У дисертаційному дослідженні проаналізовано політико-медійний аспект позиціонуівання України в сучасному геополітичному просторі, зокрема на такому важливому її напрямкові, як європейська інтеграція. Розглянуто інформаційний вимір імперативів європейської інтеграції України в контексті можливості та ефективності впливу ЗМІ на реалізацію зовнішньополітичної стратегії України. Методологія аналізу дала змогу реалізувати обраний системний підхід до висвітлення теми дисертаційного дослідження і вийти на логічно вмотивовані і теоретично обґрунтовані узагальнення, висновки і рекомендації. Основні наукові і практичні результати дисертації полягають у наступному 1. Досліджено трансформацію поняття „геополітика” та „геополітичне мислення”: від традиційної геополітики (військової могутності) до геоекономіки (економічної могутності) і цивілізаційної геополітики (інформаційно-культурної могутності); визначено місце України у світі на основі існуючих геополітичних концепцій - засновників геополітики, російських та українських теоретиків, геополітичних теорій „інформаційного суспільства”. Проаналізовано теоретико-методологічні засади інформаційної парадигми у сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин на прикладі моделі „інформація – політика – геополітика”. 2. Розглянуто глобалізацію як міжнародну систему, що прийшла на зміну „холодній війні”; з’ясовано вплив глобалізації, прямий чи опосередкований, на політику, економіку, геополітику країн. Досліджено феномен „інформаційної революції”, її вплив на геополітичні процеси в глобальному масштабі, взаємовплив „інформаційної революції” й геостратегій; подано різні варіанти назв, яких набуло поняття „інформаційна революція” – „освітня революція”, „знаннєва революція”, „виробнича революція”, „інноваційна економіка”; переосмислена роль масових комунікацій як суттєвого чинника глобалізації. 3. З’ясовано, що Україна знаходиться в зоні конфлікту за вплив між західною та східною соціокультурною системами. Відтак, орієнтаційний аспект як визначальна домінанта подальшого поступу України у процесі міжнародної ідентифікації є дуже актуальним для сучасної вітчизняної геополітики. Доведено, що вироблення ефективної зовнішньої політики неможливе без урахування національно-політичної філософії - антропологічних, історіософських, етнопсихологічних, політологічних та геополітичних проблем генезису української нації. 4. Проаналізовано кроки України на шляху до європейської інтеграції як провідного напрямку розвитку; виділено три етапи такої інтеграції. Перший – оптимістичний (1992 – 1995 рр.), коли Україна приєдналася до ОБСЄ, Ради Європи, першою з країн СНД підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Хартію про особливе партнерство з НАТО, відкрила свої представництва та активно співпрацювала з іншими впливовими європейськими організаціями. Другий – песимістичний (1996 – 2004 рр.), коли політика „багатовекторності” досягла апегою. Третій – прагматичний (з кінця 2004 р.), коли влада на всіх рівнях проголосила безумовним національним пріоритетом рух країни до членства в Європейському Союзі. Досліджено зовнішні та внутрішні чинники (геополітичні, географічні, світоглядні, законодавчі, політико-соціальні, інституційні, ресурсні, інформаційні), які впливають на процесов євроінтеграції України. Доведено, що найбільшим негативним чинником у процесі набуття Україною членства в ЄС є пострадянська психологія української еліти, яка виявляє нездатність до формулювання довгострокових програм розвитку країни й нації: вони орієнтовані максимум на один-два роки і не торкаються системотворчих питань історичної життєдіяльності нації. 5. Проаналізовано процеси на пострадянському просторі в контексті сучасних євроінтеграційних викликів, місце та роль у них України; встановлено низку суб’єктивних та об’єктивних факторів, які надалі визначатимуть відносини України та Росії. Розглянуто дві конкуруючі парадигми, які існують в Європі відносно пострадянських країн – „Європа двох імперій” та „Європа без кордонів. Перший підхід, притаманний країнам „старої” Європи, базується на тому, що ЄС визнає лідерство Росії на пострадянському просторі і не розглядає стратегію щодо країн колишнього Радянського Союзу окремо від стратегії щодо Росії. Другий підхід, притаманний країнам „нової” Європи, підтримує наявність та впровадження спільних цінностей, стандартів, правил на всьому європейському континенті. При аналізі зовнішньої політики України та Росії, стає очевидно, що Росія керується парадигмою „Європа двох імперій”, в той час як Україна обрала парадигму, в основі якої ідея „Європи без кордонів”. З’ясовано два провідних концептуальних підходи нинішньої зовнішньої політики Росії стосовно країн пострадянського простору. Перший передбачає відновлення лідерства Росії на пострадянському просторі і використання його для відновлення статусу одного з центрів впливу у багатополярному світі. Другий – що єдиною значущою метою політики на пострадянському просторі для Росії є отримання матеріального прибутку, а також створення захисного механізму від вірусу „кольорових революцій”. Окреслено нову геополітичну реальність України на пострадянському просторі: на місці єдиного московоцентричного пострадянського простору виникло три центри впливу на євразійському „хартленді” - Росія, Україна, Казахстан, де Україна стала центром консолідації західної частини євразійського „хартленду” та джерелом європейських цінностей для цієї частини постімперської території. 6. Досліджено медіа-інформаційну складову сучасної зовнішньої політики. Доведено, що інформаційна експансія відбувається на рівні з економічною і політичною, отже, зовнішня політика та імідж країни міцно пов’язані між собою. Проаналізовано на прикладі західних країн залучення інформаційного потенціалу до процесу реалізації зовнішньополітичного курсу країни, яке доводить існування чотирьох рівнів забезпечення підготовки та реалізації різнотипних інформаційних стратегій впливу засобів масової інформації (стратегічний, тактичний, прикладний, практичний) під час проведення зовнішньополітичних кампаній. Доведена необхідність вироблення в Україні системної інформаційної політики, яка була б підсистемою європейської інтеграції. 7. З’ясовано роль громадянського суспільства як детермінанти геополітичної стратегії України. Розкрито сутність, структуру, функції, напрямки еволюції громадянського суспільства, характер і форми його взаємодії з політичними і суспільними інститутами держави. Проаналізовано досвід європейських країн, який показує, що громадянське суспільство визріває у міру економічного, політичного розвитку країни, росту добробуту, культури й самосвідомості народу. Досліджено комунікативну теорію громадянського суспільства, яка розглядає процеси комунікації як основу зв’язності суспільств, культур, особистостей, а засобам масової інформації відводиться роль гарантів політичної і соціальної стабільності у суспільстві. 8. Проаналізовано інформаційний вимір відносин України з європейськими структурами. З’ясовано, що рівень відображення українських зовнішньополітичних та міжнародних подій у вітчизняних ЗМІ є індикатором рівня політичного розвитку суспільства загалом. Присутність України в західних засобах масової інформації визначається обсягами і якістю інформації про країну за кордоном. Присутність України в російських ЗМІ свідчить про те, що наша держава й досі розглядається як зовнішньополітичний об’єкт РФ. 9. Доведено, що імплементація геополітичних стратегій України можлива через шляхи, які відкриває глобальний інформаційний простір. Здійснено комплексний аналіз процесів, що відбуваються в інформаційній сфері українського суспільства; проаналізовано стартові можливості України в інформаційній сфері; розглянуто визначення таких понять як „інформаційний простір”, „інформаційні ресурси”, „інформаційна культура”, „інформаційна війна”, „комунікаційний каркас держави” у контексті сучасних глобалізаційних процесів. Доведено, що процес поступового входження України у світовий інформаційний простір нерозривно пов’язаний зі сферою зовнішньої політики: обидва ці елементи є взаємодоповнюючими і окреме їх існування, як засвідчив український досвід, негативно відображається на кожному з них. |
