Зміни в японському оборонному законодавстві після теракту в Сполучених Штатах Америки 11 вересня 2001 року засвідчують появу нової тенденції: розмивання основного принципу функціонування і розбудови Сил самооборони, відомого як «сенсю боей» («оборони заради оборони» – П.Д.). Дедалі більш очевидним є розходження між документально зафіксованим та практичною стороною тлумачення таких питань, як можливості реалізації права на колективну самооборону, відміни трьох принципів експорту озброєнь, оборонного будівництва, зміни повноважень і розбудови Сил самооборони. Поки що зарано говорити про певні процеси мілітаризації у японському суспільстві, але те, що з кожним роком прихильників відмови від статусу демілітаризованої країни серед японців більшає, є доконаним фактом. Це підтверджують як соціологічні опитування, так і прихід до парламенту радикальніше налаштованих у цьому питанні сил. Причому заяви про перегляд обмежуючих положень звучать і серед більшості, і серед частини опозиції. Характерним для них є лозунг «Нехай Японія стане нормальною країною!». Слід також відмітити, що дискусія відбувається на регулярній основі і є не загальноорієнтованою, а предметною: реалізувати право у повній мірі право на колективну оборону, відмінити три принципи експорту зброї, змінити повноваження Сил самооборони. Вже є навіть певні результати таких обговорень. По-перше, офіційними урядовими органами при регламентації діяльності Сил самооборони не виключається також і тлумачення преамбули Конституції, що дозволяє використовувати збройні сили не з метою захисту, але й для підтримання миру й безпеки загалом. Крім того, 14 травня 2007 року, ухваливши Закон про процедуру внесення поправок до Конституції, японський парламент створив дієвий законодавчий механізм зі втілення в життя настанов статті 96 Основного закону країни, якою передбачено можливість внесення змін до останнього. Тим самим значно спрощується процедура відміни обмежуючої 9-ої статті Конституції. На даний момент достатньо рішення з боку прем’єр-міністра, щоб ініціювати зазначену процедуру. По-друге, ведучи спільні зі США розробки протиракет для Західнотихоокеанського ПРО ТВД, вперше з 1967 року Японія зробила виняток з накладеного вето на експорт зброї. По-третє, повноваження Сил самооборони значно розширилися, а миротворча діяльність з другорядного завдання стала їхнім основним призначенням. Крім того, саме операції з підтримання миру в Афганістані й Іраку можна розцінювати як різновид союзницької допомоги. Характерно, що відмова Японії від післявоєнного пацифізму позитивно відображається на якісному зміцненні військово-політичного співробітництва між Токіо та Вашингтоном. Адаптація договірно-правового механізму союзу була вмотивованою реакцією на ту критичну кількість змін, що відбувалися в зовнішньому та внутрішньому середовищах регіональної системи. Існує прямий причинно-наслідковий зв’язок між реформуванням союзу й закінченням «холодної» війни.
Прийняття нових Керівних принципів японсько-американського оборонного співробітництва та Декларації Клінтон – Хасімото, деталізувало зміст і по-новому визначило сутність положень рамкового японсько-американського Договору про взаємну безпеку та співробітництво в умовах постбіполярних реалій. Тим самим були розширені його функції та зона відповідальності. Вперше завдання цього органу співробітництва стали охоплювати сферу безпеки, а не лише одну з її складових - сферу оборонних приготувань. У результаті подібні кроки зміцнили і розширили основу японсько-американського співробітництва. Незважаючи на це, підписані домовленості мали компромісний характер. Це зумовлено відмінністю національних інтересів, і, відповідно, установок національних політик щодо союзу та союзника. Прагнення спільно реалізувати співпадаючі інтереси у східноазійському просторі об’єктивно посилило зацікавленість і взаємозалежність обох сторін у питаннях розбудови спільного режиму безпеки. Але якщо до цього часу співробітництво мало виразно яскравий асиметричний характер, то тепер співпраця між обома державами розвивається більш симетрично. При цьому слід усвідомлювати те, що повністю загальна асиметрія у військово-політичних відносинах Токіо та Вашингтона не зникла. Прикметним є те, що створена після закінчення «холодної» війни нормативна база передбачає стримування не лише однієї, а цілого ряду держав, що становлять загрозу японсько-американському режиму безпеки. Тому можна вести мову про універсальність союзного договору в якості інструменту стримування як КНР, так і КНДР та РФ. Союзники, безумовно, мають спільне й відмінне у своїх стратегіях використання союзу. Для Японії остання є самостійним явищем, в той час як для Сполучених Штатів Америки вона узгоджується з глобальною. Схожим є бажання сторін використати напрацьовані результати для встановлення особливих відносин з іншими країнами регіону у сфері безпеки. Але якщо Японія намагається вивести їх на якісно новий рівень і розширити коло питань, де можлива співпраця, то США використовують свій потенціал для створення «коаліцій за бажанням». Американський підхід є більш вузьконаправлений, ніж японський. Іншими словами, для Токіо важливі однаковою мірою як вертикальний, так і горизонтальний аспекти інтеграції (рівень + кількість учасників); Вашингтоном пріоритетною є навіть не інтеграція, а зближенню з іншими учасниками міжнародних відносин такою мірою, щоб стало можливим їхнє залучення до Антитерористичної коаліції.
Варто зазначити, що в перспективі вимальовується «тривимірна» система забезпечення національної безпеки Японії. Нижчий, національний, щабель – це «надзвичайне» та оборонне законодавство, середній, регіональний, – союз зі Сполученими Штатами, найвищий, глобальний – миротворча діяльність. Загалом для Токіо характерне розширення сфери реалізації своїх національних інтересів, причому ним дедалі менше враховуються просторово-часові обмеження. У зв’язку з фрагментаризацією триярусної системи американських союзів у Східній Азії для Сполучених Штаті Америки збільшилися вага й значення співробітництва з Японією. Для Токіо проведені реформи розширили коло питань, для вирішення яких союз може застосовуватися. Не позбавленою сенсу виглядає точка зору, що наступними кроками США і Японії будуть залучити до їхнього спільного режиму безпеки Сеул і Канберру. Власне, у березні 2007 року між Японією, Австралією та Південною Кореєю вже були підписані угоди у галузі безпеки. Слід сказати, що японська сторона протягом всього постбіполярного часу двічі змінювала свій підхід до функціонування союзу. У період протягом 1991 – 1996 років для Японії найбільш прийнятним був варіант «оптимізації витрат», що передбачав зменшення внеску в союз і перенаправлення вивільнених коштів на модернізацію Сил самооборони. Токіо знизив для себе пріоритетність союзу порівняно з іншими інструментами забезпечення національних інтересів у міжнародному середовищі. Але вже в другій половині 1990-х років значення союзу для Японії значно зросло у зв’язку з появою нових загроз її національним інтересам. Відбулося сполучення в один варіантів «зміцнення союзу» та «оптимізації витрат». Було підтверджено новий, більший рівень зобов’язань перед своїм американським партнером. Реструктуризація статей витрат і перенаправлення вивільнених коштів трапляються значно рідше, в основному під час скорочення військових баз США на Окінаві. Альтернативною формою японсько-американського співробітництва в галузі безпеки, що дозволяє обійти існуючі обмеження японського законодавства, а також обмеження, що склалися у практиці державного управління, зокрема фактично існуючу заборону в повній мірі скористатися правом на колективну оборону, є миротворча діяльність Сил самооборони. Вона дозволяє Японії надати допомогу своєму союзникові у тих випадках, які знаходяться поза зоною відповідальності союзу або ж подібна діяльність не входить до його функцій. У зв’язку з тим, що Керівні принципи японсько-американського оборонного співробітництва та Декларація Клінтон – Хасімото не регламентують випадки відправки військ закордон, для цього передбачено іншу юридичну основу, яка ґрунтується на трьох компонентах:
Угоді про надання взаємної тилової допомоги; Офіційному тлумаченні преамбули конституції, яка дозволяє проведення силових акцій для збереження миру; Законі про спеціальні антитерористичні заходи, який входить до т.зв. Антитерористичного пакету. Вважаємо передчасним говорити про те, що Японія втягнута остаточно в глобальну стратегію і США та під її диктатом також проводить силовий курс. Глибший аналіз зазначених вище документів дозволяє говорити про створення системи убезпечення від дилеми оборони. По-перше, здійснення місій потребує ухвалення спеціального законопроекту. По-друге, ухвалення не створює прецедент, тобто не може служити основою для прийняття подібного рішення, що стосується відправки миротворчих сил в іншу точку Земної кулі. По-третє, кожна місія відбувається на разовій основі. По-четверта, кожна місія обмежена у часі. У Токіо є свої власні причини, з яких він бере участь у «коаліціях за бажанням». Водночас слід визнати, що ця система убезпечення не є нездоланною. Вона вже один раз дала збій, що мало наслідком відправку японських військовослужбовців до Іраку. Розгортання спільної Західнотихоокеанської системи протиракетної оборони театру воєнних дій є найновішою ініціативою японсько-американського двостороннього співробітництва у сфері безпеки. Саме вона зробила багатоплановим одностороннє донедавна військово-технічне співробітництво, яке зводилося в основному до закупівлі Японією американських зразків зброї. Проект створення ПРО ТВД позитивно вплинув на подальше розширення співпраці в рамках союзу. З’явилася ще одна дотична, від якої залежить національна безпека обох країн. Причому система Західнотихоокеанської ПРО ТВД не є суто технічним елементом для захисту оборонного простору, який уже склався. До цього часу асиметричний союзний договір передбачав по суті оборону Японії. Існуючі домовленості не передбачали також захист території США. З підписанням відповідних домовленостей щодо розгортання Західнотихоокеанської ПРО ТВД ситуація змінилася. Японія, щонайменше, опосередковано, бере участь в обороні США, оскільки перехоплюючи ракети і визначаючи джерело загрози, вона не може точно визначити, проти кого вони спрямовані. Ціллю можуть бути як японські об’єкти та мешканці, так і громадяни США (зокрема, військовослужбовці) чи власність, що їм належить. Тим самим це вже не простір взаємної відповідальності за оборону Японії, як це було раніше, а взаємна відповідальність за безпеку від ракетних ударів.
Реформи у галузі військово-технічного співробітництва наблизили завершення процесу трансформації японсько-американського військово-політичного союзу в умовах постбіполярних реалій. Союз став відповідати вимогам успішного функціонування в ХХІ столітті. З високою долею ймовірності можна прогнозувати наступну хвилю реформ союзу вже після відміни «пацифістських» норм національного законодавства Японії. Але вони не стосуватимуться універсального союзного Договору про взаємне співробітництво та безпеку, а також рамкових документів, підписаних у другій половині 1990-хх років. Такого варіанту розвитку подій слід очікувати у середньостроковій перспективі. У більш віддаленій перспективі не виключена зміна сутності союзницьких зобов’язань, зокрема резервування можливості надання прямої союзницької допомоги з боку Токіо. Це призведе до заміни союзного договору. У такому разі блок перетвориться на східноазійський аналог НАТО. |