В умовах нової польської держави діяльність національного театру товариства “Українська Бесіда”, як на репертуарну, постійно діючу сцену, тривала недовго – неповні шість років (1918–1924). У дисертації вперше простежується цей завершальний період діяльності театру, у межах якого робиться теоретичне узагальнення і пропонується класифікація відмінних за художньою якістю етапів. У 1918–1920 рр. неоціненною була заслуга директора театру В. Коссака, який у ситуації ворожого польського режиму домагався відновлення і утвердження у Львові передвоєнного офіційного статусу національного театрального колективу. Означений етап не знаменується високомистецькими, цілеспрямованими звершеннями і досягненнями. Однак у контексті окупаційних умов діяльність театру надзвичайно вагома тим, що він виконував тоді украй необхідну і важливу національно-патріотичну, пропагандистську місію. Його змінила трупа Українського Незалежного Театру (1920–1921), яка внесла в апатію львівського театрального життя новий потенціал розвитку сучасного сценічного мистецтва. Перші її показові постановки викликали зацікавлення передовсім тематикою драм, захоплювали старанним, інтелігентним акторським виконанням, аналіз яких, однак, свідчить про епігонство, нетворче і ремісниче використання запозиченої молодотеатрівської стилістики. Задекларована театром багата, незвичайна драматургія поступово змінилась традиційним галицьким репертуаром. Це забезпечувало його сценічній роботі звичні і легші театральні форми. Колектив не розумів і не міг подолати відмінних для різних літературних течій і напрямів естетичних засад і вимог пропонованої ним драматургії. Його діяльність виразно залежала стилістично і підпорядковувалась професійно і творчо сильнішим авторитетним театральним впливам, а репертуарна політика відзначалась невдумливою еклектикою зовнішнього відображення. Разом з тим упродовж року Український Незалежний Театр наполегливо, у міру своїх можливостей і розуміння провадив пошукову роботу і здійснив дванадцять постановок з нового українського і європейського репертуару, завдяки яким здобув у сучасників визнання в означенні “європейський театр”. Діяльність О. Загарова (1921–1923) у театрі товариства “Українська Бесіда” стала найприкметнішою і найвизначнішою віхою того часу. Він як багатогранна особистість і професіонал, актор і педагог, здатний був заповнити той вакуум, який характеризував український театральний процес Східної Галичини на початку 20-х рр. XX ст. Прагнення О. Загарова створити на базі театру репрезентативну сцену, де б у концептуальній цілісності, але відокремлено у режисерському самовизначенні співіснували лінії серйозного драматичного й оперно-опереткового репертуару, здобуло новаторський ефект. Такий розподіл дав змогу режисерам, особливо акторам, цілеспрямовано сконцентруватись на відповідному творчому спрямуванні. Незважаючи на те, що наприкінці діяльності театру чітка програма О. Загарова ритмічних прем’єр перетворилсь у безперспективний, позбавлений відповідних мистецьких вимог конвейєр, однак значення його нетривалої роботи у театрі товариства “Українська Бесіда” – безперечно, величезне. З його допомогою український театр опанував нові принципи побудови репертуару, дістав змогу реалізувати ту драматургію, якою на той час послуговувалась російська, польська і західноєвропейська сцена. З частини талановитої старшої і з плеяди молодої акторської генерації йому вдалось сформувати стрункий, сильний, злагоджений ансамбль, заклавши в його основу розуміння і професійне володіння технікою акторської майстерності. Його діяльність сприяла піднесенню фаховості тогочасної львівської української театральної критики. В особі О. Загарова український театр у Галичині дістав європейського режисера рівня ХХ ст. Без нього навряд чи реалістично-психологічний театр, хоч і не будучи довершеним концептуально, досягнув би у такому цілісному вигляді галицької сцени, якій за короткий час вдалось повністю пройти цілий визначальний етап у становленні і розвитку нового театрального мистецтва початку XX ст. Музично-драматичним репертуаром керував Й. Стадник. Завдання стадниківських, переважно старих, вистав не проектувало основного мистецького навантаження, не ставило перед собою нових мистецьких пошуків, а полягало насамперед в урізноманітненні і розширенні, згідно з глядацькими уподобаннями, жанрово-стильових, розважальних репертуарних функцій. Водночас такі вистави відігравали педагогічну роль, даючи можливість драматичному складові виконавців спробувати себе і попрацювати у відмінних естетичних і стилістичних вимогах, оволодіти іншими сценічними особливостями виражальних засобів і прийомів акторського мистецтва в опері, опереті, класичній українській реалістично-побутовій драмі тощо. Після від’їзду О. Загарова художнє керівництво театром товариства “Українська Бесіда” в останньому сезоні його діяльності продовжував здійснювати Й. Стадник. Режисер, як і раніше, у своїй традиційній стилістиці провадив лінію музично-драматичного репертуару. Постановки послідовника О. Загарова М. Крушельницького у комедійній драматургії ще залишались дилетантськими і не відрізнялись оригінальним прочитанням. Отже, цей завершальний етап не вражав прикметними мистецькими знахідками чи явищами, характером новаторської цілеспрямованості, хоча відзначався планомірністю і самодостатністю сценічної роботи. Тому рішення товариства “Українська Бесіда”, наймовірніше через фінансову скруту, вивести з-під своєї юрисдикції драматичний театр, який зберігав чималий потенціал повноцінної сценічної діяльності, було несподіваним і навіть несправедливим у 60-літній ювілей. |
