Суспільно-політична думка польських консерваторів міжвоєнного періоду увібрала поширені зразки європейської консервативної традиції ХІХ–ХХ ст. Проте, в умовах ХХ ст., коли визначальний вплив на суспільно-політичний розвиток європейських держав здобув націоналізм, консервативна ідеологія та політика опинилися в тіні. Подібні тенденції спостерігалися на польських землях у ХІХ – на початку ХХ ст., у період їх бездержавного існування в складі Австрії, Пруссії та Росії. Попри складні обставини суспільно-політичного розвитку польської нації, у ХХ ст. консерватори увійшли з вагомим інтелектуальним доробком. Цей факт дозволяє трактувати історію польського консерватизму як історію трансформації ідейних поглядів її окремих представників у певну структуровану систему. Навіть гроно найбільш реалізованих у політичному відношенні краківських консерваторів, яким вдалося сформувати навколо себе правлячий консервативний табір на межі ХІХ–ХХ ст., перейняло на себе функцію ідейно-творчої еліти і сприяло створенню єдиної консервативної ідеологічної системи як взірця польської та європейської інтелектуальної думки. Однак під впливом домінуючої у ХХ ст. моделі національної держави політична стратегія консерваторів зазнала поразки. Серед причин, що привели до втрати консерваторами провідної ролі у політичному житті польської нації, визначальними була організаційна неструктурованість, ідеологічна та політична статичність, специфічний погляд на форму й способи функціонування Польської держави. Проблему державного устрою міжвоєнної Польщі консерватори розглядали як довершену систему суспільно-політичних чинників, серед яких одну з ключових позицій займала справа дотримання рівноваги між польським та непольським населенням. Незважаючи на існування суттєвих концептуальних відмінностей між консервативними партіями чи консервативними політичними осередками, які були зумовлені бездержавним розвитком польських земель у попередні століття, ідея захисту територіальної та історико-культурної єдності Польської держави становила ядро діяльності всіх консервативних сил. Питання безпеки міжвоєнної Польщі тісно перепліталося з визначенням статусу національних меншин, особливо слов’янських (українці та білоруси). Пропагована ендеками ідея відродження Польщі в “історичних межах” сприяла загостренню протистояння між поляками та українцями. Польсько-українська війна 1918–1919 рр. надала українському питанню зовнішньополітичного звучання з тенденцією до його перетворення на ключову проблему міжвоєнної Польщі. До середини 1920-х рр. консерватори розглядали українське питання виключно як внутрішньополітичну проблему локального характеру, а вихідною точкою їхніх теоретизувань було переконання про споконвічну приналежність “кресових земель” до Польської держави. В основу традиціоналізму, що становив важливу складову консервативної ідеології, було покладено Ягеллонський міф, який передбачав відродження “історичної Польщі” в територіальному, ідеологічному та культурно-історичному вимірах. Ідеологічний вимір полягав у відтворенні в умовах міжвоєнної Польщі зразка польської політичної нації ХVІ–ХVІІ ст., культурно-історичний – у запереченні національної самобутності та відрубності слов’янських народів, які входили до складу багатонаціональної імперії Ягеллонів. У поєднанні з концепцією сарматизму (“обраності” польського народу) та стереотипами меншовартості інших слов’янських народів (українців і білорусів) вплив Ягеллонського міфу в тій чи іншій мірі знайшов своє відображення в усіх створених у консервативній суспільно-політичній думці концепціях вирішення українського питання. Негативний стереотип “українця-гайдамаки”, позбавленого національної самоідентичності та державотворчого потенціалу, було покладено в основу трактування консерваторами самоназви “українець” та українського народу загалом: від повного заперечення його існування до визнання його культурно-етнографічної єдності з наддніпрянськими українцями. Консерватори прилучилися і до утвердження у свідомості польського народу переконання про виключно історико-географічний характер терміну “Україна”, а отже – споконвічну приналежність західноукраїнських земель до Польщі. У цьому контексті носії ідеї об’єднаної української держави розглядались на рівні сепаратистів, а український національний рух – як позбавлений суспільної підтримки проект зовнішньополітичного характеру. Зміна суспільно-політичної ситуації у Польщі в 1930-х рр. та загострення польсько-українських відносин на рівні держави змусили частину польського політикуму переглянути своє ставлення до української проблеми. Незважаючи на проголошений офіційною Варшавою угодовий курс, реальні кроки до зближення з українцями здійснювались лише на рівні незалежних консервативних осередків. Формальне визнання з боку консерваторів українських легальних політичних сил, а практично – їх клерикально-консервативної частини – рівноцінними учасниками політичного процесу на західноукраїнских землях засвідчило перехід польської та української політичних еліт на новий якісний рівень: від конфронтації до нормалізації. Хоча багатообіцяючі зустрічі польських та українських консерваторів не виправдали сподівань української сторони на конструктивний і плідний діалог, усе ж мали важливе значення для формування позитивних стереотипів взаємного сприйняття. Адже польські консерватори перші у польському міжвоєнному політикумі звернули увагу на роль свідомісного фактора у зближенні обох народів. Провідні польські публіцисти міжвоєнного періоду, які у своїй більшості належали до консервативного табору – С.Мацкевич, Я.С.Лось, А. та А.М.Бохенські – головною передумовою польсько-українського зближення вважали відмову від негативних міфів та стереотипів минулого та досягнення суспільного порозуміння за сприяння консервативних сил з обох сторін. Консервативна тенденція сприяти стабілізації міжнаціональних взаємин на західноукраїнських теренах проявилась у діяльності окремих представників консервативного руху в справі налагодження польсько-українських контактів на найвищому рівні в процесі досягнення “нормалізації” 1935 р. Головним досягненням консервативної суспільно-політичної думки 1930-х рр. було створення низки концепцій з вирішення українського питання. Вони грунтувалися на принципах традиціоналізму та католицького інтегризму, а отже розглядали українське питання виключно через призму польських державних інтересів. Важливо, що в період посилення політики національної асиміляції українського населення, консерватори пропонували вирішення українського питання в Польщі шляхом запровадження культурно-національної автономії чи розширеного самоврядування на західноукраїнських землях з обов’язковим узалежненням дотримання державою прав українського населення від цензу його лояльності. Український фактор у консервативній суспільно-політичній думці вважався головним у забезпеченні геополітичних інтересів Польщі в центрально-східному регіоні Європи. Припускаючи можливість польсько-українського союзу у відродженні української державності на Наддніпрянщині коштом СРСР, консерватори створили схему взаємозалежних зв’язків, у якій було повністю проігноровано право західних українців на національне самовизначення. Навіть концепція найбільш толерантних у національному питанні варшавських молодобунтівців передбачала формальну відмову українців від ідеї об’єднаної української держави та остаточне визнання своєї приналежності до польської політичної традиції. Невпинний рух міжвоєнної Польщі до авторитаризму загострив міжнаціональне протистояння всередині держави та усунув зі свідомості польського суспільства принципи національної толерантності. За таких умов навіть окремі пропозиції у справі покращення польсько-українських взаємин на західноукраїнських землях виходили за межі державного курсу полонізації слов’янського населення, що унеможливлювало реалізацію консервативних концепцій стабілізації польсько-українських взаємин на західноукраїнських землях. Незважаючи на вагомий внесок консерваторів у державне будівництво та створення зовнішньополітичного іміджу Польщі у світі, до кінця 1930-х рр. їх було повністю усунуто від управління державою. Парадоксально, але прагнення консерваторів відродити мультикультуралізм Речі Посполитої Ягеллонів розбилося об зрощений на цьому ж грунті і вперто впроваджуваний у життя офіційною Варшавою курс на побудову польського гомогенного суспільства у багатонаціональній міжвоєнній Польщі. Основні тези дисертації викладені у наступних публікаціях автора: Юрчук О. Українське питання в Польщі та часопис “Бунт Млодих” // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – Київ, 2004. – Вип. 13. – С. 95-109. Юрчук О. Українське питання у політичних поглядах польського консерватора Яна Бобжинського (1882–1951) // Буковинський журнал. Громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній часопис. – Чернівці, 2004. – №1. – С. 200-214. Юрчук О. Українське питання у політичній публіцистиці та діяльності польського консерватора Яна Станіслава Лося (1918–1939) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2003. – Вип. VІІ. – С. 379-388.
Юрчук О. Образ України та українця в політичній публіцистиці польських консерваторів (1921–1939) // Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі (1921–1939). Зб. матеріалів наук. конф., Дрогобич, 8-9 жовтня 2004 р. / Упоряд. В. Футала. – Дрогобич: Коло, 2005. – С. 121-133.
|
