В дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що полягає у розробці науково-теоретичної концепції реалізації та захисту особистого немайнового права на ім’я, визначенні науково-теоретичних поглядів та підходів, необхідних для удосконалення цивільного законодавства і створення надійного правового механізму реалізації та захисту права на ім’я без обмеження законних інтересів інших учасників цивільних відносин, адекватного вимогам економічного розвитку. За результатами проведеного комплексного дослідження були зроблені наступні висновки: 1. Використання історичного методу дослідження дало змогу з’ясувати, що з другої половини двадцятого сторіччя у різних європейських країнах виникає два підходи до сприйняття права на ім’я та регулювання пов’язаних з ним особистих немайнових відносин: німецький та французькій. Перший виходить з немайнового характеру права та передбачає такі способи захисту як оспорювання імені та усунення (припинення) неправомірного використання його іншою особою. Другий, грунтується на тому, що право на ім’я є видом власності, хоча й регулюється особливо. Німецький підхід сьогодні є пануючим у світі. 2. Застосування дедуктивного способу теоретичного дослідження дозволило вперше запропонувати поняття імені, як особистого немайнового блага, та виявити його ознаки. Ім’я – це об’єктивоване благо, яке завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потребу людини та належить їй. Запропоноване поняття передбачає необхідність визначення корисних властивостей імені та його характерних ознак. 3. В ході визначення корисних властивостей імені встановлено, що саме ім’я дозволяє людині брати участь у соціальних зв’язках і при цьому не бути знеособленою, позбавленою індивідуальності. Ім’я необхідне для самого носія, тобто має суб’єктивну цінність. Крім того, воно необхідно і для третіх осіб, тобто має цінність об’єктивну. Це пов’язано ще й з тим, що суспільна оцінка фізичної особи нерозривно пов’язана з її ім’ям. У свою чергу, норми права, враховуючи здатність імені задовольняти людські потреби, забезпечують можливість здійснювати або вимагати від суб’єктів здійснення певних дій чи утримуватись від них по відношенню до цього блага. 4. Базуючись на положеннях про предмет цивільного права та використовуючи теорію «цінності», дисертант зробив висновок, що ім’я учасниками правовідносин може розглядатися як товар та підлягати точній оцінці у грошах. Ціна, у даному випадку, розуміється як грошовий вираз корисності певного імені (блага) для “споживача”. Зроблений висновок дає можливість критично ставитись до усталеної у теорії цивільного права характеристики права на ім’я, як немайнового. 5. На підставі синтезу таких ознак імені, як корисність, можливість бути оціненим у грошах, можливість об’єктивації зазначається, що ім’я, як благо, як засіб персоніфікації певних обставин у певній особі, після смерті останньої може існувати автономно, тобто відділяється (відокремлюється) від свого носія. Відокремлення, в даному випадку, не вказує на те, що ім’я стане чужим, буде індивідуалізувати іншого суб’єкта. Відокремлення імені означає, що після смерті людини воно, як благо, збереже свої корисні властивості, буде здатне задовольняти потреби людей, тобто зможе існувати автономно. 6. На основі дедуктивного способу дослідження робиться висновок, що особисте немайнове право на ім’я – це надана фізичній особі з метою задоволення її потреб міра можливої поведінки, яка полягає у можливостях здійснення певних дій по відношенню до свого імені самою управомоченою особою та у можливостях управомоченої особи вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи чи осіб. Воно є особистим правом, невідчужуваним та невіддільним від свого носія за життя останнього. Разом з тим, після смерті носія імені право надавати згоду на використання імені переходить, в результаті правонаступництва, до певної групи суб’єктів цивільного права. Це абсолютне право. Його зміст розкривається через наступні правомочності: належність, використання, розпорядження. Це право може носити і майновий, і немайновий характер. Надання згоди на використання імені фізичної особи третім особам та порушення абсолютного права на ім’я зумовлює виникнення відносних правовідносин. 7. Системний метод дослідження природи дій з надання згоди на використання імені третім особам вказує на те, що ці дії є двостороннім правочином, договором. Цей договір є консенсуальним, оплатним, якщо інше ним не встановлено. 8. Здійснення суб’єктивного права на ім’я може бути обмежене принципами цивільного права, часом, правилами про допустимість способів та умов його здійснення, призначенням, суб’єктним складом. 9. В результаті застосування діалектичного способу наукового дослідження запропоновано під правом на захист імені розуміти охоронювальне суб’єктивне право, яке є самостійним і виникає з моменту порушення регулятивного суб’єктивного права на ім’я чи його оспорювання. 10. На основі матеріалів вітчизняної судової практики та опублікованих відомостей про діяльність іноземних судів, встановлено, що право на ім’я може бути захищеним у суді за допомогою таких способів: визнання права на ім’я; вимоги про припинення дій, що порушують право; визнання угоди за якою надано згоду на використання імені, недійсною; відновлення становища, яке існувало до порушення права (у тих випадках, коли порушене суб’єктивне регулятивне право може бути реально відновлено); зміна та припинення правовідносин; покладення на порушника обов’язку відшкодувати шкоду, що виникла внаслідок порушення права; компенсація моральної шкоди; визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових осіб. В роботі містяться й інші висновки. Дисертант має сподівання, що запропоновані науково-теоретичні висновки та рекомендації частково усунуть проблеми здійснення та цивільно-правового захисту особистого немайнового права на ім’я. |
