Отже, в роботі розглянуто процес складання з етапу В ІІ окремого локально-хронологічного варіанту ЗТК - канівської групи. За даними матеріальної культури показано історично-культурний розвиток населення регіону від появи перших „західнотрипільських” поселень до їх остаточного зникнення на рубежі етапів СІ / СІІ. Ймовірно, генетичне коріння канівської групи лежить у подністровських пам’ятках типу Раковець. Подальший розвиток групи йшов під впливом петренських пам’яток. Просування засновників канівської локальної групи йшло, вірогідно, по притоках Дністра та Південого Бугу. Канівські племена заселяють мікрорайон між Россю та Вільшанкою у другій половині етапу В ІІ. Доволі швидко зникають риси, привнесені у керамічний комплекс під час просування через території, зайняті населенням пам’яток типу Володимирівки, Небелівки. Канівські племена зберігають багато споріднених рис з традиціями території Пруто-Дністровського межиріччя. Наступний етап характеризують пам’ятки типу Переможенців. Це час стабільного розвитку населення канівської групи, яке незважаючи на просторову віддаленість постійно підтримувало контакти із “метрополією” – Подністров’ям. Посередником тут було населення пам’яток типу Глибочка, Старої Буди. Через них у Поросся потрапляли і широко розповсюджувалися орнаментальні схеми “тангентенкрайсбанд”, статуетки на стовпчикоподібній ніжці, волинський кремінь. У цей час можна говорити про найвищий рівень розвитку гончарства, яке за технологічними традиціями відрізняється від прийомів, типових для виробництва посуду населення сусідніх територій і томашівської (ЗТК), і коломийщинської (СТК) груп. Істотні зрушення усталеного ладу відбувалися у першій половині етапу СІ. Вони пов’язані, ймовірно, із якимись бурхливими подіями у середовищі більш західних груп племен з мальованою керамікою. У цей час в контактних зонах на півночі та заході Нижнього Поросся виникають синкретичні поселення (Ріпниця І, Вільшана І). Відбувається масове переселення канівських племен на узбережжя Дніпра в район Трахтемирів - Канів. Єдина в регіоні коломийщинська пам’ятка Ігнатенкова Гора існувала короткий час і потім територію Канівщини зайняли виключно племена з мальованим посудом. Матеріальна культура першої половини етапу С І представлена поселеннями типу Канів-Новоселиця І. Гончарне виробництво перебувало на високому рівні, але в орнаментальних схемах керамісти повертаються до сюжетів найбільш раннього часу заселення Нижнього Поросся. Водночас з’являються нові, притаманні лише канівській кераміці, сюжети із використанням стилізованих антропоморфних зображень. Аналогічні явища спостерігаються і у розвитку антропоморфної пластики. Архаїчні форми та орнаментація супроводжуються появою жіночої фігури із роздільно виліпленими ніжками, що з’єднуються перемичкою. З’являються і реалістичні портретні голівки. Якщо стосунки між томашівською та канівською групою відрізняються нерівномірністю, то взаємовідносини із населенням СТК досить стабільні. Різке кількісне збільшення пластики, досить рідкісної у східнотрипільських комплексах, поява в них “канівських” елементів декору на посуді і пластиці свідчить про значний вплив канівського осередку на населення коломийщинської групи. Пристосування економіки до особливостей природно-ландшафтних умов Середнього Подніпров’я та переорієнтація на місцеві ресурси відбувається в господарствах і СТК, і ЗТК, що зближує, ймовірно, ці суспільства. Періодом майже повної ізоляції канівського населення можна вважати другу половину етапу С І. Цей час ознаменувався виникненням томашівських “суперцентрів”. Консолідація західних сусідів унеможливлює для племен Нижнього Поросся зв’язки із спорідненим подністровським регіоном, що, в першу чергу, фіксується за майже повною відсутністю імпортної крем’яної сировини в пам’ятках типу Пекарі ІІ. Кризові явища помітні у гончарному виробництві, що відбилося у масовій появі посуду низької якості, а про кризове становище суспільства загалом свідчить збільшення знакової символіки в орнаментах (Ткачук, 1993). Ймовірно, саме в цей час починається ще один етап освоєння Середнього Подніпров’я, пов’язаний із виникненням пам’яток типу Лукашів. Їхні мешканці просуваються ще далі на північ та переправляються на Лівобережжя Дніпра. В лукашівських поселеннях постійно наявний “канівський елемент”. Найбільший відсоток канівської кераміки дають поселення в районі Переяслава-Хмельницького. Впродовж другої половини етапу С І поступово відбувається втрата етнічних рис канівського населення. Це проявляється у відході від канонічних зразків, зникненні необхідних навичок і т.п. не тільки у гончарстві, а і в інших галузях. Позбавлені цих символів етнічної солідарності нащадки мешканців Нижнього Поросся згодом на нових територіях переймають ознаки сусідніх більш потужних локальних угруповань. На рубежі етапів С І-С ІІ таким регіональним об’єднанням у Середньому Подніпров’ї виступають лукашівські племена. Попередньо можна вважати, що процеси найпізнішого періоду (етап С ІІ), у яких певну роль відіграли нетрипільські племена Подніпров’я, проходили поза межами Нижнього Поросся, коли канівська локальна група вже припинила своє існування. |