1. Впродовж другої половини XVІ – на початку XVІІ ст. у складному вузлі взаємин Речі Посполитої, Оттоманської Порти та Московської держави склався стан стійкої рівноваги, у якій Річ Посполита та Московська держава у взаємному протистоянні потребували підтримки Порти, тоді як остання не була зацікавлена у загостренні відносин із жодною з цих держав, будучи зв’язаною на інших напрямках. Таке становище диктувало політику сторін як у Північному Причорномор’ї, так і стосовно українських земель. 2. Кримське ханство не було зацікавлене у збереженні миру у Північному Причорномор’ї і служило основним фактором дестабілізації у цьому регіоні. Крим підштовхували до агресивних дій уряди Речі Посполитої та Московської держави, зацікавлені у його використанні одна проти одної. Найбільш негативно позначився кримський фактор на становищі українських земель. 3. Протягом другої половини XVІ – на початку XVІІ ст. в основному завершилося формування українського і російського козацтва як автономної військової сили, здатної впливати на політику держав не тільки у Північному Причорномор’ї, а й у Східній та Центральній Європі. 4. Козацькі військові формування за своїм складом, організацією та озброєнням були здатні протистояти кримському війську, османським гарнізонам та військам інших сусідніх держав. На розвиток козацького війська найбільший вплив мали турецько-кримські аналоги. 5. Надвірне військо українських князів та коронні контигенти, які формувалися в українських землях і переважно з українського населення, розвивалися в традиціях еволюції княжого війська під впливом кращих європейських зразків. 6. Система оборони південних кордонів українських земель залишалася недосконалою, відстаючи від вироблених у сусідніх країнах, через що перехід від оборонної до наступальної тактики в останній третині XVІ ст. був виправданим. 7. Походи проти Криму, вершиною яких було здобуття Кафи у 1616 р., а також морські походи до турецьких берегів, найбільші успіхи яких припадають на 1615-1620 рр., були не тільки реакцією козацтва на зростання турецько-татарської експансії, а й частиною стратегії козацтва, яке добивалося узаконення своєї ролі в суспільстві. Ця стратегія була однією з причин, яка привела до Хотинської війни. 8. Рівень військового розвитку українських земель відповідав рівню розвитку інших держав Східної та Центральної Європи. При цьому контигенти військ українських князів та коронних військ не поступалися кращим європейським зразкам. Українське козацтво зуміло створити одну з кращих європейських структур легких військ, здатних протистояти не тільки кримській армії та османським гарнізонам, але й військам Московської держави, молдовським та частково угорським військам. Ця військова організація не могла протистояти лінійним військам європейських держав, зокрема, Речі Посполитої, хоча остання в XVІІ ст. широко застосовувала козацький досвід при модернізації власних збройних сил. |