Анотація до роботи:

Рибаков Д. О. «Временник Івана Тимофієва» — пам’ятка російської історіографії XVII ст.: атрибуція, текст і контекст / на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.06 — Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. — Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. — Київ, 2009.

Дисертація є результатом джерелознавчого дослідження однієї з найвизначніших пам’яток російської історіографії XVII ст. — «Временник Івана Тимофієва» (далі: Временник). Всебічний аналіз рукопису пам’ятки дозволив встановити час написання тексту, етапи формування сюжету та пунктирно намітити історію еволюції та побутування пам’ятки протягом XVII ст. Методи історичної евристики, текстології та палеографії в комплексі з герменевтикою тексту й історичною антропологією дозволили уточнити походження пам’ятки, її історичний контекст та визначити головні наративні принципи «авторської лабораторії».

Спеціальна увага зосереджена на аналізі структури пам’ятки, проблемі авторства та палеографії єдиного відомого списку Временника. Застосовано оригінальний метод дослідження та співставлення почерків флорищевського списку. Окремий розділ присвячено біографії найбільш імовірного автора тексту — дяка Івана Тимофієва. Крізь призму достеменно встановлених біографічних даних вдалося інтерпретувати суперечливі фрагменти пам’ятки та запропонувати нове пояснення внутрішньої організації Временника як історичного наративу.

В ході текстологічного та палеографічного дослідження Временника дисертант дійшов принципово нових висновків щодо структури й еволюції твору та проаналізував гіпотези й твердження попередників щодо проблеми авторства, текстології пам’ятки та творчої біографії її автора.

1. Детально проаналізовано природу Временника за часом складання пам’ятки. Згідно проведеного дослідження, процес зведення окремих різночасних епізодів та впорядкування твору відбувся незалежно від автора тексту, проте значно раніше за виникнення флорищевського списку Временника. Встановлено, що між авторським рукописом та наявним списком існувала щонайменше одна копія, де окремі розпорошені авторські начерки були тематично зібрані докупи. Саме з цієї, впорядкованої версії, було зроблено флорищевський список 1630-х рр. — єдиний рукописний примірник Временника, відомий на сьогодні дослідникам.

2. Трохи менше чверті наявного списку становлять аркуші, написані у 1660-х —1670-х рр., якими замінили пошкоджені вологою фрагменти рукопису. Востаннє кодекс було оправлено не раніше 1670-х рр. Саме в такому вигляді у 1699 р. список фігурував у якійсь купівельній оборудці в якості «поруки». Коли саме рукопис потрапив до бібліотеки Флорищевого монастиря у Володимирській єпархії, де його 1833 р. виявив і дослідив П. М. Строєв, документально встановити поки що неможливо.

3. Протягом 1630-х — 1670-х рр. флорищевський список неодноразово зазнавав редакторського втручання. Правки вносилися кількома особами періодично, з певним часовим інтервалом. Точну кількість редакторських почерків, як показало дослідження, вирахувати практично неможливо, всупереч твердженням попередників. Порівняння почерків дописок та глос на берегах із загальним станом рукопису дає підстави припустити, що рукопис увесь час його «приватного» (добібліотечного) існування намагалися фрагментарно поновлювати після пошкоджень, спричинених зовнішніми фізичними чинниками, переписуючи лише окремі фрагменти та окремі зошити. Проте, жодного разу текст не намагалися «тиражувати», створивши бодай одну «білову» копію. Складається враження, що Временник протягом усього XVII ст. так ніколи й не потрапляв до сторонніх рук, зберігаючись в одному лише списку, одному сховищі чи чиємусь особистому архіві — а, отже, не було й потреби виготовляти додаткову копію. Після того, як кодекс потрапив до монастирської бібліотеки, твір і зовсім опинився «загубленим», аж поки його у ХІХ ст. не було виявлено археографічною експедицією П. М. Строєва та Я. І. Бередникова.

4. Доведено, що не існує жодного достовірного факту, який би вказував на авторство Временника. У диспозиції вчених є лише вторинна інформація, відображена в пізнішій ремарці на берегах рукопису, а також вказівка дяка Записного приказу Тимофія Кудрявцева на відомого колись «книгочия» дяка Івана Тимофієва як на автора певних «временних» книг. Таким чином, в дисертації переглянуто традиційну атрибуцію Временника. Насамперед, були співставленні достовірні факти службової біографії Івана Тимофієва з «мемуарною» та конотативною інформацією Временника. Лише безрезультатні (на даний момент) пошуки у новгородському середовищі альтернативного автора, змусили дисертанта підтвердити кандидатуру дяка Івана Тимофієва як найбільш вірогідного автора «глаголемого» Временника (за браком більш переконливої версії).

5. Дослідження показало, що рукопис Временника навіть за життя автора не становив цілісного, закінченого твору. У зв’язку з цим втрачають сенс ідеї «механічної» плутанини фрагментів тексту, а надто спроби «реконструкції» його первісної структури й складу, на чому наполягали О. А. Державіна та Я. Г. Солодкін. Ідея створення монументального історичного наративу, як показано в дисертації, існувала, проте, з низки причин автор не зважився завершити свій історіографічний проект.

6. Здійснено принциповий перегляд архітектоніки тектсу пам’ятки. Обгрунтовано, що у складі Временника збереглися: 1) начерки, які слід датувати кінцем XVI ст.; 2) оповідь про московську Смуту, написана у 1610-1612 рр.; 3) новгородська сюжетна лінія 1614-1617 рр. (у двох варіантах); 4) низка сюжетів, у яких відображені події 1618 та 1622 рр. Усі чотири сюжетні комплекси виникли з певним часовим інтервалом, за цілком відмінних обставин та з різних інтенцій. Отже, автор на різних етапах життя брався за ремесло «історика», проте жодного разу не спромігся довести справу до логічного в літературному сенсі завершення. Причина тому, либонь, вкрай напружений режим приказної роботи — власне, приказна «волокита».

7. Не останню, а, ймовірно, провідну роль у тому, що Временник так і лишився «проектом», відіграла надзвичайно мінлива ідеологічна кон’юнктура першої чверті XVII сторіччя. Калейдоскопічні зміни політичних режимів поставили істориків-традиціоналістів (до яких, як не парадоксально, належав і автор Временника) у становище, коли доводилося майже «експериментувати», шукаючи адекватної концепції історіописання. Всупереч власних декларацій, Іван Тимофієв до кінця життя так і не вдався до редагування та впорядкування своїх різночасних зошитів і навіть зведення докупи окремих сюжетних блоків. Цю місію довелося виконати тому/тим, хто успадкував тимофієвський «архів» та зберігав його перші кілька десятиліть після смерті автора (1631). Дисертант припускає, що впорядкування протографа за авторським списком здійснили в приватному книгосховищі князів Воротинських — Івана Михайловича та його найближчих нащадків. Саме на Воротинських як на зберігачів історіографічного спадку Івана Тимофієва вказував у середині XVII ст. дяк Записного приказу Тимофій Кудрявцев.

8. У дисертації обгрунтовано гіпотезу, що до кінця XVII ст. Временник навіть не полишав одного й того самого архівосховища, де постали без винятку всі рукописні шари флорищевського списку. Саме це, у свою чергу, пояснює й факт унікальності списку Временника, адже подібні архівосховища були практично недоступні стороннім «ентузіастам» у ділянці історії, а самі власники користувалися ними виключно прецедентно —зазвичай, лише в справі одержання певних довідок генеалогічного або апологетичного змісту.

9. Особлива увага в дисертації присвячена наративній складовій Временника — принципам «авторської лабораторії». Показано, що у Временнику вперше в російській історіографії перекинуто місток між опричною політикою Івана Грозного та «Димитріадою» й інтервенцією початку XVII сторіччя — отже, вчинена майже революційна як для російської домодерної історіографії спроба осягнути принципи «історизму». Вперше й востаннє у ґенезу «Смути» вписана постать Бориса Годунова, адже саме з його обранням на престол, за логікою Временника, розпочалася «Смута». Намагання наших попередників побачити в авторі Временника апологета певної феодальної страти та визначити на матеріалі пам’ятки його «суспільно-політичні» погляди не знаходять належного підтвердження. Адже пам’ятка втратила первісну наративну структуру (або не мала її як таку) і становить калейдоскоп сюжетів, написаних в різному історичному контексті, з різної спонуки, а, отже, з різними ідеологічними імперативами. Автор Временника ніколи не виступав речником певної станової ідеології — боярської, дворянської, духовної чи посадської, а «партійні» інтереси зумовлені лише постаттю «замовника» тексту або його власного покровителя.

10. Найменш «вдячною» ділянкою дослідження є пошук сюжетних джерел Временника та джерел авторської риторики — своєрідного історіографічного дискурсу. Достеменно визначити конкретне джерело тексту, за винятком притч наприкінці кодексу, доволі складно. Достовірно визначаються лише окремі криптоцитати, проте, у творі практично неможливо віднайти ознак компіляції як такої. Вибір наративної стратегії та особливість мови Временника потребують ґрунтовної лінгвістичної експертизи задля встановлення освітнього (чи самоосвітнього) досвіду автора, про який досі нічого не відомо.

11. Біографію дяка Івана Тимофієва в дисертації реконструйовано за максимальним обсягом доступних на сьогодні даних, зокрема, виявлених автором. Брак документальних джерел дозволяє обмежитися лише гіпотезою щодо дати народження автора Временника та його станового походження. Особистим здобутком дисертанта є реконструкція особистих зв’язків Івана Тимофієва в останні роки життя, а також вплив перипетій новгородського періоду на історіографічну діяльність дяка.

12. Опрацьований у дисертації матеріал свідчить про перспективність подальших пошуків у ділянці актового матеріалу, текстології та герменевтики Временника — пам’ятки, яка давно вважається чи не найзагадковішим російським наративом про Смуту початку XVII ст.

Публікації за темою дисертаційного дослідження:

1. Рибаков Д. О. Временник Івана Тимофієва: етапи створення та принципи авторської лабораторії / Дмитро Рибаков // Просемінарій: Історія Церкви, науки і культури / [ред. Ульяновський В. І. та ін.]. — К., 2008. — Вип. 7. — С. 131-166.

2. Рибаков Д. О. Судова епопея дяка Івана Тимофієва: корупція та державний апарат у Новгороді Великому на початку XVII ст. / Дмитро Рибаков // Просемінарій: Історія Церкви, науки і культури / [ред. Ульяновський В. І. та ін.]. — К., 2008. — Вип. 6. — С. 147-185.

3. Рыбаков Д. А. Временник Ивана Тимофеева — несостоявшийся историографический проект начала XVII века / Дмитрий Рыбаков // Древняя Русь. Вопросы медиевистики / [ред. Е. Л. Конявская]. — М., 2007. — № 2 (28). — С. 60-65.

4. Рыбаков Д. А. Временник Ивана Тимофеева как «историографический архив»: хронология составления / Дмитрий Рыбаков // Древняя Русь. Вопросы медиевистики [ред. Е. Л. Конявская]. — М., 2007. — № 3. — С. 89-90.

5. Рибаков Д. О. Временник Івана Тимофієва: концепція «авторського архіву» (до питання про атрибуцію і контекст) / Дмитро Рибаков // Україна в Центрально-Східній Європі / Ін-т історії НАН України [ред. Смолій В. А. та ін.]. — Київ, 2004. — Вип. 4. — С. 168-192.

6. Рибаков Д. О. Земельний казус дяка Івана Тимофієва — автора Временника на тлі історії тексту та атрибуції твору / Дмитро Рибаков // Наукові записки. Збірник праць молодих учених та аспірантів; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України / [ред. Сохань П. С., Брехуненко В. А. та ін.]. — К., 2004. — Вип. 11. — С. 71-99.

7. Рибаков Д. О. Временник Івана Тимофієва — пам’ятка російської історіографії XVII сторіччя: атрибуція, текст і контекст / Дмитро Рибаков // Дрогобицькій краєзнавчий збірник / [ред. Тимошенко Л. В. та ін.]. — Дрогобич, 2003. — Вип. 7. — С. 153-172.

Публікації, що додатково відображають результати

дисертаційного дослідження:

8. Рыбаков Д. А. Временник Ивана Тимофеева: этапы составления и принципы «авторской лаборатории» // Проблемы источниковедения; Ин-т Всеобщей истории РАН / Д. А. Рыбаков / [отв. ред. Каштанов С. М.]. — М., 2008. — Вып. 10. — 1,5 друк. арк.

9. Рибаков Д. О. Культурна ситуація в Росії середини XVII століття як феномен цивілізаційного зламу: спроба синтези / Дмитро Рибаков // Просемінарій: Історія Церкви, науки і культури / [ред. Ульяновський В. І. та ін.]. — К., 1999. — Вип. 3. — C. 39-55.