Підсумовуючи аналіз досліджень з історії приєднання західноукраїнських земель до СРСР–УРСР та впровадження на них радянського тоталітарного режиму у 1939–1941 рр., дисертантка дійшла до наступних висновків і узагальнень: 1. На висвітлення проблеми радянськими, сучасними українськими і зарубіжними істориками великий вплив мали ті методологічні засади, на яких базувалася історична думка залежно від пануючої в суспільстві на певному етапі державної політики й ідеології. Радянські історики в цілому замовчували або ж фальсифікували події початку Другої світової війни. Лише після здобуття Україною незалежності вітчизняна наука перейшла на плюралістичні методологічні засади, а для істориків відкрилися сприятливі умови для глибоких досліджень і об’єктивного відтворення доленосних подій минулого. 2. Радянські історики до кінця 1980-х рр. доклали чимало зусиль, щоб шляхом маніпуляції фактів, фальсифікації подій та іншим чином виправдати злочинну змову диктаторів Сталіна і Гітлера. Праці ж українських істориків спростовують твердження ортодоксальної історіографії щодо безальтернативної ситуації для СРСР у кінці 30-х рр. Першими жертвами санкцонованої ними світової катастрофи, стало населення Східної Галичини і Волині; а інкорпоровані терени – головним театром геополітичного і збройного протистояння Німеччини, Польщі, Румунії й СРСР. 3. До кінця 80-х рр. радянська історіографія трактувала вступ СРСР у війну й спільний з Німеччиною розгром і поділ Польщі у вересні 1939 р. винятково як “визвольний похід” Червоної армії з метою “взяти під захист братів-українців”. Усіляко приховувалося масштаби цієї, насправді стратегічної воєнної операції, кількість кинутих на Польщу військ, співробітництво з командуванням вермахту та ін. Натомість тиражувалися сцени про радісні зустрічі частин Червоної армії – “визволительки” місцевим населенням. Тільки в останнє десятиліття з’явилися праці вітчизняних істориків, в яких на основі архівних документів відтворена реальна картина військово-політичних подій 17–28 вересня 1939 р.. Переконливими є твердження сучасних українських вчених, що слід виокремити два возз’єднувальні процеси: перший – це безпосередні військово-політичні події “золотого вересня”, пов’язані з пактом Ріббентропа–Молотова; другий – це пошуки науково-юридичної формули легітимності інкорпорації українських земель, які тривали аж до 1945 р. 4. Висвітлення процесу оформлення державно-політичного статусу новоприєднаних земель, зрештою як і інших подій, поділило істориків на протилежні табори: радянський, який вважав цілком легітимним встановленням радянської влади шляхом “демократичних” виборів і ухвал Народних Зборів Західної України та сучасний український і діаспорний, представники яких повністю спростовують створені радянською історіографією міфи і стереотипи. Працям радянського періоду притаманне прагнення переконати, що проведення Зборів було ініціативою західних українців, а радянська влада не втручалася у виборчий процес та розробку рішень щодо встановлення радянської влади та приєднання “визволеного” краю до СРСР–УРСР. Спростовуючи твердження заангажованих науковців, українські дослідники аргументовано довели: сценарій організації і проведення Народних Зборів розроблено у Москві, а їх депутати здебільшого відбиралися владою. Ця процедура за участю силових структур була потрібна радянському керівництву, щоб легітимізувати територіальні надбання на західному пограниччі й виправдати воєнну агресію проти Польщі. Втім, незважаючи на юридичну безвідповідальність, ігнорування міжнародного права, возз’єднавчий (соборний) процес мав після історичного акту Злуки 1919 р. історично-об’єктивний характер. До певної міри приєднання Західної України до СРСР–УРСР врятувало східних українців від тотальної етнокультурної асиміляції. Процес соборизації українських земель дав певний поштовх наддніпрянським прихильникам національно-державного відродження, які зуміли зберегтися за умов сталінського терору. Отже, більшість істориків, що досліджують етноісторичні традиції народу, загалом, та державно-соборний процес в Україні, вважають: восени 1939 р. Східна Галичина і Західна Волинь були приєднані (інкорпоровані) до складу СРСР–УРСР. Окремі дослідники, насамперед історики права, які аналізують переділ Польщі з позицій міжнародного права, вважають вступ Червоної Армії у Східну Галичину і Волинь радянською окупацією. Щоправда, ті ж правники (В.Макарчук) та інші підкреслюють, що сам акт 17 вересня не змінив державно-правового статусу приєднаних земель. Власне “визвольний похід” 17 вересня став не стільки нападом на Польщу, скільки виправданим з точки зору міжнародного права кроком СРСР, яка змушена призупинити діючі домовленості з іншим суб’єктом міжнародного права внаслідок кардинальної зміни обставин, в яких ці домовленості були укладені. Тому радянський уряд мав в умовах швидкого гітлерівського наступу на Львів (уже за Сяном) не допустити висунення німецьких армій на лінію довоєнного радянсько-польського кордону. Отже, згідно з нормами міжнародного права за СРСР могло бути визнане право порушити кордон сусідньої держави, що припинило своє існування внаслідок окупації її території агресором – для забезпечення власних національних інтересів. Однак, згідно з нормами міжнародного права, СРСР не мав найменшої згоди оголосити зайняті території своїми. Вересневий похід Червоної армії не засудили Велика Британія, Франція, США, відтак радянська дипломатія одержала перемогу в боротьбі за міжнародно-правове визнання возз’єднання українських земель. В останні роки історики західного регіону (М.Литвин, Л.Зашкільняк та ін.) намагаються не послуговуватися терміном возз’єднання, який, на їх думку, носить певний ідейно-політичний спадок радянської доби (хоча для означення етноісторичного процесу він, на нашу думку, є сповна прийнятним). 5. В історіографії існують різні, часом протилежні, погляди вчених на важливі процеси докорінних перетворень з метою швидкої трансформації існуючого ладу на радянський зразок Традиційно радянські історики фальсифікували події, формуючи демократичний фасад тоталітарної системи. Висвітлюючи зміни в західноукраїнському суспільстві, почасти позитивні в економіці, соціальній сфері та освіті, вони всіляко замовчували негативні аспекти, зокрема масові арешти політичної опозиції й депортації поляків і українців, вирішення кадрової проблеми шляхом надіслання із східної України надійних працівників-функціонерів, а з Росії – силовиків, тотальної уніфікації за радянськими зразками усіх сфер політичного і національно-духовного життя. Сучасні історики на базі нових джерел довели: вступ Червоної армії в Західну Україну її поліетнічне населення зустріло неоднозначно. Зокрема, близько 20 тисяч українців, чимало поляків і німців вважали за краще перебратися до окупованої німцями Польщі; водночас із Генеральної губернії на схід масово втікали євреї. Стало очевидним й те, що значна частина українського населення інкорпорованих теренів вороже ставиться до влади і загалом більшовицької політики СРСР, але, тим не менше, назад у Польщу не хоче. З перших днів встановлення радянської влади розгорнули широкомасштабну діяльність репресивні органи з метою очистки краю від “контрреволюційних і ненадійних елементів” – діячів УНДО, ОУН, польських держслужбовців, військовиків і громадсько-політичних діячів. В літературі подано різні кількісні і “якісні” цифри дані щодо чотирьох хвиль депортацій, зокрема поляків. Вважаємо, слушно стверджують окремі дослідники, що четверта хвиля депортацій (1941) мала не стільки політичний, скільки економічний характер: кваліфіковані робітники, залізничники повинні були замінити, на випадок війни з Німеччиною, російських спеціалістів, яких мали негайно мобілізувати до війська. Більшість польських істориків ігнорують тогочасне історико-географічне означення краю – Західна Україна, західні землі України, західні області УРСР послуговуючись політичними термінами “креси”, “східні креси”, “південно-східні креси”, “Малопольща”, “Східна Малопольща”, що завжди викликало критику українських науковців (в т.ч. й радянської доби). Компромісним для обох історіографічних шкіл є чисто географічне означення регіону – Східна Галичина і Західна Волинь. Узагальнення дискурсивних практик вітчизняних і зарубіжних істориків має слугувати інструментом створення нового українського наративу, і не лише за рахунок збільшення різних джерел, але й розмаїття інтерпретацій європейської політики середини XX століття, процесу соборизації та утвердження суверенітету України. Перспективним стане вихід історіописання за межі винятково національної парадигми, в контексті геополітичної ситуації того часу в Центрально-Східній Європі. |
