Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз уяви веде до таких висновків: 1. Уяву ми можемо розглядати як здатність людини, що поєднує досвід її існування у єдиний горизонт культури. Аналіз “радикальної здатності” виявляє низку суміжних понять — трансцендентальний синтез, спонтанність, доцільність, гра, — які дозволяють поглибити розуміння культуротворчої природи уяви. 2. Тематизація уяви відбувається за умов гносеологічного розведення здатностей людини (мислення і чуттєвості) по “різних стовбурах пізнання”. Виникнення необхідності подолання цієї амбівалентності приводить до поєднання цих здатностей у трансцендентальну єдність, на якій і спеціалізується трансцендентальна уява (синтетична здатність). Подвійна суперечлива природа уяви обумовлює наявність у ній предикатів, спільних і з мисленням, і з чуттєвістю. Наявність “радикальної здатності” приводить до обмеження гносеологічної модальності досвіду свідомості і виявляє її онтологічні засади. “Монізм уяви” висвітлює скінченну природу людського існування, що не дорівнює божественному способу “нескінченного мислення” (Гегель) або “інтелектуального споглядання” (Шелінг). Тому людина сама (як носій усіх здатностей) створює горизонт власного досвіду, сприймаючи предмет своєї інтенції як явище, а не як річ у собі. 3. Антропологічний поворот дозволяє виникнути цілісному підходу до буття людини, яка розумілася як сукупність здатностей, завдяки наявності трансцендентальної єдності субстрату всіх сил її душі. Розуміння природи синтетичної здатності дозволяє підняти статус філософської антропології з рівня емпіричної науки про психічні здатності до трансцендентального типу філософування. 4. У вузько пізнавальній ситуації уява підкорена розсудку, який займається констатацією наявно існуючого. Поза процесом пізнання уява виходить за межі служіння розсудку, а тому робить трансцензус поза сферу емпіричних споглядань у власну автономну сферу. Образом автономної сфери уяви у феноменальному світі стає гра як “особливе місце її існування”. Граюча здатність і гра мають своїм апріорним принципом доцільність, яка у протилежність абстрактному цілепокладанню розсудку має мету у самій собі. 5. За своєю граючою схемою уява створює “живе ціле культури”. Існування культури здійснюється за межами емпіричних форм сприйняття, за межами “тут і тепер”, а тому породжує “реалізм уяви”. Реальне з уявним створює трансцендентальну єдність. Трансцендентальний схематизм стає породжуючою матрицею правил культуротворення. Роль уяви також полягає у посередницькій функції між людиною і створеною нею культурою, яка сприймається окремим суб’єктом як відчужена “надлюдська” сила. 6. Доцільна схема уяви розпадається, з одного боку, на “нерозумну нескінченність” емпіричних уявлень, а з другого, з’являється “дурний норов”, свавілля фантазії, що є вже не космогонічною силою, а втечею від мертвих уламків у минулому живої цілісності. Історичні метаморфози граючої схеми уяви обумовлені генезисом трансформацій типів культури. 7. У модерні при “редукуванні високої культури” класична модель трансцендентальної єдності реального й уявного розщеплюється. Калькулятивна цілераціональність розсудку орієнтується на математично розраховане і логічне підведення під стандарт абстрактної всезагальності індустріальним шляхом. Уява у таких умовах не залучена у контекст реального, а намагається у духовних вимірах культури створити свою власну реальність. В абстрактному протистоянні розсудку її культуротворча діяльність редукується до порушення причинно-наслідкових зв’язків і свавільного комбінування емпіричних уявлень. Протилежність “реальне – уявне”, що бере свій початок у класичному типі культури, але ще не у розвинутій формі, у модерні стає загальнокультурною очевидністю. 8. У постмодерній культурній ситуації великий обсяг продуктів культуріндустрії перевершує асиміляційні можливості синтетичної здатності. Культура “надлишку смислу” і “дефіциту авторитетів” створює ідеал найбільш досконалого відтворення емпірично даного. Реальність видається створеною зі знаків та видимостей. Знаки самі починають продукувати реальність. Технічні засоби педантично відтворюють фрагменти культури. Реальне як “трансцендентально-ідеальна цілісність” більше не існує, перетворюється на фантазм точності. Отже, уявне, що може конституюватися лише “на тлі світу”, зникає разом з реальним, бо воно не зводиться лише до форм наявного буття. | 