Північноамериканська діаспора була невід’ємною частиною українського народу й історичного процесу України, того національного організму, в якому вона виросла й з якого вийшла на чужину. Саме цей феномен української еміграції в Північній Америці й зумовив активну морально-політичну, дипломатичну та матеріальну підтримку нею наполегливої боротьби західних українців за своє державно-політичне самовизначення в 1914–1923 рр. Наприкінці XIX – поч. XX ст. в західному напрямку виїжджало переважно селянство Галичини, Буковини та Закарпаття – тодішніх земель Австро-Угорської імперії. Основними центрами еміграції були США і Канада, причому до першої країни вона була тимчасовою, оскільки мала здебільшого заробітчанський характер, а до другої українці переселялися переважно сім’ями, сталими групами з сіл чи повітів й утворювали на вільних землях національно-культурні колонії. Українці-іммігранти, вкорінюючись у поліетнічне середовище, як правило, стійко зберігали свою етнічну ідентичність, національну самосвідомість, культурні та релігійні традиції і завжди тяжіли до зв’язків з рідним краєм. Масову еміграцію в Північну Америку спричинили невпорядковані аграрні відносини, відсутність вільної землі і як наслідок – зубожіння значної частини селянства, низький рівень промислового розвитку й урбанізації краю, політичні утиски та національна дискримінація українського населення з боку польської шляхти й австрійської адміністрації. Важливим чинником, який визначив масштаби еміграції, була імміграційна політика урядів США та Канади, зацікавлених у дешевій робочій силі для розвитку промисловості та сільського господарства, заселенні великих вільних необжитих територій. Зв’язки української діаспори з Батьківщиною напередодні світової війни 1914–1918 рр. були стабільними. Вагомий внесок у їх розвиток робили громадсько-політичні, економічні, культурно-освітні та релігійні структури, насамперед УНС у США та церковні об’єднання. Засобами власної преси, масовими політичними акціями емігранти за океаном активно реагували на події в рідному краї. Важливою геополітичною обставиною процесу стало те, що Канада з перших днів, а з квітня 1917 р. і США були втягнуті у війну на боці Антанти. Це визначило неоднозначне ставлення урядів цих країн до вихідців з Австро-Угорщини, яка разом з Німеччиною була головним супротивником у війні. Оскільки США два з половиною роки зберігали нейтралітет, емігранти в цій країні змогли здійснити чимало акцій на підтримку визвольної боротьби співвітчизників і для винесення українського питання на міжнародну арену. Хоча українські організації Канади неодноразово заявляли про лояльність до держави, уряд в роки війни потурав дискримінації українців-іммігрантів: інтернувалися політично ненадійні, посилився наступ на двомовні школи, в результаті чого вони були закриті, суворішою стала цензура преси, скасовано виборчі права. Ці обмеження відмінені лише після закінчення світової війни. Конструктивною та вагомою була діяльність Українського Народного Комітету в США. У результаті звернень до президента В.Вільсона та заходів представників Комітету в конгресі українське питання знайшло розуміння серед загалу американського суспільства. Конгрес ухвалив резолюцію і президент підписав закон про відзначення в країні 21 квітня 1917 р. Українського Дня. Діаспорні структури заклали підґрунтя для піднесення ідеологічної та організаторської роботи на підтримку Української Центральної Ради в Києві та УНР. Крах Австро-Угорської імперії, Першолистопадовий зрив у Галичині та Буковині, утворення ЗУНР та її злука з УНР обумовили нову хвилю національно-патріотичних настроїв еміграції. Під керівництвом Українського Народного Комітету в США й Українського Горожанського Комітету в Канаді продовжено збирання коштів, розгорнуто широкомасштабну пропаганду української проблеми та проведено дипломатичні акції. Делегації від українців-іммігрантів неодноразово зверталися до президента США та прем’єр-міністра Канади, парламентів і відомств закордонних справ цих країн із домаганням дипломатичного визнання УНР і ЗУНР. Це помітно вплинуло на американські, канадські та британські урядові кола під час розгляду українського питання на Паризькій мирній конференції, куди діаспора також надіслала своїх представників (кооптовані в склад офіційних делегацій УНР і ЗУНР). З метою надання допомоги ЗУНР у боротьбі з агресією Польщі Січова організація українців Америки намагалася сформувати за океаном українські збройні формування – легіон кількістю 10 тис. вояків. Однак, на відміну від поляків, через спротив урядових кіл США і різних антиукраїнських сил цю акцію не реалізовано. Поразка збройної боротьби за незалежність ЗУНР у 1919 р. обумовила перенесення головних зусиль еміграції на активізацію дипломатичних заходів і проведення масових акцій, спрямованих проти окупації Східної Галичини Польщею. В результаті широкомасштабної кампанії українців США і Канади уряди цих країн та їхні представники на міжнародних конференціях змушені були визнавати необхідність вирішення східногалицького питання. Цьому також сприяла еволюція зовнішньополітичного курсу уряду ЗУНР в екзилі від ідеї соборності до відстоювання незалежності Галицької держави. Його звернення до діаспори із закликами про політичну та матеріальну підтримку були сприйняті нею з зрозумінням, спричинивши проведення нових протестаційних акцій і кампанію збирання коштів на Позичку національної оборони. Важливе значення для консолідації української діаспори мало перебування в 1921–1922 рр. у Канаді та США митрополита А.Шептицького. Його діяльність сприяла тому, що канадський уряд звернувся до Ліги Націй з перспективними пропозиціями щодо вирішення політичного статусу Східної Галичини. Діяльності патріотичних сил протидіяли радянські партійні органи і спеціальні служби УСРР і СРСР. Їхня підривна, розкладова робота належним чином була організована та профінансована ЦК КП(б)У і Комінтерном. Шляхом відвертої демагогії та ідеологічних провокацій комуністичні структури підривали єдність дій української діаспори, дискредитували в її середовищі політику уряду ЗУНР в екзилі, перешкоджали кампаніям збирання пожертв, блокували дипломатичні акції за відновлення суверенітету ЗУНР. Перехід на прорадянські позиції окремих громадсько-політичних діячів, виникнення і діяльність за підтримки радянських Москви та Харкова емігрантських комуністичних угруповань виснажували українську діаспору не лише в Східній Європі, а й у Північній Америці, сприяли вирішенню багатьох питань міжнародної політики на користь УСРР і СРСР. Для великого загалу не підготовлених до складних соціально-економічних і політичних умов життя на чужині емігрантів, заагітованих різними ліво- та праворадикальними програмами, ідеологіями, орієнтаціями нерідко чужих і ворожих для них сил, не виявилося єдиного національно-державницького центру, який би зміг організувати загалом аполітичні пролетаризовані маси і допомогти їм розібратись у складних етнополітичних обставинах поразки визвольних змагань в Україні. На перешкоді консолідації еміграції стала також її роз’єднаність за ідеологічними, соціально-політичними та релігійно-церковними ознаками. Незважаючи на значні зусилля урядів і дипломатів УНР і ЗУНР, емігрантських громадсько-політичних організацій, великі європейські держави, а також США і Канада розглядали українське питання лише в контексті загальноросійських і польських проблем. Офіційна політика Білого дому під впливом повідомлень зі східноєвропейського театру воєнних дій у 1914–1920 рр. постійно варіювала, тому дипломатично-політичну позицію США щодо України можна визначити як неоднозначну та суперечливу, передусім після червня 1919 р. Канада як домініон Британської імперії у вирішенні української проблеми та східногалицького питання повністю підтримувала непослідовну позицію Лондона. Різко антиукраїнською виявилася політика Франції, котра взагалі не бажала розглядати будь-яких варіантів творення чи відродження ЗУНР; головну ставку Париж зробив на відродження міцної Польщі як антибільшовицького форпосту в Східній Європі. Не вдалося українській діаспорі створити анти-більшовицький блок з еміграційними об’єднаннями інших країн, зокрема Балтії. Таким чином, морально-політична, дипломатична та матеріальна підтримка українською північноамериканською еміграцією національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях у 1914–1923 рр., хоч остання й не завершилася перемогою, мала велике значення, оскільки: – забезпечила активну зовнішньополітичну діяльність уряду ЗУНР щодо захисту незалежності української держави; – сприяла винесенню українського питання на міжнародну арену, обговоренню його на всіх повоєнних мирних конференціях за участю провідних держав світу; – надала більше можливостей зруйнованому війнами (1914–1918 рр., 1918–1919 рр. і 1920 р.) краю відбудувати національне господарсько-фінансове та культурно-освітнє життя; – суттєво вплинула на консолідацію української еміграції й активізацію її участі в суспільно-політичному і громадсько-культурному житті США та Канади; – заклала міцне підґрунтя для сталих зв’язків діаспори з батьківщиною в усіх сферах життя, насамперед духовного, сприяла розбудові в Північній Америці українських Греко-католицької та Православної церков. |