В результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації, теоретичного осмислення численних наукових праць у різних галузях юриспруденції, автором запропоновано нове вирішення наукового завдання, що виявляється в удосконаленні розуміння сутності управління природно-заповідним фондом та його функцій, методів і форм; правових засад здійснення управління цим фондом; поняття та системи суб’єктів такого управління; функцій, прав та обов’язків органів виконавчої влади, місцевого самоврядування у сфері управління природно-заповідним фондом; форм участі громадськості в управлінні цим фондом та його охороні; шляхів удосконалення організаційно-правових засад управління природно-заповідним фондом в сучасних умовах розвитку Української держави. Дисертантом сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання. Основні з них такі: 1. Характеризуючи природно-заповідний фонд України як об’єкт управління, зроблено висновок, що його можна визначити як об’єктивно існуючі та визначені чинним законодавством запаси природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну і наукову цінність, а також ділянки суходолу і водного простору, котрі внаслідок посиленого антропогенного впливу втратили свої окремі природні властивості і потребують їх відновлення та щодо територій яких встановлено особливий правовий режим функціонування. 2. Управління природно-заповідним фондом об’єднує в собі риси соціального, технічного та біологічного управління, містить керівний вплив, який поширюється не тільки на учасників соціальних відносин, а й на природні процеси та ресурси. Функцією управління природно-заповідним фондом є обов’язкова діяльність державних органів і можлива громадськості, яка здійснюється у межах, формах і методами, визначеними нормами права для ефективного досягнення запланованого результату процесу управління. 3. Функції управління ззовні проявляються у певних формах, які визначено як урегульовану нормами права діяльність органів виконавчої влади, громадськості, що полягає у здійсненні цих функцій і дій, з ними пов’язаних, та виражається у прийнятті нормативно-правових актів, їх застосуванні, а також виконанні дій, які не утворюють правових наслідків. 4. Визначено поняття, предмет та особливості правового регулювання управління природно-заповідним фондом. До зазначених особливостей віднесено насамперед те, що нормативно-правові акти, які регулюють управління природно-заповідним фондом України, як правило, мають ситуаційний характер, такі акти дуже численні, значна частина їх є підзаконними тощо. 5. Суб’єктів управління природно-заповідним фондом зображено як двохкомпонентне утворення, основним носієм прав і обов’язків є держава (перша складова), представлена через систему органів виконавчої влади, поряд із якими рівноправним учасником управлінського впливу виступають недержавні утворення (друга складова). 6. Функції органу виконавчої влади загальної компетенції щодо управління природно-заповідним фондом визначено як “стандартні” дії, які зафіксовані у законі і постійно здійснюються більшістю цих органів з метою послідовного впливу на керовані об’єкти, забезпечення їх функціонування; це основні напрями його організаційно-розпорядчої діяльності, яка спрямована на досягнення природоохоронних завдань держави у сфері заповідної справи. 7. Під повноваженнями органу виконавчої влади загальної компетенції щодо управління природно-заповідним фондом України розуміються власні правові можливості та зобов’язання діяти відповідним чином щодо інших суб’єктів управління, фізичних і юридичних осіб, заповідних територій та об’єктів для досягнення закріплених за ним завдань, запланованої мети. 8. Визначено функції управління природно-заповідним фондом органів виконавчої влади спеціальної компетенції, які розподілені між кількома такими органами. Безпосередньо функція контролю за дотриманням законодавства про природно-заповідний фонд реалізується системою державних екологічних інспекцій, таких як: 1) Державна екологічна інспекція; 2) Державна інспекція охорони Чорного моря; 3) Державна екологічна інспекція Азовського моря; 4) Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція; 5) екологічні інспекції (зокрема міські, районні, міжрайонні), які входять до регіонального управління екології та природних ресурсів. 9. Зроблено висновок, що участь громадськості в управлінні природно-заповідним фондом є одним із способів реалізації конституційного права на забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу. Діяльність громадськості щодо управління природно-заповідним фондом переважно має рекомендаційний характер, проте активність громадських формувань сприяла збереженню або збільшенню територій окремих рідкісних природних об’єктів. 10. Запропоновано ряд заходів щодо поліпшення управління природно-заповідним фондом; обґрунтовано нові підходи щодо утворення і функціонування суб’єктів управління природно-заповідним фондом. З метою забезпечення науково-обґрунтованого розпорядження заповідними комплексами в управлінні природно-заповідним фондом доцільно забезпечити участь науково-дослідних установ як консультативних суб’єктів; закріпити повноваження щодо розпорядження природно-заповідним фондом України за Державною службою заповідної справи. На базі державних екологічних інспекцій рекомендується створити систему інспекційних підрозділів для контролю за дотриманням законодавства про природно-заповідний фонд України та віднести новостворені інспекції і відділи заповідної справи територіальних державних управлінь екології та природних ресурсів до сфери управління Державної служби заповідної справи, а самій цій Державній службі надати статус центрального органу виконавчої влади, функціональне призначення якого б полягало в управлінні природно-заповідним фондом і веденні заповідної справи. 11. Сформульовано пропозиції щодо уточнення Закону України “Про природно-заповідний фонд України”, в якому доцільно: 1) визначити поняття “суб’єкт управління природно-заповідним фондом”; 2) закріпити повноваження науково-дослідних установ щодо управління природно-заповідним фондом; 3) визначити ієрархію суб’єктів управління природно-заповідним фондом (від головного розпорядника природно-заповідного фонду до другорядних), встановити чіткі межі їх діяльності, скоординувати “вертикальні” та “горизонтальні” взаємовідносини між суб’єктами управління природно-заповідним фондом, закріпивши за ними конкретні функції, права, обов’язки; 4) передбачити норму, яка б врегульовувала взаємовідносини науково-дослідних установ зі спеціальними органами виконавчої влади, які здійснюють управління природно-заповідним фондом. |
