Аналітичне осмислення великого масиву архівного матеріалу дало підставу для формування концептуальних висновків як підсумку виконаного дослідження. На початку ХХ ст. українці Східної Галичини шляхом збройної боротьби продемонстрували волелюбність, віковічне прагнення створити свою національну державу. Держави Антанти пішли на зговір із польською владою. Споконвіку українські землі Східної Галичини на підставі рішення Ради Послів від 14 березня 1923 р. було приєднано до Польщі. Правовий режим Східної Галичини в період з 22 листопада 1918 до 14 березня 1923 р. відповідно до норм міжнародного права мав би відповідати статусу тимчасово окупованої території. Але в порушення норм міжнародного права польська окупаційна влада запровадила на цих територіях свою цивільну адміністрацію, поліцію, суди, прокуратуру та пенітенціарну систему, зрівнявши таким чином правовий статус Східної Галичини із статусом інших земель Польщі. Характерною ознакою правового статусу Східної Галичини у складі Польщі протягом усього міжвоєнного періоду було встановлення на цих землях жорстокого політичного переслідування українських патріотів, упосліджування української культури і мови.
4. Під політичним злочином розуміли умисну суспільно небезпечну дію, вчинену з політичних мотивів, спрямовану проти незалежності держави, цілісності її території, політичного і конституційного ладу, проти глави держави, державних органів, внутрішніх і зовнішніх стосунків держави з іншими державами при відсутності таких низьких спонукань, як користь, особисті інтереси та ін. 5. Правове становище політичних в'язнів у Польщі не було належним чином врегульоване. На цьому негативно позначилася й національна специфіка (великопольська шовіністична, колонізаторська й полонізаторська політика офіційних польських урядових кіл, а з часом і фашизація репресивно-карального апарату). 6. Дізнання у політичних злочинах провадила польська поліція, не зважаючи на те, що закон надавав таке право й прокуратурі. Дізнання велося з грубим порушенням чинного на той час законодавства: масово фальсифікувалися і штучно створювалися докази; з метою отримання від обвинувачених необхідних поліції свідчень до обвинувачених застосовувалися катування й тортури. 7. Досудове слідство у кримінальних справах про обвинувачення у вчиненні політичних злочинів проводили судді-слідчі окружних судів, які були в основній своїй масі політично заангажовані, а тому також часто вдавалися до фальсифікацій результатів досудового слідства. 8. Усі політичні злочини були підсудні судам присяжних, які, як правило, були слухняним знаряддям польської влади в боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Ці суди застосовували до політичних злочинців суворі покарання, а там, де вони виносили вердикти за своїм переконанням усупереч волі влади, закон надавав право трибуналу скасовувати такі вердикти. 9. Найцинічнішою і вкрай реакційною судовою інституцією були надзвичайні суди, які нібито запроваджувалися не для розгляду політичних, а звичайних тяжких злочинів. Проте, оскільки усі політичні злочини були спрямовані так чи інакше проти польської держави в тому числі й усі терористичні акти, то значна частина політичних злочинів була підсудна саме цим судам. 10. Польське мовне законодавство було не тільки суперечливим і недосконалим, а й за своєю суттю реакційним і цинічним щодо українців Східної Галичини. 11. Процесуальне становище різних категорій захисників у кримінальному процесі Польщі у міжвоєнний період не було однаковим. Найбільш широкі права у цьому контексті мали адвокати. Права адвокатів на стадії досудового слідства були дуже вузькими, а кодифікація кримінально-процесуального законодавства, яку було проведено у 20-х рр. ХХ ст. у Польщі, не тільки не розширила повноваження адвокатів на досудовому слідстві, а ще більше їх урізала. 12. Підготовка українських адвокатів до участі у кримінальній справі про обвинувачення у вчиненні політичних злочинів мала особливості, а саме: а) у переважній більшості випадків у кримінальних справах про вчинення політичних злочинів притягалася велика кількість обвинувачених, що зумовлювало участь значної кількості адвокатів у здійсненні захисту обвинувачених; б) українські адвокати, як правило, брали участь у декількох великих судових політичних процесах одночасно; в) вивчення матеріалів кримінальної справи, як звичайно, здійснював один адвокат в інтересах усього колективу захисників, які мали брати участь у процесі, готуючи кожному захисникові усі необхідні матеріали. 13. Обрання адвокатом тактики захисту залежало не лише від волі самого адвоката чи його обвинуваченого, а й від думки колегіального громадського органу – Колегії Оборонців або СУА, які частіше усього у великих політичних судових процесах ухвалювали колегіальне рішення щодо того, яка тактика мала застосовуватися у конкретному кримінальному процесі кожним адвокатом. 14. Тактика захисту українських адвокатів була не тільки сукупністю певних прийомів і правових засобів для досягнення адвокатом завдань захисту, але була політично та ідеологічно правильною та обґрунтованою, як із огляду на світогляд обвинуваченого, так і для переважної частини українського суспільства. 15. Підготовка українських адвокатів до виголошення захисної промови мала такі особливості: а) адвокати ретельно аналізували повідомлення, в яких ішлося про обставини вчинення політичних злочинів; б) глибоко вивчали літературу з історії підпільної та терористичної боротьби польських революціонерів; в) українські адвокати не писали повного тексту своїх захисних промов, а готували розширені тези майбутньої промови; г) структура захисної судової промови конкретного адвоката не завжди відповідала класичній структурі промови, оскільки захист здійснювався на узгоджених з іншими адвокатами засадах, але загалом у промовах усіх адвокатів, що брали участь у процесі, мали місце вступ, суспільно-політична та історична характеристика політичного злочину, виклад фактичних обставин справи, аналіз доказів та правова кваліфікація дій підзахисних, характеристика особи підзахисних і заключна частина. 16. Українські адвокати відзначалися красномовством і ораторським мистецтвом, широко використовували у своїх промовах яскраві літературні образи, стилістичні прийоми тощо. 17. Вироки польських судів щодо українців, обвинувачених у державній зраді та інших злочинах проти Польщі, вчинених на території Східної Галичини в період з 22 листопада 1918 до 14 березня 1923 р., були незаконними, оскільки за нормами міжнародного права Польща у цей період на українських землях була тимчасовим окупантом. Засуджених тоді судами польської окупаційної влади українців Східної Галичини слід вважати незаконно репресованими, а тому є усі підстави ставити питання про їх політичну і судову реабілітацію. 18. Серед великого спектра норм адвокатської етики найбільшого поширення і застосування набули норми щодо вибору справ, адвокатської таємниці, боротьби проти адвокатської реклами, щодо взаємин адвоката з клієнтом, між адвокатами та із судом і прокуратурою. 19. Застосування польським репресивним апаратом репресій проти українських патріотів, участь українських адвокатів у політичних судових процесах прискорили народження суто національних етичних норм адвокатської діяльності. Це – особлива поведінка українського адвоката під час страти політичного в’язня, спілкування адвоката з політичним в’язнем і його родиною, посильна участь в організації усілякої допомоги політичним в’язням, забезпечення додаткового харчування, фактично безоплатне ведення захисту у політичних судових процесах тощо. 20. Інститут адвокатського імунітету і свободи слова за законодавством Польщі в міжвоєнний період був позитивним демократичним інститутом і може розглядатися як певна ознака правової держави. Але тенденція фашизації державного апарату у 30-х рр. ХХ ст. украй негативно позначилася і на правових нормах, які регулювали цей правовий інститут. Незважаючи на це українські адвокати достатньо повно намагалися користуватися свободою слова та адвокатським імунітетом, доносили до суду, суспільства своє розуміння і бачення польсько-українського конфлікту, сміливо викривали окупаційну жорстоку політику польської влади щодо українців, наводили переконливі аргументи, що причиною вчинення політичних злочинів у Східній Галичині була антиукраїнська колонізаторська політика польської держави. | 