1. Традиційне скотарство населення Українського Середнього Полісся другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. – явище складне і багатогранне, у зв’язку з чим воно становить інтерес як важливий об’єкт наукового дослідження в контексті вивчення проблем формування етнографічної специфіки народної культури місцевого населення, українців та слов’ян загалом. Недостатньо висвітлена у науковій літературі, ця проблема набула особливого значення після аварії на Чорнобильській АЕС, коли на межі “виживання” опинився цілий етнокультурний континуум. 2. Природно-кліматичні умови досліджуваного краю, його господарсько-географічна специфіка, а також структура земельних угідь та наявність доволі обширних площ, придатних для використання як пасовища, у поєднанні зі сталою історичною етнокультурною традицією, були сприятливими передумовами для утримування та розведення домашніх тварин різних видів. 3. Поліське скотарство функціонувало як складова єдиного землеробсько-скотарського комплексу. Натуральне та напівнатуральне господарювання визначало виробничо-економічне значення галузі. 4. У другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. скотарство поліщуків зберігало свою традиційну сутність, яка простежувалася в сталій структурі поголів’я домашнього стада, в домінуванні порід місцевого походження, в способах утримування та годівлі тварин. 5. Розвиток галузі відбувався на екстенсивній основі. Збільшення поголів’я зумовлювала передусім потреба в органічних добривах. Однак недостатність кормових ресурсів позначалася на продуктивності домашніх тварин, яка була доволі незначною. Саме тому у досліджуваний період важливу роль відводили веденню пастівницького господарства. 6. Пастівництво поліщуків визначалося: довготривалим сезоном випасу домашніх тварин; раціональним, почерговим використанням земельних угідь, зокрема й орних земель та сінокосів; комплексом організаційних форм випасу худоби, в яких помітні різновікові нашарування, зумовлених збереженням у суспільно-економічному житті місцевого населення пережитків колективного землеволодіння та землекористування; функціонування пастуших колективів на підставі норм звичаєвого права, якими регламентувалася процедура та терміни наймання, права та обов’язки пастухів, розмір та терміни оплати їхньої праці. Матеріальна культура пастухів, зокрема житлові та господарські побудови на стійбищах, збереглися в досліджуваному краї майже в первісному вигляді до початку ХХ ст. 7. З середини ХІХ ст. інтенсифікується господарська діяльність. Каталізатором виступали товарно-грошові відносини, які проникали у цю сферу у контексті подальшого розвитку капіталізму і зумовили якісні зміни у практиці ведення скотарства як населення досліджуваного регіону, так і України загалом. Це позначилося на структурі поголів’я домашніх тварин. Нерівномірності протікання цих процесів зумовили локальну спеціалізацію галузі. Зростання товарності скотарства вплинуло на збільшення поголів’я домашніх тварин із покращеними господарсько-корисними властивостями, зумовило певні якісні зміни в утримуванні та годівлі домашніх тварин, в догляді за ними. Зокрема, спостерігаються техніко-конструктивні зміни у спорудженні та облаштуванні хлівів, спрямовані на посилення теплоізоляційних властивостей; у структурі кормового забезпечення зросла роль травосіяння. Нововведення утверджуються і в пастівницькому господарстві. Порядок випасу корів підпорядкували потребам ведення молочного господарства, а при веденні вівчарства брали до уваги потребу угноєння поля, що було пов’язане з інтересами землеробської галузі. Розширилася практика відгінного випасу худоби напередодні її продажу. Розвинулися ті організаційні форми ведення пастівництва, в основі яких лежала індивідуально-приватновласницька практика господарювання. Почастішали розрахунки з пастухами грішми. І все ж інноваційні елементи утверджувалися в повсякденній практиці поліщуків дуже повільно, у зв’язку з чим і надалі домінували усталені методи господарювання. 8. Скотарські традиції населення Українського Середнього Полісся формувалися на місцевому ґрунті. Оскільки культура господарювання мало залежить від етнічної специфіки, то такі явища, як структура поголів’я домашніх тварин, їх господарсько-економічне значення, система годівлі та догляду за ними тощо мали загальний характер, притаманний усім східним слов’янам – жителям лісової зони. Екстенсивний характер розвитку скотарства – загальноукраїнська риса селянського господарства ХІХ – початку ХХ ст. Однак, порівняно з іншими регіонами України інноваційні явища проникали в господарство поліщуків дещо пізніше й утверджувалися повільніше. Як результат – у досліджуваному регіоні значно довше збереглися архаїчні за походженням методи господарювання та релікти матеріальної культури. Регіональна своєрідність виявлялась у специфічних умовах функціонування та ведення скотарства, в його спеціалізації. Локальний колорит має скотарська термінологія. 9. Предметом окремого дослідження можуть стати скотарські замовляння, народні вірування, обряди, пов’язані з домашніми тваринами, які широко побутують у середовищі населення Українського Середнього Полісся і досі. |