У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання з визначення ролі, місця й особливостей давньоруської військово-інженерної справи, виявлено та розкрито її складові, тенденції розвитку, а також узагальнено погляди вчених стосовно впливу військово-інженерних заходів на оборонні та наступальні дії давньоруського війська. Основні результати виконаної роботи такі: 1. Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив еволюційний розвиток історіографії військово-інженерної справи Давньоруської держави. Діяльність науковців, накопичені джерельні матеріали створили умови для поступового підвищення рівня спеціальних праць та появи синтетичних робіт. Військово-інженерне мистецтво включає сьогодні ряд напрямків діяльності, має у своєму розпорядженні відпрацьовану термінологію і задачі інженерних військ, що значно розширило можливості подальших досліджень. Водночас, незважаючи на велику кількість літератури, питома вага робіт, присвячених військово-інженерній справі Київської Русі, є незначною. На сьогодні відсутня узагальнююча праця, яка б включала комплексне дослідження довгочасної і польової фортифікації, військово-інженерних заходів при діях давньоруського війська, на відміну від існуючих праць, які, у першу чергу, присвячені лише довгочасним фортифікаційним спорудам. 2. Дисертантом запропонована структура військово-інженерної справи Київської Русі, яка включає фортифікацію (довгочасну і польову), інженерні заходи під час підготовки і ведення бойових дій (штурм і оборона довгочасних і польових укріплень, облогові та протиоблогові заходи, інженерна розвідка, забезпечення водою) та під час пересування війська і долання ним водних перешкод. Виявлено тенденції розвитку військово-інженерної справи, які були викликані станом військової справи, соціально-економічних відносин, зміною військово-політичного оточення, переходом від одних тактичних (оборона окремих пунктів) і стратегічних (організація оборони кордонів і всієї території Давньоруської держави) принципів до інших. 3. Узагальнивши погляди дослідників стосовно місця і ролі довгочасної фортифікації в Київській Русі, автор стверджує, що вона розвивалася самобутнім шляхом, особливо в галузі будівництва фортець, влаштування загороджень. Давньоруська держава в період свого розквіту змогла побудувати значні фортифікаційні споруди, що дозволили їй посилити прикордоння, захистити свої землі від вороже налаштованих сусідів. До таких споруд належать лінії укріплених міст і фортець по ріках та окремі фортеці по всій території Русі, гігантські вали, що захищали Київ з півдня і південного заходу. Творці оборонних рубежів перед побудовою валів, фортець та інших укріплень попередньо збирали серед воєвод, місцевих представників влади та жителів інформацію про традиційні та імовірні місця проходів кочівників углиб державної території. При створенні загальної системи оборони враховувалися непрохідні болота й багнисті масиви, балкова мережа, військово-оборонний потенціал річок (броди, глибина, швидкість течії, сезонні зміни тощо). Таким чином, побудова міст, фортець повинна була враховувати декілька чинників, і перш за все – природну захищеність (при її відсутності зводилися глибокі рови, високі вали, міцні стіни), зручність у повсякденному житті, близькість шляхів. Укріплення будувалися для захисту від нападу кочових народів, а також західних і північних сусідів. У різних районах давньої Русі планування укріплень мало свої особливості. Однак у цілому всі типи руських укріплень ХІ ст. близькі один до одного, бо всі вони були пристосовані до однакових тактичних прийомів оборони, до ведення переважно фронтальної стрільби по всьому периметру фортечних стін. На думку дисертанта, давньоруські укріплені поселення найбільш доцільно поділяти на міста, феодальні замки, фортеці, сховища та монастирі. Цілком імовірно, що існуюча система оборони з’явилася не відразу в готовому вигляді. Досвід і потреба подальшого зміцнення кордонів та обороноздатності держави диктували необхідність удосконалення цієї системи. Оборонними спорудами укріплених пунктів у той час були рови, вали, стіни, в’їзди, ворота, та башти. 4. До форм давньоруських польових фортифікаційних споруд, що згадуються у літописах, належать табори (польові стани), засіки, рови (окопи) і вали. Основною формою польових укріплень у IX–XIII ст. були укріплені табори, що розміщувалися поблизу доріг, у найвигідніших для захисту місцях, обносилися невисокими земляними валами із зовнішнім ровом. Табори іноді посилювались палісадом з колів чи тином. З метою введення противника в оману давньоруське військо створювало додаткові (хибні) укріплення. Боротьба з кочівниками вплинула не лише на тактику ведення бойових дій, а й на способи і форми прикриття військ. Для захисту свого розміщення руські воїни використовували й вози. Саме проти кінноти возове укріплення мало велику захисну силу. Специфічною формою польової фортифікації можна вважати засіку – укріплення зі зрубаних дерев, що застосовувалася для посилення позицій поблизу узлісся чи в самому лісі. Ця оборонна споруда значно посилювала розміщення військ, створювала серйозні перешкоди на шляху пересування противника. У подальшому, вивчивши досвід застосування засік, були створені цілі засічні лінії для захисту від нападів ворогів на наші землі. Давньоруські мініатюри неодноразово зображували укріплення позиційної війни. Найбільш простими з них був сніговий вал, збудований перед битвою. Імовірніше всього, використовувалися і земляні вали. Як перешкода для ворога застосовувалися рови перед розміщенням своїх військ. 5. Інженерні заходи під час пересування давньоруського війська, долання ним водних перешкод та у ході бойових дій хоча і застосовувалися постійно, але знайшли широкого використання пізніше, ставши основою зародження і становлення такого сучасного виду бойового забезпечення, як інженерне. Автором проаналізовані інженерні заходи під час різних способів пересування давньоруського війська, долання ним водних перешкод. При цьому були використані описи іноземців, розповіді літописів та їх мініатюри, що дають багато інформації при уважному вивченні. Основними способами захоплення міст, фортець у давньоруський час були ,,изгон”, ,,изъезд” (раптове захоплення), ,,облежание” (облога) та ,,взять город копьем” (прямий штурм). Кожний із цих способів мав свої особливості щодо застосування певних інженерних заходів. У давньоруський час облога й оборона фортець мала найчастіше пасивний характер (тільки у ХІІІ ст. штурм укріплень отримав значне поширення), тому обложники намагалися виснажити оборонців. Саме через це водопостачання було одним з найважливіших завдань, яке потрібно було вирішувати будівельникам фортець. Для забезпечення водою використовувалися колодязі, діжки, тайники, спеціальні цистерни чи ями для зберігання залитої або збирання дощової та талої води. Зводячи укріплення навкруги своїх міст, давньоруські будівельники звертали особливу увагу на забезпечення активності оборони, що виражалося у швидких і раптових вилазках, тому будувалося декілька воріт та приховані виходи (потерни). Рідке застосування на Русі стінобитних машин ударної дії пояснюється перш за все тим, що машини цього типу не могли завдати серйозної шкоди оборонним спорудам, які складалися з дерев’яних стін, розміщених на міцних земляних валах. Каменеметні машини були також не досить ефективним засобом проти дерев’яних стін, хоча й могли придушувати ,,живу” оборону фортець. Розкрито призначення інженерної розвідки, що призначалася для збирання інформації про розміщення укріплених пунктів, їх міць, здатність до оборони, можливі шляхи пересування війська, долання ним водних перешкод (хоча власної назви ще не мала). 6. Дисертантом виявлено європейські та східні впливи на теорію і практику оборонного будівництва. Це зумовлено, перш за все, геополітичним положенням Київської Русі та її зв’язками з багатьма народами і державами. Завдяки переважно грецьким зодчим почалося кам’яне будівництво не лише культових, а й оборонних споруд. Запозичення возового способу укріплення у кочових племен дозволило вести бойові дії з переважаючими силами противника. Використання перекладної конструкції у Змієвих валах дозволило на чверть скоротити витрати деревини та зменшити час їх зведення. Це було запозичене у західних слов’ян. Використання облогових пристроїв та протиоблогових заходів дозволило значно піднести роль укріплень в обороні земель Київської Русі. Порівняння давньоруських оборонних конструкцій Х–ХШ ст. зі схожими спорудами сусідніх країн свідчить про те, що основні прийоми зведення оборонних споруд Західної Європи, і в особливості таких сусідніх слов’янських країн, як Чехія і Польща, схожі. Однак відсутність повного збігу конструктивних прийомів дозволяє стверджувати, що ця загальна схожість була викликана не безпосереднім запозиченням, а близькістю тактичних прийомів і, певно, загальною схожістю розвитку воєнного мистецтва. Результати дослідження, теоретичні висновки та узагальнення дають можливість сформулювати практичні рекомендації, які полягають у тому, що висновки та фактичні матеріали дисертації можуть бути використані: при виконанні науково-дослідних робіт, написанні узагальнюючих і науково-популярних праць з воєнної історії, навчальних, довідкових та інших матеріалів з історії збройних сил, історії війн і воєнного мистецтва; для написання робіт з історії інженерних військ; при організації військово-патріотичного виховання військовослужбовців (особливо інженерних підрозділів), цивільної молоді; у процесі проведення гуманітарної підготовки військовослужбовців; як довідковий матеріал для змістовного наповнення навчальних курсів історичних дисциплін; для використання в оформленні експозицій історичних музеїв. Століттями накопичений досвід створення інженерних загороджень і перешкод корисний і сьогодні. Узагальнені автором дані стосовно засік, завалів для затримки пересування військ противника і створення “вовчих ям” на напрямках його руху можна використовувати під час сучасного бою. Можливості долання водних перешкод за допомогою спеціальних засобів доцільно застосовувати при проведенні занять з бойової підготовки, а за необхідності й у бойових умовах. |
