У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в розкритті соціально-філософського аспекту української ментальності в контексті духовної спадщини українських митців, філософів, літераторів з одного боку та найновіших досягнень сучасних наук – з іншого. Студіювання української ментальності як феномену етногенетичного та соціокультурного буття нашого народу на теоретичному та практичному рівнях дало змогу заповнити прогалини у дослідженні теорії ментальності та виявити відносність розриву між станом вивчення феномену у вітчизняній та світовій практиці, а також здійснити подальше з’ясування природи та сутнісних рис української ментальності, необхідне для вивчення, аналізу й прогнозування духовного розвитку держави і нації. Головні наукові та теоретичні результати даної роботи репрезентуються так: 1. “Ментальний інструментарій” української самості або сакральне специфічно українське знання відображається схематично: 2. Проблема двотермінологічності досліджуваного феномену – паралельно існують поняття “ментальність” і “менталітет” – розв’язується на користь першого, за яким обґрунтовано первинність проникнення в український лексикон та більшу фонетичну відповідність внутрішнім законам рідної мови. 3. Конкретизація сутнісного розуміння категорії “ментальність” здійснюється через з’ясування її онтологічної і феноменологічної підстави. Ментальність є програмою “з-чого-похідності”, завдання якої – адаптація до довкілля і максимальне розгортання себе-буття в ньому, через що забезпечується самозбереження етногенетичного інваріанту філогенезу. 4. Первісний (ментальний) міф України відреставровано як історію взаємного кохання богині Оріани і її чоловіка Народу, що є своєрідним кодом української національної самоідентичності. Культура під таким кутом зору виступає продукуванням знаків прочитання ментального міфу в контексті конкретного історичного часу. 5. Спосіб буття української самості (мета і засіб) окреслено як любов у буквальному (репродуктивному) і метафоричному (світосприйняття) розумінні. Суб’єкт-об’єктами цієї любові виступають “Я” і “Ми”, онтологічною підставою – прагнення “Я” досягти до “Ми”, а ”Ми” реалізуватись у кожному “Я”. 6. Сутнісні риси української ментальності репрезентовано такими характеристиками: зовнішня пасивність, сумнівність, невміння скористатись з історичної ситуації, звичка розраховувати лише на свої сили (недовіра до державних інституцій), рівноправність чоловіка і жінки, традиційність (прагнення побачити себе-відтворення не лише в дітях, а й внуках і на генетичному рівні як зовнішня подібність, і на духовному як досвід). 7. Ідея Т.Шевченка про фатальний руйнівний вплив історичних подій на формування української ментальності і необхідність її корегування через кордоцентричну площину набула подальшої аргументації. |