Політика партійних і радянських органів влади, що проводилася стосовно земельних громад протягом 1920-х років, була вкрай суперечливою. З одного боку, більшовики намагалися використовувати общинний дух селянства з метою колективізації сільського господарства. З іншого боку – класовий підхід, з позицій якого здійснювалися всі заходи радянської влади на селі, руйнував общину і вносив елементи дестабілізації в соціальні відносини між різними групами селянства. Тому земельні громади не тільки не стали “стовповою дорогою колективізації”, як стверджувалося в радянській історіографії, але були по суті єдиною масовою організацією селянства, що чинила опір соціалістичним перетворенням на селі. Земельні громади Криму були популярним у селянському середовищі інститутом самоврядування. Їхня діяльність охоплювала вирішення більшості актуальних питань селянського життя і спиралася на вікові общинні традиції. Нав’язування ідеологічних функцій органам самоврядування не призводило до очікуваних результатів, тому сільради, комітети селянської взаємодопомоги, групи бідноти тощо не користувалися підтримкою з боку мас, їхнє створення переважно нав’язувалося “згори”. У порівнянні з земельними громадами інших регіонів України та Росії земельні громади Кримської АРСР мали деякі специфічні особливості. Їх діяльність здійснювалася в умовах нерозв’язаності земельного питання, частих переділів землі за новими нормами наділення, слабкого поширення інституту оренди землі. У Криму основним типом земельних громад були громади з общинним способом землекористування. Гостро складалися відносини між різними національними групами селянства, насамперед, між татарами, росіянами, греками, німцями, вірменами. У Криму в порівнянні з іншими регіонами держави раніше почалися процеси масової колективізації, в ході якої земельні громади були ліквідовані. В той же час процес ліквідації земельних громад на півострові здійснювався досить довго – майже до середини 1931 року. Земельні громади відіграли позитивну роль у роки непу як інститути самоорганізації і кооперації селянства. Їхній досвід може бути використаний і сьогодні, однак відродження земельних громад на нинішньому етапі розвитку українського села в умовах законодавчого закріплення приватної власності на землю недоцільно. Більш перспективним видається вдосконалення наявних законів про місцеве самоврядування і практики їх застосування із врахуванням сформованого в 1920-ті роки позитивного досвіду регулювання поземельних відносин, розвитку самоврядування на селі, взаємин держави і селянських об’єднань. Те, що земельні громади змогли настільки яскраво проявити себе у важкі 1920-ті роки, було невипадковим. Україна має глибокі традиції селянського самоврядування, які в роки непу ще не були втрачені. Пізніше, в умовах багаторічного панування тоталітарної системи, ці традиції виявилися багато в чому вихолощеними і незаслужено забутими. Переважна більшість населення сучасної України виросла і сформувалася в умовах цієї системи, не маючи і не знаючи досвіду самостійного господарювання на землі. Політика диктату в сполученні з патерналізмом, що здійснювалася в радянському селі протягом десятиліть, сковувала всіляку ініціативу, формувала утриманські настрої і безгосподарність. Тому відродження історичного досвіду епохи непу полягає насамперед у зміні соціальної психології вітчизняного селянства, формуванні почуття хазяїна, відповідальності і заповзятливості. Досвід земельних громад 1920-х років показує, що більшість актуальних питань життя села може вирішуватися не на рівні держави, а самим громадянським суспільством. І сьогодні ініціатива самоврядування повинна виходити від самих селян. Селянству в сучасних аграрних відносинах варто виступити не розрізненою масою, а єдиною громадою, що почуває себе хазяїном рідної землі. Інакше аграрні реформи, що проводяться в Україні, зазнають невдачі. |