У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової цивілістичної проблеми встановлення закономірностей здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб, в результаті чого автором вироблені наступні найважливіші наукові положення та практичні пропозиції. 1. Запропоновано класифікувати здійснення суб’єктивного цивільного права на постійне, періодичне, разове. Постійним слід визнати здійснення суб’єктивного права, що безперервно відбувається протягом всього строку існування цього права (здійснення особою свого права на життя). Періодичним слід визнати здійснення суб’єктивного цивільного права, що може мати місце два і більше разів у межах строку існування цього права (здійснення суб’єктивного права користування майном). Разовим слід вважати таке здійснення суб’єктивного права, внаслідок якого в його носія право припиняється, тобто, перестає існувати (наприклад, здійснення права на відчуження майна). 2. Запропоновано класифікувати способи здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб за наступними класифікаційними ознаками: а) залежно від правової регламентації способу здійснення суб’єктивного права можна виділити способи, що регламентовані нормами права, та такі, що не регламентовані нормами права. Якщо порядок застосування конкретного способу, яким здійснюється відповідне суб’єктивне цивільне право, встановлений законодавством, його слід вважати регламентованим нормами права. Якщо порядок застосування конкретного способу, яким здійснюється цивільне право, не встановлений у законодавстві, його слід вважати нерегламентованим нормами права. б) залежно від можливості здійснення цивільного права лише одним єдиним чи кількома способами здійснення можна розрізняти виключні та альтернативні способи здійснення суб’єктивних прав. Якщо здійснення конкретного суб’єктивного цивільного права можливе лише одним єдиним способом, то цей спосіб стосовно здійснення цього суб’єктивного цивільного права буде вважатися виключним. Якщо здійснення суб’єктивного цивільного права можливе одночасно кількома різними способами, то ці способи стосовно здійснення цього права та одне до одного слід вважати альтернативними. в) залежно від розподілу самих суб’єктивних цивільних прав за підгалузями цивільного права можна розрізняти способи здійснення речових прав, зобов’язальних прав, спадкових прав, особистих немайнових прав, прав, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності. г) залежно від правових наслідків використання того чи іншого способу здійснення суб’єктивного цивільного права їх можна поділяти на фактичні та юридичні. До фактичних способів здійснення суб’єктивних цивільних прав належать способи, не спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. До юридичних способів належать такі, унаслідок застосування яких відбувається встановлення, зміна та припинення юридичних прав та обов’язків. д) відповідно до правомочностей носія суб’єктивного цивільного права розрізняють: способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою дій, спрямованих на використання закладених в даному праві можливостей (включає в себе способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою власних позитивних дій, спрямованих на безпосереднє використання закладених у даному праві можливостей, та способи, що полягають у висуненні відповідних вимог до інших осіб про виконання покладених на них обов’язків), та способи, за допомогою яких уповноважена особа може захистити це суб’єктивне цивільне право в разі його порушення (це способи, за допомогою яких особа може захистити своє порушене суб’єктивне цивільне право (способи захисту уповноваженою особою свого порушеного права). 3. Способи, що можуть застосовуватися уповноваженою особою з метою захисту її порушеного суб’єктивного цивільного права, поділені дисертантом на два основні блоки: а) способи самозахисту; б) способи, що полягають у зверненні із вимогою про захист порушеного права відповідним способом до уповноваженого державного органу. У свою чергу, до способів самозахисту належать: - способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного характеру, спрямованих на захист її суб’єктивних цивільних прав; - способи, що полягають у застосуванні уповноваженою особою відносно правопорушника заходів оперативного впливу (заходи, пов’язані з виконанням уповноваженою фізичною особою невиконаних або неналежно виконаних зобов’язань контрагента за договором за рахунок останнього (ст. 621 ЦК України); заходи, пов’язані із забезпеченням зустрічного задоволення, суть яких полягає в тому, що за їх допомогою носій порушеного суб’єктивного цивільного права спонукає контрагента за цивільно-правовим договором виконати належним чином передбачене цим договором зобов’язання, яке виконується з певними порушеннями або не виконується взагалі (ст. 538 ЦК України); заходи, пов’язані з відмовою вчинити певні дії в інтересах несправного контрагента (заходи відмовного характеру), які полягають у вчиненні уповноваженою особою в разі порушення її суб’єктивного права дій щодо відмови від прийняття зобов’язання або відмови від договору (ч. 3 ст. 538, ч. 3 ст. 612 ЦК України). 4. На думку автора, існуюча редакція ст. 1169 ЦК України може породити певні складнощі під час її практичного застосування, оскільки вона не зовсім чітко визначає суб’єктів, яким повинна бути відшкодована шкода, заподіяна особою, яка здійснювала право на самозахист від протиправних посягань. Тому пропонується викласти ст. 1169 ЦК України у наступній редакції: «Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданою особою в разі здійснення нею права на самозахист. 1. Шкода, завдана особою правопорушнику при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. 2. Якщо в разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди третім особам, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію». 5. Обґрунтовано, що зловживання правом завжди є поведінкою протиправною. Протиправність зловживання правом полягає в тому, що, здійснюючи своє суб’єктивне право, уповноважений суб’єкт не виконує встановленого нормою права обов’язку дотримуватися при здійсненні права меж (вимог) його здійснення. На сьогодні такий загальний обов’язок закріплений у ч. 1 ст. 13 ЦК України, згідно з якою цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У конкретних випадках здійснення суб’єктивного цивільного права такий обов’язок може визначатися спеціальною нормою, тобто, фактично нормою, якою встановлена спеціальна межа здійснення права. 6. Автором запропоновано внести зміни до ч. 6 ст. 13 ЦК України, виклавши її в такій редакції: «У разі вчинення особою дій по використанню закладених у суб’єктивному цивільному праві можливостей з порушенням установлених законом або договором меж здійснення цього права, в результаті яких порушуються охоронювані законом суб’єктивні права інших осіб (зловживання правом), суд зобов’язує її припинити зловживання своїм правом, а також застосовує інші наслідки, встановлені законом». Необхідність внесення змін до зазначеної вище статті ЦК України обґрунтована тим, що, керуючись чинною редакцією цієї норми права, зловживанням слід визнавати порушення особою при здійсненні свого права відповідних меж здійснення незалежно від того, призвело чи не призвело зловживання до негативних наслідків. Відповідно, передбачені законом санкції за зловживання правом можуть застосовуватися незалежно від спричинення самим цим зловживанням негативних наслідків. Проте, це суперечить як самій правовій природі зловживання правом, так й іншим нормам цивільного законодавства, зокрема ч. 1 ст. 15 ЦК України, відповідно до якої кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. 7. Обґрунтовано необхідність унесення змін до ч. 3 ст. 16 ЦК України і викладення її в наступній редакції: «Суд відмовляє в захисті цивільного права та інтересу особи в разі вчинення нею дій, передбачених частиною шостою статті 13 цього Кодексу». Необхідність внесення таких змін мотивовано тим, що згідно з чинною редакцією цієї правової норми відмова в захисті права особи, яка зловживала правом, є правом, а не обов’язком суду. Такий підхід законодавця до формулювання ч. 3 ст. 16 ЦК України може, у свою чергу, призвести до суддівського свавілля. Адже, саме суд, виключно на власний розсуд, в одних випадках може застосувати до особи такий негативний наслідок, а в іншому не застосувати. Причому в обох випадках суд буде діяти відповідно до вимог чинного законодавства. 8. Додатково аргументовано положення про те, що зловживання правом є особливим типом правопорушення. Тому при розгляді кожної конкретної цивільної справи, в якій розглядається вимога про застосування відповідних санкцій до особи за зловживання правом (відшкодування шкоди, завданої зловживанням, припинення зловживання тощо), необхідно встановити наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення. |
