Розмовність як категорія історії української мови тісно пов’язана з формуванням і становленням нової української літературної мови на народнорозмовній основі та з її унормуванням. Лінгвостилістична категорія розмовності утвердилася в процесі стилістичної диференціації української мови і виокремлення в ній розмовного та художнього функціональних різновидів. Розмовність – естетично-стилістична категорія, яка в мові художньої літератури є важливим зображальним засобом і надає їй рис невимушеності та емоційної оцінності, підкреслює природність описуваних ситуацій. У художньому стилі відбувається естетизація елементів розмовної мови, тобто розвиток у них додаткових конотацій завдяки новому контекстові й ситуації мовлення. Насиченість художнього тексту розмовними елементами залежить від особливостей індивідуального стилю письменника і визначає відповідну стрижневу ознаку мовотворчості автора. Розмовність – характерна ознака мовостилю Михайла Стельмаха. Спрямування на оповідний характер відтворення картини світу зумовило активність компонентів загальнонаціональної мови, що формують розмовну тональність мовотворчості письменника. Реалізуючись у текстах прозових творів митця, компоненти розмовного стилю, що є в цілому нормативним елементом художньої оповіді, підпорядковуються конкретним авторським настановам, співвідносяться з іншими особливостями мови письменника. У художній мові найбільш виразні стилістичні функції з усіх компонентів розмовного стилю виконують лексичні одиниці. Глибокий психологізм визначає антропоцентричний характер творчості Михайла Стельмаха, і тому в мову прози письменника широко залучається розмовна лексика, що номінує людину, характеризує її зовнішність, поведінку, а також дії та процесуальні стани особи. Ці лексеми об’єднуються в лексико-семантичне макрополе “людина”. У мові прози письменника зафіксовані типові різновиди метафоричних перенесень найменувань, за яких слово набуває розмовного значення. Це один із способів створення емоційно-оцінних назв осіб, а також ознак, що характеризують людські риси й особливості. Розмовна домінанта – характерна ознака синонімічних дієслівних рядів, що реалізують різноманітну семантику з різним ступенем експресивності. Серед актуалізованих у прозі письменника розмовних дієслів найбільш частотними є синонімічні ряди на позначення дій, притаманних людині. Михайло Стельмах правдиво відобразив у своїх творах діалектні особливості подільских говірок. Характерна риса використання фонетичних і лексичних діалектизмів полягає в позначенні місцевої матеріальної обстановки, що допомагає авторові глибше розкрити і конкретизувати реальні умови, в яких діють його герої. Рельєфно виділяючись на загальному мовному тлі, діалектні слова передають своєрідний колорит мови людей Поділля, є потужним засобом індивідуалізації характерів персонажів через особливості їх мовлення. Прагнення до більш точного й правдивого відображення усно-розмовного колориту зумовило широке застосування Михайлом Стельмахом емоційно-експресивної лексики, що відтворює невимушену мовну ситуацію спілкування з відтінками пестливості, фамільярності, вульгарності, згрубілості, зневажливості тощо. Експресивна розмовна лексика в мовотворчості письменника виконує важливу стилістичну роль, тут вона є засобом відтворення особливостей живого мовлення, а отже – характеристики персонажів. Підсиленню експресивності висловлення, інтимізації викладу, створення колориту пестливості підпорядковано вживання демінутивів. Письменник використовує ці елементи в портретній характеристиці персонажів, а також у пейзажах, де вони виконують традиційну описову функцію і є засобом емоційного впливу на читача. Автор застосовує стилістичний потенціал зменшувальних утворень і з метою вираження негативного ставлення до персонажа, а також для індивідуалізації його мови, створення іронічної експресії. Стилізація усного характеру мовлення персонажів із використанням просторічних елементів поєднує в собі три функції: соціолінгвістичну, функцію індивідуалізації мови персонажів і надання їм оцінки, опосередкованої через мову. Письменник з цією метою залучає не тільки периферійні пласти лексики – просторічні слова, деформовані з погляду літературної норми, а й лексеми, які за сферою вживання межують з позалітературними елементами – вульгаризми і слова інвективної лексики. Їх вживання завжди є вмотивованим, письменник залучає їх лише в репліки персонажів з метою мовної характеристики героя або для висвітлення його емоційного стану. Мову персонажів характеризують і елементи суржикового мовлення, які свідчать про правдиве відображення живого народного слова, на якому негативно позначилося явище інтерференції. У мові прози Михайла Стельмаха українсько-російський суржик виконує, окрім функції мовної характеристики, ще й експресивно-оцінну функцію. Традиційні розмовні словотвірні моделі є виразним засобом художньо-образної конкретизації народного сприймання і в текстовій взаємодії з іншими розмовними та книжними елементами формують загальний розмовний колорит, а також динамічні психологічні оповіді. У художніх текстах Михайла Стельмаха одні словоформи нейтралізуються та переходять у розряд маркерів нейтральної розмовності, відтворюючи властиві усномовній стихії особливості спілкування; інші розмовно конотовані деривати є емоційно-експресивними, оцінними. Зафіксована кількісно велика група складних іменників та прикметників, утворених поєднанням основ, а також відфраземних дериватів. Крім використання типових розмовних словотвірних форм, Михайло Стельмах моделює нові слова за принципом народної етимології. Їх стилістичне функціонування характеризується розгалуженою системою конотативних відтінків, які перебувають у площині позитивно-оцінної та негативно-оцінної експресії. Найбільш продуктивними є оказіональні композити – емоційно-оцінні номінації особи, прикметникові інновації, утворені складанням основ, відфраземні новотвори. У прозі Михайла Стельмаха народнорозмовна фразеологія є різноманітною за семантико-стилістичними функціями. Фразеологічні одиниці розмовного джерела є засобом створення національного колориту, виступають одним із компонентів розгортання сюжету, допомагають авторові дати яскраву характеристику дійових осіб, посилити експресивність авторської мови. Письменник залучає у свої твори відшліфовані в народній мові традиційні фразеологічні одиниці, а також робить оригінальні зміни й доповнення в структуру фразеологічних сполук, трансформує їх. Діапазон авторських оновлень і видозмін широкий і різноманітний – від омонімічних зіставлень метафоричних компонентів фразеологічної одиниці з вільно вжитими словами до стилістичного мікроконтексту, що несе тільки ідею, образ фразеологічної сполуки. Використання в індивідуальному стилі Михайла Стельмаха розмовно маркованих одиниць з метою художньої стилізації розмовності – закономірне явище, що відображає особливості мови художньої літератури означуваного періоду. Воно є проявом тенденції до синтезу всіх лексичних елементів, незалежно від їх джерел, яка визначала напрям розвитку лексики у досліджуваний час і сприяла створенню яскравих, колоритних контекстів. Роль розмовних елементів є визначальною у створенні мовної характеристики героїв в монологах, діалогах, конструкціях невласне прямої мови. За допомогою різних за ступенем зниженості розмовних одиниць, вживаних у мовленні персонажів, письменник досягає індивідуалізації їх образів. Збагачені контекстними конотаціями розмовні елементи підсилюють виразність мови автора, сприяють створенню підтексту творів, який імпліцитно виражає позицію автора, його ставлення до описуваного. |
