У Висновках узагальнено результати дослідження, зокрема встановлено, що: Історико-культурні умови ХІХ — першої половини ХХ ст. стали об’єктивними чинниками розвитку української нотовидавничої справи, урізноманітнились її тематичні напрями, підвищили її поліграфічний рівень, дозволили збільшити обсяги видань, виокремити регіональні особливості. Попри це імперська і окупаційна політика держав, у складі яких пербувала тоді Західна Україна, спрямовувалась на нищення українського друку й придушення української культури. Ця політика була гальмівним фактором і для розвитку нотовидання, що робило особливо знаменним в таких умовах появу перших друків, які вийшли у світ з українських видавничих та друкарських закладів; все це підвищувало суспільну і науково-практичну цінність нотних видань. Вся видавнича продукція регламентувалась цензурою (світською і церковною), яка служила важливим знаряддям під час адміністративних репресій. У межах досліджуваного періоду відбулося становлення української нотовидавничої справи як системи: від спорадичного видання музичних творів окремимим видавцями чи друкарнями — до спеціалізованої, цілеспрямованої видавничої та книгорозповсюджувальної діяльності. Визначальну роль у цьому процесі відіграла діяльність аматорських та професійних хорових товариств і колективів (“Боян”, “Бандурист”, хор української Академічної гімназії у Львові). Розвиток нотовидавничої діяльності відбувався за чотирма якісно відмінними етапами: Перший етап: 1816–1860-ті рр. Нотовидавнича справа на початках галицького відродження та в народницький період. Другий етап: 1870–1890-ті рр. Впродовж цього етапу відбувається формування нотовидавничої справи як повноцінної системи, хоч її український аспект розвивався значно повільніше і у важчих соціально-культурних і політичних умовах порівняно з польським. Третій етап: початок ХХ ст., період Першої світової війни і визвольних змагань (1914–1921), період між двома світовими війнами (1921–1939) — якісно відмінний від попереднього різким обмеженням нотовидань. В умовах більш сприятливих (на Підкарпатській Русі у складі Чехо-Словаччини, на еміграції) чи менш сприятливих (в Галичині, Буковині, Волині й Холмщині під польською і румунською окупацією) українська нотовидавнича справа набирає політичних ознак, спрямованих на самозбереження і продовження розбудови національно-культурного процесу з огляду на політику нищення українства й ідеологічний тиск в умовах УРСР. Вагомим доповненням і підмогою в цій розбудові стала видавнича діяльність української еміграції. Разом з тим цей етап збагатив тематику видань. Четвертий етап: (1939 — 1944). В цей період легально діє Українське Видавництво у Львові і Кракові і нелегально — ряд видавничих інституцій у Львові, в умовах еміграції в США, Канаді і в деяких європейських країнах. Західноукраїнська нотовидавнича діяльність у зазначений період зосереджується у видавничих центрах Галичини (Львів, Перемишль, Станіславів, Тернопіль), Буковини (Чернівці), Закарпаття (Ужгород, Мукачеве, Чернеча Гора), осередках української еміграції в Європі (Відень, Прага, Париж, Берлін, Лейпціг, Варшава), США й Канади завдяки наявності в них мистецького, освітнього потенціалу. Підставою для розвитку нотовидавничої справи було книгарство та поліграфічна галузь промисловості, а також формування музичного середовища як основного споживача нотної друкованої продукції. Опорою для його існування були музичні інституції (виконавські, освітні), розвиток музичної фольклористики а також популярність аматорського музикування серед різних верств населення. Аналізуючи тогочасну організацію продукції нотних видань, відзначимо, що в практиці західноукраїнського нотовидання функціонувало чотири головні особи видавничого процесу: автор, видавець, друкар, книгар; вони виконували свої функції розділено, але частіше відбувалося їх поєднання в одній чи двох особах. Існували також цілі видавничо-друкарсько-книгарські заклади, де поєднувались всі три функції, однак з причини гострої конкурентності зі сторони спеціалізованих друкарень (переважно німецьких) такі заклади були поодинокими. У типології видавців співіснували дві основні категорії — з власною видавничою базою і без такої, причому в кількісному відношенні превалюють видавці без друкарських засобів (друкарні, книгарні чи складу нот). Причини цього становища лежать у несприятливих для розвитку видавничої справи економічних і суспільно-політичних умовах окресленого періоду. Перші організовані форми нотовидання та книгопоширення в українській музичній культурі Галичини пов’язані з діяльністю видавництва “Бібліотека музикальна”, окремих видавництв при хорових товариствах "Боян", "Бандурист”. У подальшому найбільш плідною була діяльність спеціалізованого музичного видавництва “Торбан”. До нотовидавничої діяльності активно залучаються громадські та культурно-освітні товариства. З огляду на форму власності основну категорію становили одноосібні приватні фірми чи інституції. У структурі поліграфічних закладів, причетних до друкування нот, важливу роль відігравали приватні друкарні. Наприкінці ХІХ ст розширюється географія міст Західної України, в яких діють друкарські заклади і де друкують музичні твори. Однак друкарська справа на провінції була більш ризикованою і розвивалась дещо повільніше з огляду на меншу кількість замовлень, фінансові витрати тощо. В останній третині ХІХ ст. у друкуванні західноукраїнських видань особливо зростає роль німецьких і австрійських друкарень. У техніці поліграфічного виконання нотодруків позитивну роль відіграло застосування різних друкарських способів, активне впровадження способу літографії, що сприяло зростанню кількості продукції. Величина тиражу певного видання залежала насамперед від його популярності, а також від технічних можливостей застосованого способу друкування (друкарської техніки). Потреба у популярних нотодруках задовольнялась також шляхом повторних видань (перевидань). З допомогою художнього оформлення книга отримує свій індивіуальний естетичний вигляд, образність. При цьому в оформленні віддзеркалюються особливості тих соціальних умов, в яких живе книга, рівень розвитку мистецтва і поліграфічної техніки, конкретні вимоги часу, ідейно-тематичний зміст твору, цільова спрямованість видання, його тип, особливості читацького сприйняття. Результати історико-книгознавчого й музикознавчого аналізу надрукованого нотного репертуару свідчать про широкий вибір творів українських композиторів, а також представників різних національних композиторських шкіл Західної Європи та Росії. Характерною для нотних видань досліджуваного періоду є різножанровість професійної музики як церковної, так і світської. Близькість до потреб і вимог народного побуту викликала перевагу у творчій спадщині українських композиторів таких демократичних жанрів як хоровий, музично-драматичний і камерно-вокальний, а також жанрів музичного фольклору. Обмежена кількість українських оркестрових колективів, особливо симфонічних, спричинила відсутність серед видань оперних і оркестрових партитур, великих вокально-інструментальних творів. Розповсюдження нотних видань пов’язане із створенням мережі книгарень і спеціалізованих музичних магазинів, заснуванням нотних фондів при бібліотеках, громадських та мистецьких об’єднаннях (НТШ, “Народного дому” хорового товариства “Боян”), навчальних закладах; ці заходи певною мірою забезпечували нотною продукцією міста Західної України на межі століть, сприяли популяризації ураїнської музичної творчості за регіональними межами. Система інформування про нотні новини в основному базувалась на використанні часописів, поступовому зростанні ролі книготоргових каталогів та організованої реклами видавництва. Ціни на нотні видання в Західній Україні мало чим відрізнялись від цін в Польському Королівстві (зокрема у Варшаві) і загалом були досить високими. Нотовидавнича справа в Західній Україні та в українській еміграції як складова частина української культури відіграла важливу роль в утвердженні національної свідомості й патріотизму, самовияві та самозбереженні українства. ДОДАТОК містить алфавітний перелік видавничих і друкарських установ, песоналій, причетних до нотовидання та нотопоширення. | 