Анотація до роботи:

Андрущенко Т.В. Європейська політика України: проблеми формування та реалізації (політологічний аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути і процеси. – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. – Харків, 2003.

Захищається дисертаційне дослідження, у межах якого проаналізовані актуальність, передумови формування та розвитку європейської політики України, її стратегічне значення і роль в загальнодержавній зовнішній політиці, інституційні засади та конкретні заходи її реалізації, особливості здійснення в контексті співробітництва з прикордонними європейськими державами. Доводиться правомірність визначення європейської політики як одного з головних векторів зовнішньополітичної стратегії України. Аналізуються можливі переваги для України та Європи у результаті здійснення європейської політики, обґрунтовуються механізми та засоби упередження та уникнення можливих ризиків. В дисертації обґрунтовані положення, що визначають європейський напрям як стратегічну лінію зовнішньополітичного курсу України. Проаналізовано особливості взаємодії із стратегічними партнерами України у контексті динаміки осмислення і реалізації її національних інтересів, головні форми і методи співробітництва України з європейськими організаціями та державами. Автором зроблено висновок щодо системного, довготривалого й суперечливого характеру реалізації європейської політики України.

1. “Європейський вибір” для України є стратегічним напрямом і магістральним шляхом вирішення внутрішніх і зовнішньополітичних, економічних і соціокультурних проблем суспільного розвитку, утвердження в світі як незалежної, потужної, авторитетної і конкурентоспроможної держави. Цей вибір обумовлений історичними, геополітичними, географічними, соціокультурними і ментальними характеристиками, продиктований потребами розгортання загальної динаміки посттоталітарного і постіндустріального розвитку, глобалізації та євроінтеграційних процесів, з якими людство вступає у ХХІ століття.

2. Ми виходимо з постулату первинності внутрішньої політики по відношенню до зовнішньої. Аналіз історичного поступу вказує на те, що зовнішня політика України на шляху до Європи пережила декілька етапів. Перший етап – становлення України як незалежного суб’єкта міжнародних відносин. Цей період проходив під знаком вирішення важких проблем, успадкованих від СРСР. Йдеться про облаштування державного кордону, розв’язання спірних питань із Росією, територіальні претензії з боку країн-сусідів, ядерне роззброєння тощо. Другий етап, на нашу думку, розпочався у 1998 році. Саме тоді президент Леонід Кучма проголосив членство в ЄС стратегічною метою. Перші кроки України на міжнародній арені вказують на те, що на шляху України до Європи не все задумане вдалося реалізувати. Сьогодні дуже важливо не зосереджуватися на емоційних оцінках минулих негараздів, а з урахуванням власних помилок вибудувати нову тактику міжнародної співпраці. Отже, на шляху до Європи настав новий – третій етап. Свідченням цьому є політична реформа, розпочата у серпні 2002 року.

3. Реалізація європейського вибору вимагає вирішення таких головних проблем: інтеграція України у світову торговельну систему, насамперед шляхом забезпечення вступу до Світової організації торгівлі; повномасштабна імплементація Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС; нарощування експортного потенціалу та поліпшення структури зовнішньої торгівлі; створення та забезпечення у повному обсязі умов функціонування зони вільної торгівлі країн СНД; створення умов для ефективного та взаємовигідного розвитку двостороннього торговельно-економічного співробітництва з Російською Федерацією з використанням загальновизнаних методів регулювання цими процесами; захист внутрішнього ринку та підтримка національного товаровиробника.

4. Важливим засобом реалізації цих завдань є співпраця України з прикордонними державами Центрально-Східної Європи – Польщею, Словаччиною, Румунією, Угорщиною. Саме ці країни, практично подолали наслідки економічних, енергетичних, фінансових криз, здійснили структурні реформи в індустрії й агропромисловому комплексі, мають вагомі успіхи у реформуванні науки й освіти, політичної та соціальної систем. Долаючи залишки тоталітаризму та адміністративно-командної економіки, здійснили (а почасти, ще здійснюють) комплекс демократичних і ринкових перетворень, які утверджують європейський характер і якість життєдіяльності народів, інтенсивно інтегруються в європейські структури і можуть слугувати взірцем відповідних перетворень в Україні.

5. Означена співпраця й залучення до України трансформаційного досвіду прикордонних країн Центрально-Східної Європи, що дозволяє їм інтенсифікувати свою участь у євроінтеграційних процесах, має здійснюватись із врахуванням того, що:

реформи в них здійснюються не без проблем і суперечностей і що Україна повинна їх уникнути, враховуючи досвід, рухаючись тим же шляхом і подібними темпами;

досвід кожної з країн, які мають свою унікальну історію, культуру, виробничий і соціально-політичний потенціал, слід залучати лише критично переосмисливши його позитивні і негативні моменти, співвідносність з умовами, які склались в Україні, вивіривши із загальною ходою часу оновлення й тими провідними тенденціями, які виявляються (чи проглядаються у майбутньому) як провідні і невідворотні;

як в Україні, так і в країнах-партнерах є опозиційні сили, які не лише не зацікавлені у здійсненні відповідних реформ, але й ведуть проти них безпосередню боротьбу, що позначається на темпах перетворень, внутрішній духовній атмосфері, зовнішньому іміджі держави. Нейтралізація цих сил, а в міру можливості – залучення їх до конструктивної співпраці є важливим завданням і умовою поглиблення внутрішніх структурних перетворень, інтенсифікації інтеграційних процесів в європейському просторі.

6. Співпраця України з європейськими державами дозволяє здійснити “м’яке входження” України у європейські інтеграційні процеси. Вона дозволяє напрацювати нові моделі господарювання, освоїти прийняті в Європі форми міждержавних взаємин, культурного обміну, туризму, здійснити низку перетворень всередині держави згідно з нормами, за якими здійснюються аналогічні процеси в Європі і в світі. Засвоєння принципів та норм європейського життя підвищує авторитет держави, дає їй можливість стати невід’ємною частиною великого економічного, культурного та інформаційного простору, використовувати переваги міжнародної кооперації та співпраці.

7. Окреслене співробітництво формує новий стиль життя людини-працівника і громадянина – європейський. В її межах долається “соціалістична розбещеність” організатора виробництва і його безпосереднього виконавця; дотримання технологічної дисципліни стає правилом повсякденної виробничої діяльності; в свідомості і поведінці людей утверджуються норми екологічно безпечного способу життя, незаперечного дотримання прав і свобод людини і громадянина, національних меншин і людей з особливими потребами; толерантність утверджується як норма міжлюдського та міждержавного спілкування; формується нове покоління людей, адаптованих до європейської спільноти, до європейського стилю життя загалом.

8. До переваг, які отримує Україна в результаті співробітництва з європейськими державами можна віднести: залучення фінансових ресурсів, розширення ринку збуту українських товарів; техніко-технологічне оновлення виробництва; більш інтенсивне використання потенціалу України як транзитної держави; освоєння європейського досвіду формування перехідних механізмів до ринкової економіки; раціональний розподіл ресурсів; прозорі механізми господарювання; стабілізація і поступове підвищення добробуту населення; демократичні перетворення.

9. Вагоме значення співробітництва України з європейськими країнами не повинне створювати ілюзії ролі цього співробітництва як єдиного засобу входження України в євроінтеграційні процеси. Як зазначають керівники української держави, базовими пріоритетами при цьому є: зміцнення дієздатності держави, рішуче обмеження тіньової діяльності та олігархізації, зміцнення позицій національного капіталу, інституційне забезпечення реформ, розвиток конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників, макроекономічна стабілізація, ефективна регіональна політика. Ключовими і першочерговими внутрішніми проблемами є подолання бідності, утвердження доступної кожному медичної допомоги; здійснення пенсійної реформи; створення належних можливостей для отримання кожним громадянином якісної освіти.

10. Аналіз європейського досвіду переконує, що вибір інтеграційних пріоритетів не має бути альтернативним, оскільки участь в одному інтеграційному об’єднанні не виключає можливості участі в іншому. Правомірність останнього положення засвідчує широка практика функціонування існуючих регіональних інтеграційних угруповань, таких, наприклад, як Центральноєвропейська зона вільної торгівлі (CEFTA), країни-учасники якої своєю стратегічною метою вважають членство в ЄС, або ж Європейська асоціація вільної торгівлі (EFTA), більшість країн-членів якої є водночас членами ЄС, та ін. Тому протиставлення векторів СНД і ЄС як альтернатив передінтеграційного вибору суперечить змісту та завданням процесів регіональної інтеграції.

11. Робота з приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів має носити загальнодержавний характер. Необхідною передумовою реалізації ефективної європейської політики України має стати скоординована робота як законодавчої, так і виконавчої влади із залученням до цього процесу провідних українських науковців.

Публікації автора:

1. Андрущенко Т.В. Європейський вибір України: стан, проблеми, перспективи реалізації // Трибуна. – 2002. – №7–8. – С. 22 – 23.

2. Андрущенко Т. В. Українсько-румунські відносини: сучасний стан та перспективи співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2000. – Випуск 21.– Частина ІІ. – С.15 – 18.

3. Андрущенко Т. В. Європейський вектор зовнішньої політики України: проблеми формування та реалізації (на прикладі відносин з країнами Східної Європи) // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2000. – Випуск 22. – Частина ІІ. – С.13–21.

4. Андрущенко Т. В. Вища освіта як сфера міжнародного співробітництва і фактор інтеграції України у європейську спільноту // Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи: Методол. семінар, 22 листоп. 2000р. Зб. наук. праць. Вип. 3. – К.: Знання, 2000. – С. 389 – 392.

5. Андрущенко Т. В. Українська глобалістика: проблеми осмислення // Стратегія українського державотворення. Філософсько-політологічний та економічний аналіз (Філософія. Економіка. Політика. Освіта). – Київ – Полтава: “АСМІ”, 2000. – С. 99 – 101.

6. Андрущенко Т. В. Автономія // Філософія політики: Короткий енцикл. словник. – К.: Знання України, 2002. – С. 11–12.

7. Андрущенко Т. В. Відносини політичні // Філософія політики: Короткий енцикл. словник. – К.: Знання України, 2002. – С. 103 – 104.

8. Андрущенко Т. В. Досвід політичний // Філософія політики: Короткий енцикл. словник. – К.: Знання України, 2002. – С. 198 –199.

9. Андрущенко Т. В. Міжнародна політика // Філософія політики: Короткий енцикл. словник. – К.: Знання України, 2002. – С. 362 – 363.

10. Андрущенко Т. В. Подолання глобалістики // Філософський словник соціальних термінів. – К.: 2002. – С. 492 – 500.

11. Андрущенко Т. В., Андрущенко В. П. Університетська освіта України: європейський вибір // Новий колегіум. – Харків, 2000. – №5. – С. 3 – 6.