. У третьому періоді, коли на дефектологічних факультетах педагогічних університетів відкриваються кафедри логопедії, змінюються акценти у підготовці логопедів. Вони готують спеціаліста вузького профілю – логопеда дошкільного і шкільного закладу. У навчальних планах значно збільшено перелік фахових дисциплін та кількість голин на їх вивчення, а також надано можливість захисту магістерських праць.

Втім, окремі стихійні дії та поспішні кроки в перебудові спеціальної школи на основі нової освітньої політики України лише загострили проблеми, що залишилися у спадок від попередніх періодів. Одержані в дослідженні матеріали дають підставу констатувати, що і наприкінці даного періоду навчання дітей з тяжкими порушеннями мовлення здійснюються за перекладеними з російської мови програмами і підручниками, зміст яких не сприяє втіленню в життя національної ідеї: виховання громадянина і патріота України, любові до української мови і літератури, поваги до народних традицій і звичаїв. Спостерігається розрив між усталеним змістом освіти і реальним соціокультурним оточенням, дисбаланс між навчанням і розвитком учнів, що знижує якість і рівень підготовки учнів до самостійного життя, їх інтеграцію у систему сучасних суспільних відносин.

Аналіз та узагальнення матеріалів дослідження показали, що українські вчені-дефектологи та педагоги-практики, особливо довоєнного періоду, сформували ті методологічні основи логопедії, які й забезпечували поступальний розвиток теорії і практики логопедичної допомоги дітям на кожному із виділених нами періодів. Незважаючи на різні підходи до розв’язання завдань корекційного навчання дітей з вадами мовлення, у центрі уваги завжди залишалась особистість дитини з її інтересами, потребами, збереженими можливостями до навчання. Дидактичні та методичні ідеї, положення й висновки, що містяться в теоретичній спадщині довоєнного періоду, не лише були підтримані вченими післявоєнного періоду, а й одержали подальший розвиток та залишаються актуальними до тепер і можуть бути використані в сучасних умовах розвитку спеціальної освіти. Зокрема, йдеться про використання раніше здобутого досвіду в умовах переходу до інтегрованого (інклюзивного) навчання дітей з тяжкими порушеннями мовлення.

Аналіз процесу розвитку системи логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в динаміці дозволив нам охарактеризувати основні суперечності, притаманні всім періодам. Це суперечності між гуманною метою, завданнями, проголошеними владою, і реальним станом розвитку системи логопедичної допомоги дітям; між гуманними цілями, визначеними нормативно-правовими документами щодо введення загального обов’язкового навчання всіх дітей шкільного віку, і невідповідністю мережі спеціальних закладів для повного задоволення цієї потреби; між змістом освіти і потенційними можливостями розвитку дітей; між реальною потребою у кваліфікованих кадрах логопедів і станом підготовки їх в системі вищих педагогічних закладів.

Проведене дисертаційне дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми спеціального навчання дітей зазначеної нозології. На нашу думку, доцільно продовжити ті аспекти дослідження, що пов’язані з подальшим удосконаленням методик клінічного, фізіологічного, психологічного і педагогічного вивчення дітей з тяжкими та складними порушеннями психофізичного розвитку, синтезуванням наукових фактів, отриманих у процесі комплексного вивчення учнів спеціальної школи. Це забезпечить більшу об’єктивність диференційної діагностики досліджуваних станів, сприятиме науковому обґрунтуванню системи корекційно-педагогічних та лікувально-профілактичних засобів впливу на розвиток дитячої особистості.

Основний зміст дослідження, висновки та методичні рекомендації відображені у таких публікаціях автора:

1. До проблеми історії вивчення логопедичної допомоги дітям України // Дефектологія. – 2003. – № 2. – С. 52-55.

2. Зародження основ логопедичної допомоги в Україні // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі. Наук.-метод. зб. Вип. 5. – К., 2004. – С.6-8.

3. Перші спроби надання допомоги особам з мовленнєвими порушеннями // Дефектологія. – 2004. – №3. – С.48-52.

4. Організація логопедичної допомоги як складової системи спеціальної освіти України // “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами”. V Міжнародна наук.-практ. Конф. – К.:Ун-т Україна, 2004. – С.59.

5. Розвиток логопедичної допомоги дітям в Україні // Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень. Тези VІІ Міжнародної конференції молодих вчених. – К., 2005. – С. 211-213.

6. Обґрунтування потреби логопедичної допомоги та розвиток мережі закладів для дітей з порушеннями мовлення в 30-х рр. ХХ ст. // Дефектологія. – 2005. – № 2. – C. 48-52.

7. Сучасний етап розвитку системи логопедичної допомоги дітям з мовленнєвими порушеннями дошкільного віку в Україні // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі. Наук.-метод. зб. – Вип. 6. – К., 2005. – С.18-21.

8. Становлення системи логопедичної допомоги в Україні // М-ли Всеукр. наук.-пошук. конференції “Розвиток життєвої компетентності учнів у загальноосвітньому навчальному закладі”. – Запоріжжя, 2005. – С. 36-41.

9. Стан логопедичної допомоги дітям дошкільного віку в Україні у 70-80-х роках ХХ століття // Зб. тез VІ Міжн. наук.-практ. конф. “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами”. – К., 2005. – С. 62.

10. Проблема організації спеціального навчання і виховання осіб з мовленнєвими порушеннями у 30-ті роки ХХ століття // Науковий часопис НПУ імені М.П.Драгоманова. – Серія 19: Корекційна педагогіка і спеціальна психологія. Вип. 3. – К., 2005. – С. 9-15.

11. Важливий етап в розвитку логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення дошкільного віку в Україні // Реабилитация детей с особенностями психофизического развития: современность и перспективы. Мат-лы І Крымской конференции. – Симферополь, 2005. – С. 21-26.

12. Логопедична допомога дітям дошкільного віку: історичний аспект // Психологічні проблеми сучасності. Тези ІІ-ої міжнародної науково-практичної конференції студентів та молодих вчених (8-9 квітня 2005 р.). – Львів, 2005. – С. 6-8.

13. Організація логопедичної допомоги дітям дошкільного віку в системі спеціальної освіти // Дефектологія. – 2006. – №1. – С. 51-55.

14. Розвиток логопедичних пунктів як найбільш поширеної форми організації допомоги дітям з порушеннями мовлення // Дидактичні та соціально-психологічні аспекти корекційної роботи у спеціальній школі. Наук.-метод. зб. – Вип. 7. – К., 2006. – С. 3-6.