В результаті дослідження європейської політики Франції за президентства Жака Ширака були зроблені наступні висновки: Французька зовнішньополітична ідентичність ґрунтується на таких глибинних елементах, як універсальні республіканські цінності, злиття понять держави та нації і абсолютний державний суверенітет. Доктрина голлізму, структуруюча дія якої для зовнішньої політики Франції залишається домінантною, базувалась на приматі принципу політичної незалежності. Відповідно до цього, концепція мультиполярності виступала основою французької міжнародної стратегії у біполярний період, спрямованої на подолання структурних обмежень Ялтинсько-Потсдамської системи.
Завершення «холодної війни» не призвело до руйнування цієї концептуальної структури, але поставило під питання співвідношення між деякими її елементами та релевантність практичних моделей її реалізації. Збереження глибинних елементів та базових концепцій зовнішньополітичної ідентичності дало можливість Франції суттєво зміцнити власне позиціонування на міжнародній арені з приходом до влади Жака Ширака. На зміну подоланню Ялтинської системи, піднесення об’єднаної Європи та формування мультиполярного світу на засадах кооперативності та мультилатералізму стало головною місією Франції у постбіполярній системі міжнародних відносин. У французькій риториці мультиполярність представляється як найбільш оптимальна реакція на тенденції до оформлення монополярного світу і становлення одноосібної гегемонії США. Тому, згідно з французьким баченням, подальший розвиток структури глобальної системи уявляється як дихотомія між монополярністю, що може перетворитися на гегемонію, і кооперативною мультиполярністю, що становить адекватну альтернативу безконтрольному домінуванню «єдиної наддержави». Для реалізації концепцій мультиполярності та мультилатералізму Європа відіграє пріоритетну роль, виступаючи, по-перше, основним центром мультиполярного світу і, по-друге, головним носієм мультилатеральних процедур. Тому Європа є центральним елементом французького глобального проекту та неодмінною передумовою для репродукування та утвердження зовнішньополітичної ідентичності Франції. Європейська політика Франції ґрунтується на принципах, закладених двома провідними концепціями, сформульованими в межах доктрини голлізму, а саме концепцією Великої Європи та концепцією Європи-потуги.
Велика Європа являє собою модель становлення на європейському континенті єдиної політичної системи за участю всіх держав Європи. За біполярних часів її головний сенс полягав у подоланні ідеологічного поділу і відновленні геополітичної цілісності європейського континенту. Через відсутність чіткого політичного спрямування, а також практичних форм реалізації, концепція Великої Європи не фігурувала в якості самостійного дискурсу у зовнішньополітичному позиціонуванні Франції за президентства Ширака, але водночас мета становлення кооперативних механізмів пан’європейського масштабу, які б забезпечували політичну цілісність і стабільність континенту, була притаманна французькій дипломатії. Особливості еволюції глобальної системи зумовили зростання пріоритетності концепції Європи-потуги, яка означає становлення об’єднаної Європи як автономного центру впливу, наділеного власною зовнішньою політикою, здатного захищати свої інтереси та готового просувати власні цінності у світі, покладаючись на якомога ширший арсенал засобів, в тому числі військових. Сутність цієї концепції можна виразити у формулі: європейська політична ідентичність + конвергенція інтересів + агрегація потенціалу. Формування інституційних механізмів, які б сприяли політичній консолідації європейських держав, поступовій конвергенції їхніх зовнішньополітичних підходів та виробленню уніфікованого позиціонування по відношенню до зовнішнього оточення, було квінтесенцією європейської політики Франції за обох каденцій Жака Ширака. У концептуальній структурі французької зовнішньої політики Європа відіграє домінантну роль, виступаючи в якості, по-перше, базового компоненту глобального проекту Франції у вигляді концепції Європи-потуги, по-друге, головного мультиплікатора (засобу примноження) її впливу в глобальній та регіональній системі та, по-третє, важливого інструменту отримання практичних матеріальних та статусних переваг. Ці якості детермінують основні завдання, виконанню яких слугує європейська політика Франції. Динаміка та співвідношення між ними визначають загальний напрямок і специфічні засоби реалізації європейської політики Франції на тому чи іншому етапі. За президентства Ширака європейська інтеграція перетворилась на основну платформу реалізації французької політики в Європі на інституційному рівні завдяки тому, що, по-перше, в постбіполярний період вона виступає провідною рушійною силою, що відіграє роль генератора структурних змін на континенті, і по-друге, лише інтеграція здатна втілювати всі три якості, які покладаються на Європу у зовнішній політиці Франції, – політичного проекту, мультиплікатора впливу і функціонального інструменту.
Якість Європи як політичного проекту, спрямованого на втілення концепції Європи-потуги, покладається здебільшого на міжінституційний рівень інституційної архітектури ЄС в рамках його «другої опори». Створення та функціонування дієвих механізмів, здатних забезпечити конвергенцію зовнішньополітичних підходів і інтересів держав-членів, централізацію процесу вироблення спільних рішень та уніфікацію колективного європейського позиціонування означає неминучу необхідність перегляду встановленого балансу між інтеграційними інститутами, що було провідною метою французької дипломатії в ході узгодження Європейського Конституційного договору. Якість Європи як мультиплікатора впливу Франції у глобальній системі здійснюється завдяки підтриманню оптимального ступеню рівноваги між діяльністю інтеграційних інститутів та органів державної влади, що видається найбільш проблематичним для Франції елементом цієї структури. Бачення ЄС, з одного боку, як засобу зміцнення позицій Франції у світі, а з іншого, як способу колективної діяльності європейських держав у глобальній системі спричиняє базове концептуальне протиріччя французької політики в Європі. Вихід балансу між державами на перший план в європейському будівництві у другій половині 90-х років ускладнив реалізацію європейського проекту Франції, оскільки зумовив спрямування зусиль французької дипломатії передусім на підтримання статусу Франції як одного з лідерів євроінтеграційної спільноти. Але з ініціюванням конституційного процесу французька дипломатія отримала можливість для формування такої інституційної архітектури ЄС, яка б дозволяла здійснити становлення Європи-потуги на основі європейської інтеграції. Цим пояснюються важливі компроміси, на які пішов Париж задля забезпечення належної результативності цього процесу загалом. Розширення на Схід та відхилення проекту Конституції являли собою серйозний виклик для французької дипломатії, адже вони не тільки ставили під загрозу загальну структуру і принципи функціонування євроінтеграційної спільноти, які дозволяли Франції відігравати провідну роль і зберігати головні важелі впливу та контролю за перебігом процесів інтеграції, але й зменшували придатність євроінтеграції як платформи для становлення Європи-потуги. З огляду на те значення, якого набули інтеграційні процеси для позиціонування Франції у глобальній та європейській системі, а також на ступінь зобов’язань, які брала на себе Франція, набуваючи ролі одного з лідерів європейського будівництва, можна говорити про відсутність дієздатних альтернатив інтеграції як засобу реалізації основних практичних цілей французької зовнішньої політики, способу політичної консолідації європейських держав та механізму репродукування її зовнішньополітичної ідентичності. У зовнішній політиці Франції безпекові механізми виступають обов’язковими елементами реалізації концепції Європи-потуги, оскільки, по-перше, здатність європейських держав самостійно забезпечувати власну безпеку є неодмінною передумовою для утвердження політичної автономії об’єднаної Європи, а по-друге, це вимагає наділення її повним арсеналом засобів, в тому числі військових, для досягнення узгоджених політичних цілей шляхом консолідації потенціалу європейських держав. Основними об’єктами французької безпекової політики в постбіполярний період виступали два європейські механізми безпеки – НАТО та ЄПБО.
Політика Франції щодо НАТО за правління Жака Ширака визначалась властивостями поточного стратегічного контексту, політичною та практичною цінністю цієї інституції та перспективами становлення автономних європейських механізмів безпеки. Кроки в напрямку зближення з НАТО на політико-інституційному рівні в перші роки президентства Жака Ширака являли собою не докорінну ревізію принципів безпекової політики Франції в Європі, а тактичну її модифікацію при незмінності цілей сприяння формуванню автономних європейських безпекових механізмів. Тому, незважаючи на ряд серйозних політичних і практичних здобутків в ході зближення з Альянсом, Париж з політичних міркувань був змушений продовжувати підтримувати свій «особливий статус» по відношенню до НАТО. В ході становлення і розвитку ЄПБО Франції вдалося, заклавши базові формальні та інституційні параметри цієї політики, перенести та закріпити один з програмних елементів своєї зовнішньої політики – необхідність налагодження автономних безпекових механізмів в Європі – на європейський рівень. Здобутком Парижу також можна вважати те, що ЄПБО зберегла формальну відокремленість від трансатлантичної системи. Однак, її практичне функціонування свідчить, що поглиблення безпекової інтеграції саме по собі не здатне стимулювати політичні зрушення на глобальному та регіональному рівнях в тій мірі, яка відповідає французьким амбіціям. Білатеральні важелі впливу, якими володіє Франція на рівні двосторонніх відносин з окремими європейськими державами, є доволі ефективними для виконання окремих тактичних завдань її політики в Європі, підтримання власного лідерства або отримання функціональних переваг, але видаються обмеженими та недостатніми для повноцінної реалізації європейського проекту Франції. Білатеральні механізми можуть до певної міри стимулювати процес політичної консолідації європейських держав, однак, вони не можуть забезпечити належний ступінь конвергенції політичних підходів за відсутності сталих інституційних рамок.
Тому європейська політика Франції вирізняється схильністю до ситуативного контекстуального та функціонально орієнтованого білатералізму, основним критерієм оцінки якого виступає його політична доцільність та практична ефективність, а білатеральні механізми виступають допоміжними інструментами в комплексі європейської політики Франції. В той же час для французької дипломатії притаманне прагнення утворити мережу двосторонніх партнерств з європейськими державами на такому рівні, який би дозволяв здійснювати політичний вплив поза межами формальної інституційної структури Європейського Союзу. Французьке бачення трансатлантичної системи у постбіполярний період ґрунтується на прагненні зберегти цілісність самої системи, трансформувавши її структурну конфігурацію в бік збалансування домінуючого впливу США на політичному і структурно-інституційному рівнях шляхом реконфігурації параметрів та взаємозв’язків між її акторами. Розбудова Європи-потуги виступає для Франції головною стратегічною метою зовнішньої політики, тоді як оптимізація трансатлантичної системи необхідна для створення для цього належних умов і набагато в більшій мірі залежить від поточного контексту, тому є однією з тактичних цілей на шляху до реалізації стратегічної мети.
У французькому варіанті оптимізація трансатлантичної системи означає її поступове переформатування з асиметричної структури, в якій США займають домінуюче становище, а положення інших країн визначається ступенем наближеності до Вашингтону в неформальній мережі двосторонніх зв’язків, на партнерство об’єднаних спільними цінностями та інтересами, але політично відокремлених суб’єктів завдяки поглибленню політичної інтеграції європейських держав. Французька стратегія полягає, по-перше, в адекватній модифікації інституційної платформи трансатлантичної системи, а по-друге, у формуванні європейських політичних і безпекових механізмів, які б дозволили подолати політичні розбіжності стосовно значення трансатлантичного партнерства, що проявляються між європейськими державами на білатеральному рівні, та виробити колективне європейське позиціонування по відношенню до Вашингтону. Конструювання Європи як цілісного автономного суб’єкту міжнародних відносин є для французького правлячого класу самостійним політичним проектом, а не альтернативою трансатлантичному партнерству. Налагодження стійких кооперативних відносин з Росією є невід’ємним компонентом європейської політики Франції. Політична вага цих відносин як двостороннього каналу міжнародного впливу Франції обумовлена, з одного боку, специфічними властивостями Росії як потужного актора в Європі і в світі, а з іншого, структурою двостороннього співробітництва, яка містить в собі більше кооперативних, ніж конкурентних засад. Розвинені та інституціоналізовані механізми політичного діалогу між двома державами дозволяють підтримувати достатньо високий рівень цього партнерства попри те, що його загальносистемна цінність варіюється в тих чи інших міжнародних умовах.
Разом з тим Росія не належить до політичного простору, в якому реалізується концепція Європи-потуги, і який є головним полем діяльності французької дипломатії, тому партнерство з Росією є скоріше компонентом зовнішнього оформлення Європи-потуги, утвердження і визнання її статусу як повноцінного центру глобального впливу, ніж становлення її внутрішньої конфігурації. Але відносинам з Росією надається центральне значення для оформлення нової політичної організації європейського континенту, заснованої на принципах кооперативності та солідарності задля уникнення утворення нових розподільчих ліній в Європі. І найбільш важливим питанням в цьому контексті є встановлення оптимального балансу між використанням інституційних та білатеральних механізмів – між специфічними формами залучення до інтеграційних процесів і зміцненням двосторонніх зв’язків. На формування і здійснення політики Франції щодо України за президентства Жака Ширака впливали три ключові фактори – загальні засади французької політики в Європі, особливості політичного курсу Франції по відношенню до держав Центрально-Східної Європи та французьке сприйняття ролі Росії в європейській системі міжнародних відносин. Український напрямок поступово набув самостійного значення у комплексі європейської політики Франції, але неспівпадіння політичних орієнтирів двох держав спричиняло дисонанс, коли жоден з партнерів не міг задовольнити прагнень іншого. Україна не належить до головної зовнішньополітичної «орбіти» Франції, тому їй відводилося другорядне значення в ході формування і реалізації французької політики в Європі. За відсутності більш сталої політичної платформи для двосторонніх відносин, ніж євроінтеграційні амбіції України, французьке ставлення до нашої держави протягом правління Ширака було переважно функціональним й здебільшого гармоніювало з тією стратегію, якої дотримувались у відносинах з нашою державою європейські інституції. Проведений аналіз свідчить, що взаємозв’язок між концептуальними засадами і практичними засобами європейської політики Франції за президентства Жака Ширака знаходить свій вияв у тому, як пріоритетність тих чи інших практичних засобів визначається їхньою ефективністю для реалізації даних концептуальних засад, в першу чергу тих, які задаються французькою зовнішньополітичною ідентичністю. Примат концепції Європи-потуги зумовив пріоритетність механізмів інституційного рівня для європейської політики Франції в даний період, оскільки саме вони уможливлювали становлення об’єднаної Європи як автономного центру глобального впливу. Цей взаємозв’язок визначається, по-перше, поточним політичним контекстом в Європі, а саме напрямками еволюції існуючих інституційних механізмів та загальними тенденціями розвитку співробітництва з окремими європейськими державами, а по-друге, характером внутрішньополітичних процесів у державі, зокрема легітимністю даних практичних засобів в очах французької громадськості. Отже, завдяки особливостям свого історичного розвитку і політичної ідентичності, стратегічно орієнтованій та ініціативній поведінці на міжнародній арені, а також взаємопов’язаності реалізації цілей зовнішньої політики із розбудовою певної структури глобальної системи, Франція є однією з держав, здатних відігравати роль лідера об’єднаної Європи, задаючи напрямок як процесам оформлення її нової внутрішньої конфігурації, так і утвердженню її консолідованого зовнішнього позиціонування. Головним викликом, який постає перед Францією в її європейській політиці, є належна оптимізація політико-інституційних, ідентифікаційних та стратегічних параметрів європейської інтеграції, яка б дозволяла, з однієї сторони, сприяти посиленню автономної міжнародної суб’єктності ЄС і втіленню концепції Європи-потуги, а з іншої, підтримувати статус Франції як однієї з провідних європейських і світових держав. |
