У дисертації вирішено наукове завдання теоретичного обґрунтування процесу становлення і розвитку учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст., актуалізації досвіду їх діяльності в сучасних умовах розбудови національної педагогічної освіти. 1. Проаналізовано стан розроблення проблеми в науково-педагогічній літературі, систематизовано архівні джерела за темою пошуку. Наукову літературу та документи, дотичні до напряму дослідження, диференційовано за 4 групами: 1) нормативно-законодавча база; 2) довідниково-статистичні видання; 3) наукові праці; 4) педагогічна періодика. Досліджені архівні джерела систематизовано за 7 основними групами: 1) законодавча (нормативна) база розвитку учительських інститутів (циркуляри, розпорядження Міністерства народної освіти, піклувальників навчальних округів тощо); 2) щорічні звіти директорів учительських інститутів про стан навчальних закладів; 3) навчальні плани та програми; 4) книги протоколів засідань педагогічних рад; 5) особові справи викладачів та вихованців; 6) листування учительських інститутів з іншими навчальними закладами та установами; 7) фінансова звітність. 2. Виявлено організаційно-педагогічні передумови становлення учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: 1) брак учительських кадрів (закриття університетських педагогічних інститутів (1859 р.), дворічних педагогічних курсів при університетах (1867 р.) – єдиних на той час педагогічних навчальних закладів (відкриття першої учительської семінарії відбулося в 1869 р.); 2) відсутність цілеспрямованої підготовки вчителя для початкової школи в першій половині ХІХ ст.; 3) реформування у 1860 – 1870-х рр. початкової освіти, зокрема, реорганізація повітових училищ у міські, впровадження у міських училищах класної системи викладання замість предметної (остання існувала в усіх навчальних закладах Російської імперії до 1872 р.); 4) позитивний досвід діяльності учительських семінарій Німеччини, Швейцарії; 5) збільшення мережі міських училищ на початку ХХ ст. та їх реорганізація у вищі початкові училища (1912 р.); 6) реформування педагогічної освіти в період національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. (постанова Тимчасового уряду “Про зміну штатів учительських інститутів” (1917 р.), проект утворення вищого педагогічного навчального закладу на основі злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів (1918 р.), перетворення учительських інститутів на педагогічні (1919 р.), організація ІНО і входження до їх структури учительських інститутів (1920 – 1921 рр.). 3. Обґрунтовано процес становлення і розвитку учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як поступову, закономірну зміну їх адміністративно-організаційного устрою, змісту підготовки вчителя, в тому числі професійно-педагогічної, зумовлену суспільно-політичними, соціально-економічними і організаційно-педагогічними перетвореннями цього періоду. Розроблено його періодизацію в єдності чотирьох етапів: 1862 – 1873 рр., 1874 – 1904 рр., 1905 – 1916 рр., 1917 – 1920 рр. Визначено місце і роль учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. як середніх спеціальних навчальних закладів, що здійснювали цілеспрямовану підготовку вчительських кадрів для початкової школи підвищеного типу (з 1874 р. – міських училищ, з 1912 р. – вищих початкових училищ). За період 1874 – 1920 рр. вони стали розробниками фундаментального змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя в єдності теоретичної, методичної і практичної складових. На початку ХХ ст. розвивалися як центри навчально-виховних комплексів. У 1920 – 1921 рр. увійшли до складу ІНО. 4. Обґрунтовано провідні тенденції та особливості розвитку адміністративно-організаційного устрою учительських інститутів зазначеного періоду. Встановлено, що адміністративний устрій залишався незмінним. Вищій керівний орган – педагогічна рада на чолі з директором інституту. Члени ради – законовчитель, штатні викладачі-предметники інституту та міського училища при ньому. Крім того, існували посади вчителів креслення, малювання і каліграфії (з 1917 р. – графічних мистецтв), співів (з 1917 р. – музики), гімнастики (з 1917 р. – фізичних вправ), трудового навчання, лікаря, фельдшера (з 1917 р.), економа, письмоводителя (діловода), лаборанта (з 1917 р.). Виявлено такі тенденції та особливості організаційного устрою: 1) у період 1874 – 1904 рр. – закриті (інтернатного типу) навчальні заклади з правом вступу лише осіб чоловічої статі; 2) 1905 – 1916 рр. – ліквідація інтернатів (безінтернатний тип); 3) 1917 – 1920 рр. – організація при деяких закладах гуртожитків для студентів; 4) з 1917 р. – дозвіл на відкриття чоловічих, жіночих та змішаних за контингентом типів учительських інститутів; 5) 1917 – 1920 рр. – уведення спеціалізації за трьома відділеннями: словесно-історичним, фізико-математичним та природничо-географічним. Упродовж 1874 – 1920 рр. функціонували як центри навчально-виховних комплексів, до складу яких входили: зразкове (міське/вище початкове) училище, навчально-допоміжні установи (бібліотеки (фундаментальна та учнівська), фізичні та природничо-історичні кабінети, хімічні лабораторії, педагогічний музей, церква), педагогічні курси, метеорологічна станція, інтернат. Інститути стали базою для проведення окремих іспитів на звання вчителя вищого початкового училища. 5. Серед провідних тенденцій та особливостей розвитку змісту професійно-педагогічної підготовки визначено: орієнтацію на підготовку вчителя “широкого профілю”, поглиблену методичну підготовку, її структуризацію (пропедевтика, загальна методика, окремі методики (часткові дидактики); нівелювання загальноосвітньої складової підготовки; спрямування на єдність педагогіки і психології у змісті навчання (1874 – 1904 рр.); поглиблення загальноосвітньої складової підготовки шляхом збільшення фактологічного матеріалу в змісті навчальних дисциплін; інтеграцію змісту педагогічних дисциплін (педагогіки, історії педагогіки, училищезнавства), розроблення авторських навчальних програм, посилення уваги до вивчення особистості дитини і аномалій її розвитку, оформлення окремих методик у самостійні напрями, послаблення зв’язку між рівнями методичної підготовки, спрямування на диференціацію інтегрованих навчальних дисциплін, поглиблення практичної підготовки, особливо її психологічної складової (акцентування на психологічних спостереженнях, психолого-педагогічних характеристиках) (1905 – 1916 рр.); професіоналізацію з тенденцією до виокремлення спеціалізацій, орієнтацію на підготовку вчителя-предметника, розподіл навчальних дисциплін на загальні та спеціальні, оформлення групи необов’язкових навчальних предметів, українізацію змісту навчання, диференціацію інтегрованих навчальних курсів, створення блоку (циклу) психолого-педагогічних дисциплін (1917 – 1920 рр.). 6. Виявлено провідні ідеї та актуалізовано досвід діяльності учительських інститутів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у сучасних умовах модернізації системи педагогічної освіти в Україні: запровадження інтегрованих навчальних курсів, дотримання принципу єдності педагогічної теорії, методики і практики у підготовці майбутнього вчителя, поглиблення її методичної складової, інтеграція психологічного і педагогічного знання; розроблення навчально-методичного комплексу дисципліни “Педагогіка”, дотримання принципу дитиноцентризму у викладанні педагогічних дисциплін, розроблення змісту та уведення періодичного контролю за самостійною роботою студентів, підвищення її значення; акцентування на моральному вихованні у педагогічному процесі, поєднання викладачами педагогічної діяльності в учительському інституті та школі, організація педагогічного ВНЗ як навчально-виховного комплексу; урізноманітнення форм підвищення кваліфікації учителів (літні, короткотермінові, довготривалі курси тощо); розширення видів довузівської підготовки, цілеспрямоване забезпечення профорієнтації і профвідбору на педагогічні спеціальності (запровадження в старших класах загальноосвітніх шкіл посади помічника вчителя на громадських засадах, огляди на профпридатність тощо). Дисертаційна робота не вичерпує всіх напрямів дослідження наукової проблеми. Зокрема, подальшого вивчення потребують організація учительських інститутів як центрів навчально-виховних комплексів, зміст професійно-педагогічної підготовки у додаткових установах при інститутах та ін. |