Недостатня зацікавленість з боку дослідників проблемою трансформації еллінізованих іммігрантів до елліністичного Єгипту у птолемеївських підданих є невиправданою. Об’єктивно обумовлений, складний, тривалий процес трансформації був нерозривно пов’язаним з загальним історичним розвитком держави Птолемеїв. Соціально-політичні процеси, які відбувалися у птолемеївському Єгипті протягом кінця IV-ІІІ століть були обумовлені, насамперед, специфікою, притаманною політичному устрою і соціально-економічній організації країни. Новоутворена держава з ряду причин (у першу чергу — історичного характеру) успадкувала низку традиційних єгипетських, македонських і грецьких рис, явищ і тенденцій, які умовно можна назвати відповідно “фараонівською”, “македонською” і “грецькою” спадщинами. Елементи цих “спадщин” не завжди були сумістимими в рамках однієї державної структури, що не одноразово породжувало конфліктні ситуації. Так, згідно єгипетським суспільно-політичним традиціям, кожен фараон, а отже, і представники нової елліністичної династії, ототожнювався з державою, що дозволяло йому розглядати всю країну як власний домен. Але, щоб стати подібно давнім фараонам дійсно повновладними господарями свого маєтку (Єгипту) і таким чином отримувати від його експлуатації максимальні прибутки, Птолемеям було необхідно, згідно іншій місцевій суспільно-політичній традиції, перетворити всіх жителів країни на своїх підданих. Оскільки вищевказаній трансформації повинні були підлягати й іммігранти з еллінської ойкумени, цьому процесу значно заважали македонські та еллінські традиції і політичні інституції. Саме тому процес трансформації прибульців з еллінізованого світу проводився Птолемеями одночасно у двох паралельних напрямках. Перший напрямок полягав у нівеляції усього населення елліністичного Єгипту, метою якого було безпосереднє перетворення іммігрантів на підданих єгипетського зразку. Другий напрямок полягав у подоланні чинників, які становили перешкоду на шляху до вищезгаданої нівеляції. При цьому, в обох випадках Птолемеї використовували дещо вдосконалені засоби, розроблені їхніми попередниками не лише в Єгипті, але й у Греції та Македонії. Серед цих засобів важливе місце займала т.зв. державна політика маніпулювання, започаткована македонськими царями Філіпом ІІ та Александром ІІІ, вміле використання єгипетської “кастової” системи і традиційної для пересічних еллінів полісної замкненості. Так, завдяки комплексному застосуванню вищеперерахованих засобів, удалося розбити все населення елліністичного Єгипту на окремі, порівняно замкнені соціально-професійні групи, котрими у випадку необхідності було б зручно маніпулювати. Неостанню роль у проведенні політики, спрямованої на прискорення процесу трансформації, відігравало застосування монархістської ідеології, породженої мислителями пізньокласичної Греції. Швидшому нівелюванню населення птолемеївського Єгипту, тією чи іншою мірою, служила низка заходів, що проводилися новими володарями країни. Застосовуючи низку засобів політичного та ідеологічного характеру, Птолемеї, починаючи з засновника династії, прагнули поставити всі верстви населення країни в однаково безправне становище по відношенню до правлячого монарха. Останній, таким чином ставав справжнім володарем життя й смерті своїх підданих. Володарі елліністичного Єгипту також намагались створити розгалужений державно-адміністративний апарат, який був би слухняним виконавцем монаршої волі і безвідмовним механізмом для втілення в життя будь-яких задумів сильного, ініціативного монарха. Птолемеї, по суті, монополізували державну систему заохочень, привілеїв і соціальної амортизації, що призводило до додаткової залежності не лише аборигенів, але й іммігрантів від волі володаря країни. Нові володарі Єгипту запровадили офіційний державний династичний культ і навіть намагалися поширювати його серед прибульців не лише на офіційному, але й на побутовому рівні. Подібне повсякденне поклоніння не лише померлим, але й живим представникам правлячої династії, навіть якщо воно мало формальний характер, поступово збільшувало психологічну дистанцію між володарем і підданими. Разом з тим, Птолемеї не перешкоджали поширенню серед прибульців місцевої релігії, оскільки вона сприяла зближенню іммігрантів з аборигенами, чиє світосприйняття набагато більше відповідало становищу підданих абсолютистської монархії, ніж світогляд вихідців з еллінізованого світу. Крім того, згідно канонам єгипетської релігії, прояв нелояльності по відношенню до царя розцінювався як важкий, користуючись християнською термінологією, смертний гріх. Як вже зазначалось, на заваді політиці нівеляції, а отже – самого процесу трансформації, існував ряд перешкод, природа яких була, головним чином, греко-македонською. Серед них: еллінська система цінностей, колонізаторський світогляд, а також політичні інституції македонського походження – рада царських “друзів” і військові збори. Перші дві перешкоди мали грецьке походження. Їхньою основою служили: особливості соціально-економічного та політичного розвитку Еллади за класичної доби, полісна система цінностей, посилення індивідуалістських тенденцій, характерне для періодів кризи полісної системи, а також ідеологічна база, залишена філософами і ораторами V-IV століть. Прототипами ради царських “друзів” і військових зборів виступали традиційні македонські політичні інституції – придворна рада і народні збори, котрі безперервно видозмінювались за часів Філіпа ІІ, Александра ІІІ та в період війн діадохів. У збереженні еллінської системи цінностей, популярності серед іммігрантів колонізаторського світогляду, як і в існуванні військових зборів чи надмірній активності ради “друзів”, Птолемеї цілком доцільно вбачали прояви претензій прибульців на певну винятковість і апріорну значущість у державній системі елліністичного Єгипту, а отже – і на частину влади в країні. За таких умов виникала пряма загроза планам нових володарів обох земель, пов’язаним з трансформацією громадян еллінської ойкумени у підданих східної монархії, а отже – й набуттю цією монархією дійсно абсолютистського характеру. Боротьбу з перешкодами, що були спричинені політикою нівеляції, як і саму цю політику, започаткував уже Птолемей І Сотер. Він перетворив раду царських “друзів” з потенційного виразника опозиційних поглядів на вищу ланку державно-бюрократичного апарату, що була слухняним знаряддям у руках царя. При цьому, засновник династії керувався як методами Александра, так і власним досвідом. Цей же цар, вміло використовуючи усі засоби економічного та ідеологічного характеру, що опинилися в його розпорядженні, запропонував прибульцям нову привабливу систему цінностей, у якій на заміну полісних та індивідуальних прав і свобод надавалася захищеність і матеріальне процвітання під егідою турботливого, майже ідеального володаря. Засновник нової династії намагався також знищити у прибульців суто колонізаторське ставлення до місцевих жителів. З цією метою син Лага, наслідуючи, як і в випадку з приборканням ради царських “друзів”, свого вчителя й попередника Александра, запровадив на державному рівні синкретичний культ нового бога Серапіса, котрий мав як грецькі, так і єгипетські риси. Цей новостворений культ повинен був зблизити між собою прибульців і місцевих жителів. Але бажаного результату досягнено не було, оскільки єгиптяни надавали перевагу більш традиційному, мемфіському Серапісу, а серед прибульців більшою популярністю користувався Серапіс александрійський, у культі якого переважали еллінські риси. Тому вирішення проблеми колонізаторського світогляду дісталось у спадок Птолемею ІІ Філадельфу. Цей цар не лише не намагався перетворити єгипетську хору на своєрідну греко-македонську колонію у сучасному розумінні цього поняття, а зробив навпаки. Провівши масову єгиптизацію нижчої та середньої ланки державно-адміністративного апарату, Філадельф, між іншим, поставив пересічних іммігрантів перед необхідністю не лише співпрацювати з місцевими жителями у державних установах, але, в разі потреби, й виконувати їхні розпорядження. Такий стан речей, зрештою, спричинив до нанесення нищівного удару по колонізаторському світогляду переважної маси іммігрантів. У свою чергу, Птолемей ІІІ Евергет узявся за ліквідацію військових зборів як останньої перешкоди на шляху до перетворення прибульців з еллінського світу на підданих східної абсолютистської монархії. На підставі права первородства, поєднаного з чинником походження від подружжя богів-Адельфів, цей цар не став звертатися до авторитету вищезгаданої інституції за підтвердженням свого права на батьківський престол, що по суті означало її скасування. Але з причини власної зухвалості, поєднаної з цілковитою необізнаністю у державних справах, він недооцінив психологічне значення для прибульців цього останнього, багато в чому ілюзорного обмеження царської влади, що збереглося в елліністичному Єгипті. Евергет, очевидно не усвідомлюючи кардинального характеру свого вчинку, одразу ж після скасування військових зборів, здійснив ще ряд акцій подібного характеру, замість того, щоб дати змогу прибульцям, у першу чергу військовим, поступово звикнути до втрати своїх переваг, які, зрештою, були такою ж фікцією, як і полісна організація Птолемаїди чи александрійської політевми. Уже в 246 році, першому році свого царювання, цей монарх змістив голову батькової адміністрації — діойкета Аполлонія, чим, безперечно, збільшив ряди невдоволених за рахунок людей, чий добробут був пов’язаний з належністю до оточення цього сановника, а також розпочав грандіозну військову кампанію проти держави Селевкідів. Результатом радикальних заходів Евергета стало заворушення греко-македонян у Єгипті, яке змусило царя не лише перервати свій азійський похід, але й надалі відмовитись від проведення активної зовнішньої політики. Це ж, у свою чергу, негативно відбилося на політичному та економічному становищі держави Птолемеїв, оскільки пасивна зовнішня політика дуже швидко призвела до втрати торгівельної гегемонії у східному Середземномор’ї. Це не могло не вплинути на зменшення розміру державних прибутків, яке Птолемеї відтепер намагались компенсувати майже виключно за рахунок посилення експлуатації власного домену. Посилення фіскального тиску найболючіше відчули на собі, в першу чергу, безпосередні виробники, більшість з яких цілком природно становила багатомільйонна маса місцевих фелахів. Їхньою реакцією стала відмова обробляти царські землі, а час від часу – і збройні виступи. Це, у свою чергу, поклало край економічному розквіту і внутрішньополітичній стабільності елліністичного Єгипту. Таким чином слід відзначити, що представники нової єгипетської династії вдало розв’язали проблему трансформації громадян еллінської ойкумени у підданих східної абсолютистської монархії. Але, разом з цим, некомпетентність Птолемея ІІІ перетворила вищевказаний процес з чинника, що мав максимально зміцнити царську владу, на одну з причин, яка призвела до занепаду елліністичного Єгипту. |
