У дисертації наведено теоретичні дослідження та практичні розробки, що стосуються забезпечення економічної безпеки України у сфері оборони. 1. Сьогодні оборона, за критеріями безпеки, не забезпечує стійкість та здатність держави до економічного розвитку. Навпаки, вона виявляє неспроможність протистояти виникненню умов економічного та політичного життя світової спільноти, коли виклики, ризики і загрози можуть перерости у кризи, а небезпеки – в катастрофу. Тобто сфера оборони не відповідає допустимим межам показників економічної безпеки, за якими починається неконтрольованість процесів. 2. Безпека фактично являє собою стан життєдіяльності та розвитку держави, суспільства та особистості за умови відсутності небезпеки, тобто метою діяльності із забезпечення “безпеки” є усунення або запобігання створенню умов для виникнення “небезпеки” та перетворення її на катастрофу, а також ліквідація її наслідків. Щоб управлінські рішення у сфері ЕБ були ефективними, а наслідки та результати – очікуваними, необхідно у процесі розробки заходів й ухвалення рішень із забезпечення ЕБ зважати на її системну сутність як надскладної багаторівневої системи. Хибним був шлях, коли оборону, що є основним елементом системи ЕБ, відірвали від системи й орієнтували на вирішення зовнішніх проблем із застосуванням до неї лише зовнішніх програм, які почали активно втручатись у функціонування системи. Внаслідок цього оборона, як системний елемент ЕБ, зняла частину навантаження з себе, передавши його коректуючій програмі. 3. Суспільство та держава нарешті мають усвідомити, що виконання функції “оборона” виходить за межі компетенції збройних сил, вимагаючи чіткого планування та координації дій численних структур механізму державного управління у сфері оборони й безпеки держави – органів управління усіх складових Воєнної організації держави, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, органів управління господарським комплексом України, галузі якого мають бути готовими до переходу, у разі необхідності, з мирного на воєнний стан, а також готовності населення і території держави до оборони. Тобто, ефективне забезпечення оборони формується на стадіях передбачення, прогнозування, планування та організації функціонування всієї сукупності складових системи оборони, а не лише одного з її елементів, хоча й основного, – збройних сил. Визначаючи перспективи розвитку оборонної сфери, необхідно враховувати, що вона є не тільки споживачем національного продукту, але й активним його виробником. Разом з тим, в умовах обмеженості держави у ресурсах – інтелектуальних, людських, фінансових, матеріальних, виробничих та інших – потрібно забезпечити її економічне зростання, не втративши при цьому обороноздатності держави. Для цього необхідно вжити таких заходів. 1) надати пріоритетного розвитку оборонним програмам, внаслідок реалізації яких створюватиметься конкурентоспроможна на світовому ринку продукція, забезпечуватиметься швидкий обіг капіталу та збільшуватиметься експортний потенціал держави; 2) визначити нові пріоритети, не допустити розпорошення ресурсів, концентруючи їх на критичних напрямах і наукомістких технологіях, які не лише забезпечать зміцнення експортного потенціалу держави, а й дадуть можливість розвивати 1-2 макротехнології, через які Україна зможе інтегруватись у світовий ринок високих технологій та інтелектуальних послуг; 3) під час прогнозування, планування та формування оборонних витрат застосовувати змішану форму, яка базується на поєднанні принципів функціонально-ресурсного та програмно-цільового підходів. Це дасть можливість спрямувати бюджетний ресурс, з одного боку, на забезпечення життєздатності збройних сил внаслідок фінансування властивих їм функцій, які вони мають виконувати, а з іншого – на фінансування пріоритетних програм, без яких ми не зможемо створити збройні сили майбутнього, спроможні забезпечити оборону України від майбутніх викликів, ризиків і небезпек; 4) у бюджетних програмах змінити структуру у бік збільшення капітальних видатків за рахунок поточних (непродуктивних) видатків з метою недопущення зниження до критичної межі рівня бойового потенціалу. Перевагу у фінансуванні слід надати державним програмам зі створення нових поколінь літаків, ракетоносіїв, виробництва окремих видів ОВТ, розвитку комп’ютерної індустрії, побудованої на нових фізичних принципах, суднобудування, розробки супутникових технологій, мікроелектроніки та власної елементної бази тощо. Наведені галузі внаслідок своєї наукомісткості та високої технологічності вже зараз фактично є в Україні інноваційними лідерами, а тому мають відіграти відчутну стимулюючу роль у технологічному оновленні інших сфер економіки; 5) забезпечити збереження наукового потенціалу ВПК України, який у майбутньому може стати наріжним каменем у розвитку не лише сфери оборони, але й науково-технологічного розвитку країни в цілому. При цьому вітчизняний ВПК необхідно реформувати за новими формами і принципами енергозбереження, використання технологій подвійного використання з орієнтацією на перспективні наукомісткі технології; 6) запровадити єдину ефективну систему стратегічного довгострокового планування, серцевиною якого має стати прогноз видатків на оборону до 2015 року, що буде відігравати роль мультиплікатора і стратегічного моніторингового елемента між обороноздатністю та економічним розвитком держави. 4. Забезпечення довгострокової стабільності на регіональному та глобальному рівнях є завданням, яке не зможе вирішити самотужки жодна окрема країна. Тільки широкомасштабне співробітництво створює передумови для забезпечення безпеки і стабільності на континенті. Наявність в Україні наукоємкого виробництва і необхідної бази для створення замкнених циклів деяких конкурентноздатних на світовому ринку озброєнь є основною рушійною силою розвитку в Україні ВТС. Україна показала світу приклад ядерного роззброєння, добровільно відмовившись від третього у світі за потужністю ядерного арсеналу. Свою стабільність, передбачуваність і прагнення розвивати добросусідські відносини Україна засвідчила, уклавши Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство з Російською Федерацією, Хартію про особливе партнерство з НАТО та низку інших, не менш значущих, міжнародних договорів і угод. Разом з тим сьогодні вона перебуває в оточенні двох могутніх воєнно-політичних блоків, які мають ядерну зброю, внаслідок чого Україні нав’язується становище “буферної” зони. “Країна-буфер” не може вирішити ні довгострокових завдань економічного розвитку, ні досягти тимчасових вигод, оскільки її дії на міжнародній арені жорстко обмежуються за віссю протистояння протилежно спрямованих сил. Тому єдиною надійною запорукою зміцнення позицій України на міжнародному безпековому просторі є розбудова ефективної системи економічної безпеки, здатної адаптуватись до зовнішніх та внутрішніх змін навколишнього збурювального середовища. 5. Воєнно-економічне співробітництво з іншими країнами світу, в тому числі країнами таких євроатлантичних структур як НАТО і ЄС, а також Російською Федерацією, має здійснюватись за умови пріоритетності забезпечення національних інтересів України і спрямовуватись, у першу чергу, на розвиток міждержавної кооперації у проведенні НДДКР у сфері оборони, розробці, виробництві та утилізації ОВТ. Завдяки розширенню й поглибленню науково-технічних і виробничих зв’язків у рамках спільних воєнно-економічних проектів забезпечуються підвищення рівня стандартизації ОВТ, створюються передумови для забезпечення взаємосумісності структури Воєнної організації збройних сил держав, а також ОВТ у ході проведення спільних миротворчих операцій та з ліквідації наслідків природних стихійних лих і надзвичайних ситуацій, закладаються підвалини ефективнішого використання обмежених фінансових ресурсів, розширюється й оновлюється технологічна база вітчизняного воєнного виробництва. 6. Завдання щодо збереження високого науково-технічного рівня України може бути успішно вирішене шляхом створення інноваційно-інвестиційної моделі на основі передачі наукомістких технологій, науково-дослідних та виробничих потужностей з оборонної сфери до цивільного сектора економіки, що дасть можливість використовувати ресурси оборонної сфери в інтересах економіки та суспільства в цілому. Така пропозиція ґрунтується на тому факті, що темпи інноваційного циклу у воєнному виробництві часто набагато вищі, ніж у цивільному, й іноді перевищують або принаймні дорівнюють світовим показникам. Тому у ході конверсії науково-технічного потенціалу оборонної економіки необхідно зберегти ефективні оргструктури та висококваліфіковані кадри з тим, щоб з максимальною вигодою використати інноваційний потенціал оборонних галузей як для прискорення науково-технічного прогресу в економіці, так і для підвищення якості ОВТ. |
