Дослідження українського питання у концепціях польської опозиції 1976-1989 рр. є актуальним, оскільки саме у цей період суттєво змінилося ставлення польської політичної еліти до України та українців, що послужило підґрунтям розбудови стратегічних стосунків між двома державами після здобуття ними незалежності. Сутність українського питання для поляків змінювалася у часі. Спочатку поляки, які були успішнішими, ніж українці, в побудові модерної політичної нації у ХІХ ст., не хотіли визнавати русинів/українців окремою нацією. Потім, з початком ХХ ст., коли український рух активно заявив про себе, проблема польсько-українських взаємин перенеслася в площину боротьби за території та населення, на які претендували й поляки, й українці. Після Другої світової війни територіальні суперечності між Польщею та Україною вирішено державами-переможницями, проте у польському дискурсі поза межами ПНР ця проблема продовжувала існувати. У 1970-1980-х рр. суть українського питання звелася до питань взаємного сприйняття обох спільнот. До середини 1970-х рр. українське питання у внутрішніх польських дискурсах не поставало. Воно існувало в сфері приватних спогадів і сімейних історій. Артикульований інтерес до нього з’явився спочатку у середовищах інтелектуалів, близьких до церкви та пов’язаних із рухом захисту прав людини та громадянина. Він був викликаний, з одного боку, універсальними гуманістичними принципами прав людини та націй, а з іншого – потребою створити опозиційний державному дискурс. Після поразки «Солідарності» та запровадження 1981 р. воєнного стану на перше місце для польських опозиціонерів вийшли питання геополітики. Почався новий етап зацікавлення українським питанням, яке почали розуміти як політично важливе. Головною фізичною маніфестацією польського опозиційного дискурсу був другий обіг. Існування несанкціонованих державою видань не було специфічним тільки для ПНР явищем, проте саме тут воно набуло найбільшого розмаху. На сторінках другого обігу робилися спроби налагодження польсько-українського діалогу. У ньому брало участь кільканадцять видань, що озвучували різні точки зору, а тривав він достатньо довго, щоб можна було говорити про вироблення в публікаціях опозиції певних концепцій щодо українського питання. Проте в більшості опозиційних видань українська тематика займала маргінальне положення. Питання польсько-українського кордону було вирішене на Ялтинській конференції, проте у польському еміграційному дискурсі ця проблема не вважалася закритою. Минуло кілька десятиліть після закінчення війни, поки польські емігранти змирилися з тим, що лінія кордону не повернеться до усталеної Ризьким договором. Опозиційні середовища всередині Польщі перебували під великим впливом концепцій паризького еміграційного часопису «Культура», який від самого початку мав відмінні від решти еміграції погляди на питання польсько-української співпраці загалом і кордонів зокрема. Тому польські опозиціонери не висували жодних планів перегляду межі між Польщею та Україною і всіляко запевняли про це у своїх публікаціях. Відмовляючись від будь-яких територіальних претензій щодо України, польські опозиціонери, проте, мали застереження щодо ухвалення рішення про кордон. Вони, зокрема, постулювали потребу двостороннього закріплення вже існуючого кордону незалежними Польщею та Україною, а також виступали за майбутню відкритість польсько-українського кордону. Питання Львова та кресів обговорювалися в опозиційному дискурсі нечасто. На відміну від питання кордонів, навколо якого сформувався раціональний дискурс, навколо цих питань було більше емоцій і сентиментів. У концепціях польської опозиції змінилося ставлення до незалежної України. Думка про те, що незалежність України – це запорука незалежності Польщі, з маргінальної перетворилася на панівну. І, навпаки, втратили свою популярність міжвоєнні концепції ендеків, згідно з якими Польщі слід передовсім орієнтуватися на Росію та заради цього ігнорувати Україну. В опозиційному дискурсі утвердилося усвідомлення того, що Україна має право існувати як національна держава, а українці – це достатньо розвинена нація, яка дозріла до власної держави. Одні опозиціонери вважали, що Україна, розваливши СРСР, принесе свободу Польщі. Інші – що Україна і Польща мають боротися проти Росії, тому що СРСР – це лише знаряддя її імперської політики. Лише дуже мала група опозиціонерів – переважно інтелектуали – допускали у своїх концепціях існування демократичної Росії, а відтак спільної боротьби демократичних сил усіх держав соціалістичного блоку проти тоталітаризму та комунізму. Важливе місце у геополітичних концепціях польських опозиціонерів посідали різноманітні федеративні утворення. Однак деякі інтелектуали передбачали, що до таких планів українці можуть поставитися негативно, побоюючись, що за ними криється бажання Польщі знову стати гегемоном. Вони закликали до активної співпраці країн регіону у різних сферах без її формалізації. На думку опозиціонерів, існувало три найдієвіші шляхи, які мали б привести до діалогу та порозуміння між поляками та українцями. Вони писали про необхідність остаточно з’ясувати питання історичних конфліктів, надавати більше інформації про Україну та українців та використати для міжнаціонального примирення українську меншину. Польські опозиціонери намагалися дотримуватися висловленого Є.Гєдройцем принципу про те, що кожна нація має визнати власні провини перед іншою нацією. Частина польських інтелектуалів вважала, що в усіх проблемах польсько-українських взаємин винні поляки. Дехто писав також і про вину українців. А українці, які брали участь у польсько-українському діалозі на сторінках другого обігу, дуже неохоче визнавали українську провину перед поляками, пояснюючи дії українців реакцією на дії поляків. Якщо польські опозиціонери одностайно засуджували переселенську операцію «Вісла» й просили за неї вибачення, то українці намагалися виправдати трагічні події на Волині 1943 р., зокрема, впливом третіх сил. Жваві дискусії на теми минулого польсько-українських взаємин можна пояснити непевністю польського суспільства у майбутньому та незадоволення сучасним його станом. Крім того, в гарячих дискусіях навколо Речі Посполитої бачимо дебати про те, якою має бути польська держава в принципі – багатокультурною та багатонаціональною чи гомогенною та мононаціональною. Польські опозиційні середовища намагалися також підняти в очах суспільства власні цінності, показуючи їхню «історичність». Подолання негативних стереотипів України та українця, які побутували в польському суспільстві, вважалося опозиціонерами шляхом до порозуміння та зближення з українцями. Вони вважали, що змінити ставлення до українців можна за допомогою ліпшого інформування про них. Цим програмно займалася низка видань другого обігу, публікуючи матеріали позитивного або співчутливого характеру. Це підважувало вкорінені в колективній пам’яті образи України та українців, проте створювало інші, не менш стереотипні. Переконаність опозиціонерів у тому, що знання і добре ставлення до України та українців взаємопов’язані, не знайшло підтвердження. Їхні публікації засвідчили, що не всі опозиціонери, які заявляли про свою любов до України, володіли достатніми знаннями про неї, і не всі, хто мав достатньо знань, виступали за тісні польсько-українські зв’язки. Українці, з точки зору польських опозиціонерів, мусили сповідувати ті ж самі цінності, що й поляки. Так само майже всі опозиційні групи намагалися підпорядкувати українців та Україну своїм цілям, які в односторонньому порядку видавали за спільні. На тлі переважно позитивного ставлення польської опозиції до українців з УРСР виділяється їхнє диверсифікованіше ставлення до української меншини у ПНР. Одні опозиційні середовища вбачали у ній місток до українців та України, інші були обурені несправедливою, на їхню думку, політикою польської влади щодо меншин, треті хотіли таким чином забезпечити в майбутньому ліпше становище польській меншині в Україні. Польським опозиціонерам бракувало конкретних знань про ситуацію української меншини в ПНР та її потреби. Кульмінацією непорозумінь між меншиною та опозиціонерами можна вважати постанову Першого крайового з’їзду «Солідарності» у справі національних меншин у Польщі. Для поляків це був дуже сміливий і позитивний крок, натомість представники української громади ПНР сприйняли цей документ негативно, як свідчення асиміляторських і деструктивних прагнень «Солідарності». Українська меншина розділилася у своєму ставленні до польської опозиції. Старше покоління, переселене внаслідок операції «Вісла», боялося ангажуватися у несанкціоновану владою діяльність, молодше покоління українців знаходило спільну мову з польськими опозиціонерами. Проте найліпше польсько-українські взаємини розвивалися у сфері контркультури. До активної політичної співпраці польських опозиціонерів і представників української меншини, фактично, не дійшло. Наприкінці 1980-х рр. українці Польщі спрямовують своє зацікавлення у бік УРСР та українських дисидентів. |
