Воєнні конфлікти 1975-1991 рр. стали активною фазою регіонального військово-політичного протистояння в Азії, Африці та Латинській Америці. Саме в цей період відбулись найбільш тривала (ірано-іракська 1980-1988 рр.) й сама швидкоплинна (малійсько - буркіна-фасійська 25-27 грудня 1986 р.) війни другої половини ХХ століття. Воєнні конфлікти 1975-1991 рр. були і прямим наслідком мілітаризації країн Азії, Африки та Латинської Америки, уряди яких, спираючись на закордонну допомогу, всіляко збільшували чисельність, оснащеність та бойову міць власних збройних сил. Ставка робилась, в першу чергу, на кількісні показники. Більшість країн-учасниць конфліктів досягли результатів в цьому аспекті. Лише в деяких країнах афро-азійського й латиноамериканського регіонів вдалося на високій рівень поставити якісні показники, тобто вишкіл вояків і організацію бойових дій, що відповідали умовам сучасності. А в Ізраїлі, Іраку та Ірані мілітаризація охопила все суспільне життя й стала визначати як зовнішню, так і внутрішню їх політику. Всіляко країни-учасниці конфліктів намагались придбати засоби ведення війни. Зовнішніх джерел надходження зброї в країни Азії, Африки та Латинської Америки виявилося недостатньо, особливо під час військових дій. Тому важливим моментом мілітаризації країн азійсько-африканського та латиноамериканського регіонів стало проведення їх лідерами програм військової індустріалізації. Лише частина країн у 1975-1991 рр. вийшла на високий рівень розвитку військової промисловості, а Ізраїль досяг рівня великих держав. Інші країни через брак коштів та спеціалістів залишились на нижчих ступенях розвитку. Внаслідок проблем внутрішньополітичного й соціально-економічного характеру в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, в тому числі створених надмірною мілітаризацією, виникали військово-політичні організації. Вони розвивались в складних умовах, а більшість з них виступали провідниками політики великих держав, що використовували національно-визвольну та антиурядову боротьбу ВПО в своїх інтересах. Тому будувались ВПО за підтримки великих держав, спирались на закордонну допомогу і поступово їх структури ставали схожими на регулярні ЗС держав-донорів. Збройні сили країн Азії, Африки та Латинської Америки приймали активну участь у воєнних конфліктах 1975-1991 рр. Їх можливості постійно зростали, особливо під час довготривалих бойових дій. Ефективність регулярних ЗС падала у зіткненнях з військовими контингентами великих держав, а також після інтернаціоналізації воєнних конфліктів. Однак у внутрішньодержавних конфліктах вони діяли ефективно, хоча й дуже жорстоко. В разі успіху такі тенденції ставали превалюючими, що викликало появу нових воєнних конфліктів. Військово-політичні організації країн Азії, Африки та Латинської Америки в період 1975-1991 рр. здебільшого боролися за владу. Національно–визвольна боротьба відходила на другий план, поступаючись сепаратистським тенденціям. Лише по відношенню до війн в Західній Сахарі та Намібії можна впевнено говорити про національно-визвольний характер повстанських операцій. Причому окремою формою національно-визвольної та антиурядової боротьби ВПО стало створення паралельних держав, які виявились суттєвим фактором міжнародної політики. Так Сахарську Арабську Демократичну Республіку, яка існувала на теренах Алжиру, до 1988 р. визнали більш ніж 70 країн світу. Палестинська держава в Лівані (з 1984 р. в Тунісі) у 1980-і рр. була повноправним членом Ліги Арабських Держав. Існуюча де-факто в Анголі паралельна держава організації УНІТА офіційно визнана не була, проте залишалась суб’єктом радянсько-американського та радянсько-китайського протистояння на півдні Африки. Великі держави виступили провідною силою в багатьох воєнних конфліктах 1975-1991 рр. Головна мета їх присутності в цих подіях – збереження та розширення власних сфер впливу. Тому великі держави йшли на безпосереднє втручання й ескалацію воєнних конфліктів в Азії, Африці та Латинській Америці. Виступаючи ініціаторами воєнних конфліктів, керманичі великих держав намагалися вирішити їх виключно військовим шляхом, причому застосовувались всі наявні засоби ведення бойових дій. Дiї СРСР у Афганістані в 1979-1989 рр., Великобританiї пiд час фолклендської вiйни 1982 р., США за часів конфлiктiв в Гренадi 1983 р., в затоцi Сiдр 1986 р., Перськiй затоцi 1987 – 1988 та 1990 – 1991 рр. й Панамi 1989 р., свiдчили про намагання великих держав, пiд час будь якого конфлiкту застосувати вiйськову силу, переслiдуючи власнi інтереси, не звертаючи уваги на світову спiльноту. Досвід воєнних конфліктів 1975-1991 рр. показав неефективність діяльності міжнародних інституцій, включаючи ООН. На етапі виникнення та активної фази бойових дій жоден воєнний конфлікт в країнах Азії, Африки та Латинської Америки врегульований не був. Майже всі країни-учасниці конфліктів і в першу чергу великі держави, під час воєнних конфліктів не виконували резолюції Ради Безпеки ООН. Тільки в разі невдач, або патовості конфліктних ситуацій, ворогуючи сторони зверталися до наддержавних установ. США та Великобританія на початку 1990-х рр. вдались до відкритого тиску на ООН задля втілення у життя своїх стратегічних й геополітичних цілей тільки шляхом військових дій. В умовах існування біполярного міжнародного політичного положення “холодної війни” такий крок залишався здебільшого прикрим винятком. Проте в умовах відсутності глобального протистояння і за наявності домінанти США у світі, закладений великими державами прецедент може призвести до застосування військової сили з боку США проти будь якої країни світу. Публікації за темою дисертації: Поспєлов А. До передісторії конфлікту у Перській затоці (Ірако-Кувейтські відносини 1980-х рр.) // Записки історичного факультету Одеського державного університету. – Вип. 8. – Одеса, 1999. – С. 308-314. Поспєлов А.С. Локальні конфлікти середини 70-х – початку 90-х років в країнах третього світу у пострадянській історичній літературі // Записки історичного факультету ОДУ. – Вип. 10. – Одеса, 2000. – С. 89-93. Поспєлов А.С. Локальні конфлікти середини 1970 – початку 1990-х рр. в пострадянській історичній літературі // Українська історична наука на порозі ХХІ ст. – Чернівці, 2001. – Т. 3. – С. 52-55. Поспєлов А.С. З історії угандійсько-танзанійського конфлікту (1972-1979) // Записки історичного факультету ОДУ. – Вип. 11. – Одеса, 2001. – С. 360-368. Поспєлов А. Маловідомі військово-політичні конфлікти в Африці 70-80-х років ХХ ст.: воєнний аспект // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. – Вип. 15. - Чернігів, 2002. - № 1. – С. 104-108. Поспєлов А.С. Проблеми локальних конфліктів 60-80-х років ХХ століття у шкільних підручниках радянського та пострадянського часів // Розвиток історичного мислення як засіб формування особистості, її інтелекту та творчих здібностей. – Одеса, 1999. – С. 135-140. Поспєлов А.С. Інтелігенція та влада у регіональних конфліктах 70-90-х років ХХ століття // Інтелігенція і влада. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – Одеса, 1999. – С. 105-107.
8. Поспелов А.С. Локальные конфликты 1970-1980-х годов в оценке советской историографии // Історія очами молодих дослідників. Матеріали міжнародної студентської наукової конференції. – Донецьк, 1999. – Т. 2. – С. 94-97. 9. Поспєлов А. Військова операція збройних сил Туреччини на Кіпрі влітку 1974 року // IV Сходознавчі читання А.Кримського. Матеріали міжнародної наукової конференції присвяченої 2000-й річниці християнства. – Київ, 2000. – С. 83-86. 10. Поспелов А. Израильско-Сирийский конфликт 1982 г. и позиции великих держав // Тезисы Девятой Ежегодной Международной Междисциплинарной конференции по иудаике. – М., 2002. – С. 229-233. 11. Поспелов А.С. Военно-морские силы в локальных конфликтах: флот Аргентины в боях за Мальвинские острова (2.04.82 – 14.06.82) // Морское право: история, современность, перспективы развития. – Вып. 1. - Одесса, 2002. – С. 130–137. Анотації: |
