Здійснений нами комплексний багаторівневий аналіз зовнішньополітичних стратегій Франції, Німеччини та Великобританії в контексті розвитку й імплементації Спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу дозволив сформулювати наступні висновки: 1. Проведене наукове дослідження сукупних факторів, що впливають на оформлення зовнішньополітичних підходів провідних держав-членів ЄС (Франція, Німеччина та Великобританія) щодо формування автономного військово-політичного «виміру» Євросоюзу, дає підставу стверджувати, що національні інтереси й амбіції цих держав, у контексті нових політичних реалій, відіграли найважливішу роль у цьому контексті. Цим, у свою чергу, можна пояснити, наприклад, певну подвійність, так званий «подвійний стиль» зовнішньополітичних стратегій Франції і Німеччини щодо проблеми створення автономного від НАТО військово-політичного інструментарію ЄС. Зокрема, Франція в досліджуваний нами період, у своєму прагненні займати позиції лідера в Європі, з одного боку, дотримувалася європоцентристської позиції та активно виступала за посилення військово-політичної ролі Європейського Союзу в новій системі європейської безпеки шляхом створення СЗБП ЄС. Разом з тим, Франція не мала достатнього економічного і військового потенціалу для того, щоб цілком узяти на себе відповідальність за формування автономного військового-політичного механізму Європейського Союзу. Таким чином, у підсумку Франція відмовилася від ідеї щодо створення суто європейського військового «виміру», незалежного від НАТО й надала перевагу формуванню «європейської ідентичності» у сфері зовнішньої політики, безпеки й оборони в рамках Північноатлантичного Альянсу. Позиція Німеччини з цієї проблеми в період, що досліджується, у свою чергу, займала проміжне становище між європоцентристською та атлантичною. Оскільки в рамках Північноатлантичного Альянсу ФРН виступала як вірний союзник США на континенті. А в рамках Європейського Союзу Німеччина була незмінним партнером Франції у створенні СЗБП ЄС, тому що зовнішньополітичною стратегією ФРН у період, що нами досліджувався, був мультилатералізм, її національним інтересам відповідала активна участь, як у європейській, так і євроатлантичній інтеграції за допомогою ЄС і НАТО. Внаслідок цього, Німеччина виступала за створення власного військового виміру ЄС, але не конкуруючого, а такого, що доповнює Північноатлантичний Альянс. Вона визнавала формування нової системи європейської безпеки з партнерською участю США і за більшої відповідальності ЄС на міжнародній арені. Сполучені Штати при цьому, відповідно до позиції Німеччини, повинні нести відповідальність за проведення воєнних операцій верхнього спектра дій, а Європейський Союз зміг би зосередитися на виконанні миротворчих місій. Таким чином, нова імператива – не конкурувати з НАТО в питаннях безпеки європейських територій, а при можливості заміщати, якщо США утримуються від військової участі, – стає загальною як для Франції, так і для Німеччини. Великобританія в період, що досліджувався автором, незмінно займала атлантичну позицію, тому що статус найближчого союзника США дозволяв їй залишитися провідним актором у системі європейської безпеки, здійснюючи роль посередника між американською та європейською опорами НАТО. Офіційний Лондон уважав, що тільки на основі Північноатлантичного альянсу варто розвивати європейське військово-політичне співробітництво. Разом з тим, Великобританія, не бажала виявитися в ролі політичного аутсайдера європейського інтеграційного процесу і визнала необхідність змін у сфері зовнішньої політики й політики безпеки ЄС, але робила акцент не на радикальних, а на еволюційних змінах, надаючи перевагу зміцненню «європейської опори», а не конкуруючої з НАТО структури. Британське керівництво дотримувалося поміркованої позиції щодо можливості формування єдиної системи європейської оборони, надаючи перевагу колективним координованим діям європейських країн. Зважаючи на те, що Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС є сферою співробітництва, а не інтеграції, Лондон наполягав на збереженні міждержавного характеру співробітництва. Уряд Великобританії вважав, що військова сфера є винятковою компетенцією держави й має велике значення для політичної самоідентифікації країни. 2. Аналізуючи генезу становлення Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС у постбіполярний період, ми прийшли до висновку, що СЗБП/СЄПБО Європейського Союзу є процесом, внутрішня динаміка розвитку якого, також залежить від національних зовнішньополітичних інтересів провідних акторів процесу європейської політичної інтеграції – Франції, Німеччини та Великобританії і фактора трансатлантизму. Зовнішньополітичні підходи вище зазначених держав впливали на інституціональний розвиток і нормативно-правове забезпечення інтеграційної стратегії ЄС у сфері СЗБП/СЄПБО ЄС, зокрема на можливість переходу міждержавного співробітництва в цій сфері на наднаціональний рівень. Небажання держав-членів ЄС позбавитися свого національного суверенітету у сфері зовнішньої політики й політики безпеки сповільнювало темп подальшого поглиблення європейської військово-політичної інтеграції в постмаастрихтський період. У період інституціалізації співробітництва держав у сфері СЗБП/СЄПБО остаточно визначилися позиції провідних країн ЄС. Франція і Німеччина обрали європоцентристську позицію і виступили в ролі апологета СЗБП/СЄПБО, а Великобританія, відстоюючи свою проатлантичну позицію, у ролі антагоніста. Внаслідок цього, процес інституціонального розвитку й нормативно-правового забезпечення СЗБП/СЄПБО зводився до постійного пошуку компромісу й зрештою залишився цілком незавершеним. Безумовно, після підписання й ратифікації Амстердамського і Ніццького договорів, у інтеграційній стратегії ЄС в сфері зовнішньої політики, безпеки й оборони відбувся певний перехід на більш високий рівень інституціонально-правового розвитку. Що виявилося в утвердженні в рамках СЗБП/СЄПБО нових інститутів і структур, виробленні процедур і створенні інструментів, що надають можливість Європейському Союзу відігравати більш самостійну роль на міжнародній арені. Але, незважаючи на це, створена документально-правова база, що розширила й удосконалила цей набір інституціональних і процедурних положень, шляхом уведення більш гнучких форм співробітництва держав ЄС у цій сфері («позитивна неучасть» через конструктивну відмову від голосування; «посилене співробітництво» при проведенні СЄПБО), не змінила міжурядовий характер співробітництва й принцип одноголосності при голосуванні в межах другої опори. Військово-політична й оборонна сфери як і раніше залишилися національною прерогативою держав-членів Європейського Союзу. Визначальний вплив на інтеграційні процеси, що відбуваються в сфері СЗБП-СЄПБО ЄС у період, що досліджується, безсумнівно, також зробив трансатлантичний фактор. США завжди були здатні до консенсусу з Європейським Союзом з питань військової безпеки й оборони, якщо це безпосередньо не торкалося їхніх національних інтересів. Зокрема, Вашингтона, підтримуючи ідею «поділу праці» у сфері забезпечення євробезпеки, категорично відкидав будь-які можливості створення і функціонування в межах ЄС «європейської армії» та автономних від Північноатлантичного Альянсу європейських органів військового планування. Сполучені Штати були не проти самостійних дій Євросоюзу, але тільки в операціях нижнього і середнього спектра петерберзьких місій, що, у свою чергу, не суперечило створеним нормативно-правовим і військово-політичним механізмам у межах СЄПБО для проведення обмежених за масштабами цивільних і воєнних операцій нижнього та середнього рівнів інтенсивності, про що згадувалося вище. 3. Проведений аналіз пріоритетних регіональних об'єктів, цілей і засобів імплементації Спільної зовнішньої політики, політики безпеки та оборони ЄС, з урахуванням зовнішньополітичних інтересів Франції, Німеччини й Великобританії, дав підставу стверджувати, що серед групи пріоритетних географічних регіонів додатка СЗБП/СЄПБО у період, що досліджується автором, провідне положення зайняла периферія Європейського Союзу. Стосовно цього регіонального об'єкта ЄС поставив перед собою мету «експорту стабільності» з використанням широкого спектра воєнних і невоєнних засобів, спрямованих на проведення миротворчих операцій переважно нижнього та середнього рівнів інтенсивності. Показово, що до застосування військової сили Європейський Союз ставився як до останнього засобу додатка СЗБП/СЄПБО, за умови використання всіх інших механізмів зі стабілізації й отримання мандата Ради Безпеки ООН. 4. У контексті концепції пріоритетних регіональних напрямків СЗБП ЄС, Україна розглядається Європейським Союзом як частина його найближчої периферії. Національним інтересам України відповідає інший варіант взаємин з ЄС, при якому вона виступала б як рівноправний міжнародний партнер ЄС. Завдяки своєму геополітичному розташуванню, Україна цілком може стати корисним партнером ЄС у сфері забезпечення безпеки. Існує кілька перспективних напрямків співробітництва обох сторін у цій сфері: участь України в миротворчих місіях ЄС, входження України на європейський ринок озброєнь і співробітництво України з ЄС у космічній галузі. Поглиблення досвіду співробітництва української держави з Європейським Союзом у цих сферах надалі може тільки прискорити процес її інтеграції в ЄС. Однак, у перспективі, для успішного перетворення декларативних заяв у практичну площину Україні необхідна термінова модернізація ВПК, уведення компенсаційного законодавства й істотні інвестиційні вливання в її оборонно-промисловий комплекс і армію. При цьому процес військово-політичного співробітництва України з ЄС може бути здійснений як через безпосередню співпрацю з Європейським Союзом у сфері безпеки, так і через можливість взаємодії української держави з НАТО в рамках їхніх особливих відносин, використовуючи досвід роботи українських миротворців у системі подвійного підпорядкування миротворчих сил Євросоюзу (НАТО/ЄС). Таким чином, на підставі зроблених висновків, ми можемо припустити, що в середньостроковій перспективі навряд чи відбудеться кардинальна трансформація зовнішньополітичних підходів Франції, Німеччини та Великобританії до проблеми формування автономного європейського військово-політичного «виміру». Внаслідок цього, СЗБП ЄС залишиться більшою мірою сферою міждержавного співробітництва держав ЄС, що не обмежує їхній національний суверенітет у сфері зовнішньої політики й безпеки і не конкурує з Північноатлантичним Альянсом. Очевидно, надалі, зовнішньополітичним стратегіям Франції, Німеччини та Великобританії буде відповідати наступний сценарій розподілу ролей і відповідальності в системі європейської безпеки між ЄС і НАТО: відносини між Європейським Союзом і Північноатлантичним Альянсом будуть носити комплементарний (взаємодоповнюючий) характер. «Поділ праці», швидше за все, буде відбуватися за географічними і функціональними ознаками. НАТО буде здійснювати воєнні операції високої інтенсивності на глобальному рівні, а Європейський Союз зосередить свою увага на виконанні цивільних і військових місій нижнього й середнього рівня інтенсивності, спрямованих на підтримку миру і стабільності в Європі, зокрема на кордонах географічної периферії ЄС. |
