1. Вплив молодограматизму на українське та росiйське мовознавство 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. був значним і відбувався в межах порiвняльно-iсторичного методу, його компонентів – онтологічного, телеологічного та операціонального. Ступінь впливу в межах різних компонентів і різних проблем був неоднаковим. Проведене дослідження підтвердило, що вплив Лейпцизької школи на Московську та Казанську був, безперечно, значним, проте значною була й оригінальність ідей представників цих шкіл. Вони багато в чому по-новому підходили до мови в синхронії і діахронії, випереджаючи молодограматиків саме в методологічних питаннях. Проаналізований нами матеріал підтверджує, що діяльність Московської та Казанської шкіл становить якісно новий етап у розвитку мовознавства і що ці школи не можна розглядати як різновид молодограматизму. Вплив студій молодограматиків відбився й у працях О.І.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського, Є.К.Тимченка, П.О.Бузука, Л.Л.Васильєва та ін. Ступінь впливу був різним: від дуже значного (О.І.Соболевський) до порівняно невеликого (П.О.Бузук, Л.Л.Васильєв тощо). Проте в студіях жодного з лінгвістів погляди молодограматиків на мову не відбилися в усьому їх обсязі. Отже, проведене дослідження на матеріалі українського та російського мовознавства підтвердило доцільність трактування терміна молодограматизм у вузькому смислі, при якому до молодограматиків відносять лише вчених Лейпцизької школи. 2. Розробляючи основнi принципи порiвняльно-iсторичного дослiдження: iсторизму, причиновостi, системності, загального зв'язку явищ - українськi та росiйські мовознавцi 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. враховували досягнення компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. та молодограматиків. Це виявилося у висуванні на передній план принципу історизму, у націленості на встановлення історичних, причинових і системних зв'язків. О.І.Соболевський, М.М.Каринський, А.Ю.Кримський, С.Й.Смаль-Стоцький, Є.К.Тимченко орієнтувалися переважно на традиції мовознавства 20-х - 60-х рр. XIX ст. та молодограматиків, що спричинилося до певної обмеженості у трактуванні ними принципів порiвняльно-iсторичного дослiдження. Найбільш повно ці принципи відбилися в працях учених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука тощо. 3. У працях українських і російських мовознавців 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. поглиблено характеристики процесу розвитку мови, поданi в студiях компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. і молодограматиків: об’єктивність, закономірний характер, безперервність, наступність i поступовість. Як і в працях молодограматиків, цi характеристики було інтерпретовано в психологiчному планi, а розвиток мови розглядався як взаємодiя iндивiдуального i соціального. Разом з тим учені Московської та Казанської шкіл значно більш глибоко й широко, ніж молодограматики, аналізували суспільну природу мови та соціальні чинники її розвитку. Соціальний аспект мовної еволюції відбився у вченні про внутрішню і зовнішню історію мови П.Ф.Фортунатова та І.О.Бодуена де Куртене. 4. Якщо І.О.Бодуен де Куртене кваліфікував мовознавство як природничу й разом з тим психологічно-соціальну науку, то учені Московської школи, О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський, Є.К.Тимченко, П.О.Бузук та ін. дотримувалися домiнуючого для XIX ст. - початку XX ст. (притаманного й молодограматикам) погляду на мовознавство як на iсторичну науку. Історизм було інтерпретовано як провідний методологiчний принцип не тiльки в працях з iсторiї мови, а й у студiях, присвячених сучасному її стану. За цiєї умови описове вивчення мови є, як й iсторичне, науковим (Г.Пауль, О.О.Шахматов, М.М.Дурново). Протиставлення описового та історичного дослідження мови трактувалося як відносне (О.О.Потебня, Г.Пауль, І.О.Бодуен де Куртене, О.О.Шахматов, М.М.Дурново), на відміну від тези Ф. де Соссюра про абсолютний характер протиставлення синхронії і діахронії. Історичне дослідження мови в студіях українських і російських мовознавців, як і молодограматиків, є описом станів мови в певні періоди її розвитку. Українських і російських мовознавців об'єднувало з молодограматиками й визнання необхідності органічного поєднання порівняльних та історичних даних у вивченні історії мови. 5. Значним внеском у компаративістику стало дослідження молодограматиками та українськими і росiйськими мовознавцями 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. проблеми джерел вивчення iсторiї мови. Заслуга постановки проблеми належить молодограматикам. Теоретично обґрунтовуючи прiоритетність сучасних дiалектних даних як джерела вивчення iсторiї мови, вони у практиці своїх досліджень зверталися насамперед до матерiалу давнiх писемних пам'яток. Учені Московської та Казанської шкіл, Є.К.Тимченко, О.Б.Курило, П.М.Селіщев стверджували прiоритетність сучасних дiалектних даних не тільки теоретично, а й практично. Як найважливiше серед допомiжних джерел вони розглядали матеріал давнiх писемних пам'яток. У студіях О.I.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського пріоритетним джерелом вивчення історії мови виступають давні писемні пам'ятки, а друге за ступенем важливості джерело - сучасні діалектні дані - виконує констатуючу роль. Для Л.Л.Васильева обидва джерела є рівнозначними. У мовознавстві другої половини XX ст. такий підхід найбільш послідовно відбився в студіях Ю.В.Шевельова та В.В.Колесова. 6. Українські та російські історики мови 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. зробили суттєвий внесок у вивчення причин мовних, насамперед фонетичних змiн. При значній увазі до зовнішніх причин пріоритетними вважалися внутрішні. Це стало розвитком традицій, що склалися в компаративістиці 20-х - 60-х рр. XIX ст. і в студіях молодограматиків. Виникає концепція єдиної універсальної причини фонетичних змiн. Такою внутрішньою причиною психологічного характеру є прагнення носіїв мови до економії зусиль (Г.Пауль, Б.Дельбрюк, П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, Є.Ф.Будде, І.О.Бодуен де Куртене). Разом з тим значна кількість фактів суперечить поясненням на основі цього чинника (Б.Дельбрюк). Проти концепції єдиної універсальної причини виступив В.К.Поржезинський, який стверджував, що в основі фонетичних змін лежить комплекс причин. Важливе значення мала й критика В.К.Поржезинським пояснення фонетичних змін на основі мінімальних відхилень у мовленні молодшого покоління (Г.Пауль, Б.Дельбрюк, І.О.Бодуен де Куртене, О.І.Соболевський). 7. Важливе мiсце в студіях учених Московської та Казанської шкiл посiдає розробка тверджень про системність мови та про необхідність системного підходу до мовних явищ як у синхронії, так і в діахронії, що протистояло тезі Ф. де Соссюра про асистемність діахронічних явищ. Глибоке теоретичне висвітлення одержало твердження про те, що змінюються, еволюціонують не окремі звуки тієї або іншої мови, а її фонетична система в цілому (П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, М.М.Дурново, І.О.Бодуен де Куртене, М.В.Крушевський та ін.). За І.О.Бодуеном де Куртене, інтенсивність „психічного наголосу” і схильність до змін / незмін фонем визначається ступенем їх морфологізації та семасіологізації. Молодограматичний підхід (реконструкція ізольованих архетипів і фонетичних законів) в російському мовознавстві найбільш послідовно реалізувався в працях О.І.Соболевського. Плідно застосовувався прийом систематизації. Учені Московської та Казанської шкіл приділяли особливу увагу узагальненню знань. Для них є характерним високий рівень узагальнень, необхідною умовою якого визнається концептуальність і конкретність, а в межах Московської школи – історичний підхід до мови та схильність до складних гіпотез. Високий рівень узагальнень є однією з найхарактерніших особливостей Московської та Казанської шкіл. Він протистоїть молодограматичній методиці систематизації матеріалу з властивим останній упором на впорядкування знань при порівняно невеликій вазі узагальнення. У Росії прихильником молодограматичної методики був насамперед О.І.Соболевський. Широких узагальнень уникали й А.Ю.Кримський, Є.К.Тимченко, Л.Л.Васильєв. О.І.Соболевський, ідучи за молодограматиками, віддавав перевагу індукції; вчені Московської та Казанської шкіл прагнули гармонійно поєднувати її з дедукцією. 8. Мету iсторико-лiнгвiстичного дослiдження вчені Московської та Казанської шкіл, П.М.Селіщев, М.С.Трубецькой, П.О.Бузук, як і молодограматики, усвідомлювали широко: вони не звужували її до прамовної реконструкцiї й убачали в установленні iсторичних, причинових і системних зв'язкiв мiж мовними фактами, тобто в реалiзацiї принципу загального зв'язку явищ на конкретному iсторико-мовному матерiалi. 9. Прийом генетичного ототожнення фактів у працях українських і російських мовознавців, так само як і в студіях молодограматиків, удосконалювався в напрямку розширення й поглиблення мовного матеріалу, що виявилося в збільшенні корпусу досліджуваних мов (діалектів) і в їх межах – кількості порівнюваних морфем. Для вчених Московської та Казанської шкіл, як і для молодограматиків, характерний конкретно-історичний підхід до фактів, що генетично ототожнювалися, диференційований розгляд їх генезису та еволюції. Новаторство Московської та Казанської шкіл відбилося в широкому використаннi сучасного дiалектного матерiалу й даних iсторичної акцентологiї. Генетично ототожнені факти східнослов'янських мов включено в широкий контекст (ширший, ніж у працях учених Харківської школи) явищ різних слов'янських мов у сукупності їх діалектів, розглянуто в різнобічних зв'язках, як елементи динамічної системи. Це дозволило зблизити низку фонетичних процесів (виділений О.О.Шахматовим комплекс явищ, пов'язаних з палаталізацією та лабіалізацією приголосних, депалаталізацією та делабіалізацією голосних та ін.) і, з іншого боку, установити принципові відмінності між зовнішньо схожими фактами різних слов'янських мов. 10. У більшості українських і російських компаративістів 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. не було сумнівів у великій організуючій ролі поняття прамови. Однак до прамови слід іти “методом ізоглос”, а не навпаки: прамова може бути реконструйована лише після порівняльно-історичного дослідження споріднених мов з виділенням ізоглос мовних явищ (П.О.Бузук, К.Т.Німчинов). Учені Московської школи, ідучи за А.Шлейхером, А.Лескіном, К.Бругманом, Г.Остгофом, Г.Паулем, трактували реконструкцію елементів прамови значною мірою буквально; І.О.Бодуен де Куртене слідом за Й.Шмідтом і Б.Дельбрюком сприймав реконструйовані прамовні елементи як фікції, наукові абстракції. Повністю заперечував прамовну гіпотезу (зокрема, гіпотезу про індоєвропейську прамову) М.Я.Марр. Скептичним було ставлення до тези про індоєвропейську прамову М.С.Трубецького, а до тези про праслов’янську мову - С.Й.Смаль-Стоцького та Є.К.Тимченка. Отримує визнання твердження молодограматиків про можливість виникнення явищ, спільних для споріднених мов, не тільки в прамові, а й унаслідок паралельного розвитку в окремих мовах (Є.К.Тимченко). Центр уваги молодограматиків та українських і російських мовознавців поступово переноситься на дослідження розвитку прамовних елементів в споріднених мовах. По-різному ставилися українські та російські компаративісти, як і молодограматики, до реконструкції “проміжних прамов”. Націленість на реконструкцію „проміжних прамов” як на необхідну умову наукової вірогідності характеризує насамперед позицію учених Московської школи. Існування в минулому балто-слов'янської прамови слідом за А.Шлейхером і К.Бругманом визнавали П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, В.К.Поржезинський, Б.М.Ляпунов, І.С.Свєнціцький, К.Т.Німчинов, М.Ф.Сулима та ін. І.О.Бодуен де Куртене та Г.А.Ільїнський поділяли скептичне ставлення до цієї гіпотези, аргументоване А.Мейє та Я.Ендзеліном. У концепції П.О.Бузука тезі про балто-слов'янську прамову протистоїть теза про епоху переваги балто-слов'янських ізоглос. „Проміжну” спільноруську (спільносхіднослов’янську) прамову визнавали вчені Московської школи, О.І.Соболевський, М.М.Каринський, А.Ю.Кримський, Ю.Ф.Карський, В.В.Виноградов, П.М.Селіщев, М.С.Трубецькой, Я.В.Вовк-Леванович, М.Фасмер та ін. Значна частина українських мовознавців заперечувала її (О.М.Огоновський, С.Й.Смаль-Стоцький, Є.К.Тимченко, В.М.Ганцов, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов та ін.). 11. Реконструкція в українському та російському мовознавстві 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст., як і в студіях молодограматиків, має зовнішній і переважно ретроспективний характер. Останньому протистоїть проспективний характер реконструкцiї в роботах О.I.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського та ін. Учені Московської школи зверталися й до зворотної реконструкцiї (у поєднанні з ретроспективною). Виділення послідовних етапів мовної еволюції здійснювалося за "колінами" родовідного дерева шляхом реконструкції двох синхронних зрiзiв прамови (Московська школа). Межею реконструкції вважалася індоєвропейська прамова епохи її розпаду, чим забезпечувалася значна глибина реконструкції. Значним досягненням стала реконструкція систем архетипів і однорідних фонетичних законів, які об'єднані спільною причиною і діють у певний період розвитку мови (шахматовська концепція взаємодії вокалізму і консонантизму в історії східнослов'янських мов). Завдяки цьому історія фонетичної системи виступає як ланцюг причиново пов'язаних фонетичних процесів на рівні підсистем (вокалізм і консонантизм) і ознак звуків (палаталізованість і лабіовеляризованість приголосних), що одержує фонологічну інтерпретацію в студіях мовознавців XX ст. На відміну від О.О.Шахматова, переважна більшість його сучасників в Україні та Росії розглядала реконструйовані архетипи та фонетичні закони як ізольовані, у чому відбилася молодограматична традиція. Певна обмеженiсть трактування українськими та російськими вченими мовної системи позначилася й у субстанцiональному характерi реконструкцiї (що зближувало їх студії, зокрема, з працями молодограматиків), пов'язаному з сумативним трактуванням цiлiсностi та з орiєнтацiєю на дослiдження насамперед синтагматичних (а не парадигматичних) змiн. Субстанцiональний характер реконструкцiї полягав в орієнтації на артикуляційні ознаки звукiв-архетипiв і зумовив її надмiрнiсть, що виявилася у вiдтвореннi найтонших відтінків звукiв, i прагнення до реконструкцiї середнiх звукiв-архетипiв (Московська школа). 12. Праці українських і російських компаративістів, як і студії молодограматиків, містять критику дивергентної теоріі “родовідного дерева” А.Шлейхера, що є занадто прямолінійною й не бере до уваги конвергентні процеси та розглядає мову як природний феномен й у відриві від людини (Г.Пауль, І.О.Бодуен де Куртене, М.С.Трубецькой, С.Й.Смаль-Стоцький, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов та ін.). Подальшим розвитком теорії "родовiдного дерева" стала теорiя дивергентно-конвергентної еволюцiї мови П.Ф.Фортунатова, яка лежить в основі реконструкції в студіях учених Московської школи. У них переважають дивергентні інтерпретації. Конвергентні процеси моделювалися для відносно пізніх етапів східнослов'янської мовної історії - починаючи з ХІІ ст. (О.О.Шахматов). Якщо в працях молодограматиків конвергентні пояснення обмежуються змішуванням мов (Г.Пауль), то в студіях російських мовознавців конвергентні процеси моделюються також як спільні „переживання” споріднених мов або діалектів однієї мови (О.О.Шахматов). У деяких трактуваннях виявилася прямолінійність моделювання дивергентних процесів у дусі теорії "родовідного дерева" (теза О.О.Шахматова про спільноруський характер переходу dl, tl > l). Дивергентні інтерпретації переважають і в студіях І.О.Бодуена де Куртене, В.О.Богородицького, О.І.Соболевського, А.Ю.Кримського, М.С.Трубецького, Є.К.Тимченка, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова, М.Ф.Сулими та ін. Різним було ставлення українських і російських мовознавців до „хвильової” теорії. І.О.Бодуен де Куртене, П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов оцінювали її негативно: „хвильова” теорія розглядає мову як природний феномен й у відриві від людини (1), не бере до уваги чинник змішування мов (2), недостатньою мірою враховує конкретні історичні обставини життя того або іншого народу (3). Перевагу “хвильовій” теорії перед теорією „родовідного дерева” віддавали С.Й.Смаль-Стоцький, О.М.Колесса, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, М.Ф.Сулима. В.К.Поржезинський, спираючись на А.Лескiна і Б.Дельбрюка, теоретично обґрунтовував необхідність примирення крайностей обох теорій. 13. Українських і російських мовознавців об'єднувало з молодограматиками й намагання шукати причини конкретних звукових змін у фонетичному оточенні: причинові пояснення реконструйованих фонетичних законів зводяться до встановлення фонетичних умов. У працях російських мовознавців одержало глибоку розробку вчення про фонетичнi закони та аналогiю, висунуті молодограматиками на передній план. Вади молодограматичної iнтерпретацiї фонетичних законів I.О.Бодуен де Куртене та К.Ю.Аппель убачали в поверховості, механістичності, ігноруванні соціальних і вікових чинників, що впливають на звукові зміни, в недооцінці свідомості. За I.О.Бодуеном де Куртене, причину мовних змін слід шукати на межі різних рівнів мовної системи. Незважаючи на критику, молодограматична концепцiя фонетичного закону набула значного поширення. Її прийняли вчені Московської школи. Вони послідовно дотримувалися твердження про безвинятковiсть фонетичних законiв. Другим важливим чинником мовного розвитку російські мовознавці, як і молодограматики, вважали аналогію. Пріоритет у дослідженні аналогії в загальнотеоретичному аспекті належить І.О.Бодуену де Куртене. Якщо молодограматики виходили з конфлікту між фонетичними законами і аналогією, то В.О.Богородицький, К.Ю.Аппель, О.О.Шахматов вказували на взаємозв'язок i найтiснiшу взаємодiю цих чинників. Процеси аналогії В.О.Богородицький, О.О.Шахматов, М.М.Дурново, В.К.Поржезинський, на вiдмiну вiд О.I.Соболевського, розглядали як закономірні. Важливою в концепцiї Московської школи, як і в концепції молодограматиків, є теза про упорядковуючу роль аналогiї. Недоліком молодограматичного трактування аналогiї вчені Московської школи вважали перебiльшування ролi цього чинника. 14. Для пояснення частини фонетичних явищ російські та українські мовознавці 70-х рр. XIX ст. - 30-х рр. XX ст. зверталися до зовнішніх чинників. Це стало продовженням тенденцій, що втілилися в працях компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. та в студіях молодограматиків. Разом з тим у працях російських і українських мовознавців зовнішні чинники виступають як більш вагомі. Під впливом Г.Пауля й паралельно з Г.Шухардтом і Г.І.Асколі І.О.Бодуен де Куртене висуває на передній план змішування мов. Дослідження Г.Пауля, Г.Шухардта, Г.Асколі, І.О.Бодуена де Куртене щодо мовного змішування і вчення Г.Пауля про койне стали теоретичним джерелом шахматовської концепції утворення середньовеликоруських говорів і гіпотез О.О.Шахматова про давньокиївське та московське койне. Досліджуються й субстратні та суперстратні явища (О.О.Шахматов, I.О.Бодуен де Куртене, В.I.Чернишов, Д.К.Зеленiн). І.О.Бодуену де Куртене належать зародки концепції мовних союзів, пізніше детально розробленої М.С.Трубецьким. 15. У працях українських і російських мовознавців, як і в студіях молодограматиків, велику увагу приділено питанню про просторово-часову співвідносність мовних фактів минулого. Системний пiдхiд учених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова тощо до мови виявився у вiдноснiй хронологiзацiї архетипiв i фонетичних законiв шляхом їх синхронiзацiї та встановлення послiдовностi процесiв. Якщо молодограматична реконструкція мала “площинний“ характер, а питання про критерiї одноплощинного iснування архетипiв молодограматики не ставили, то в студіях учених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова та ін. критерiєм одноплощинного iснування архетипiв виступає системнiсть їх трансформацiї. Підкреслюється неприпустимість поєднання на одному синхронному зрізі асинхронних фонетичних явищ (О.О.Шахматов). Це протистояло тезі про неминучість відсутності синхронізації при рівні розвитку компаративістики кінця XIX ст. - початку XX ст. (Б.Дельбрюк, І.О.Бодуен де Куртене, В.К.Поржезинський). Прийом генетичного обертання застосовувався на більш широкому діалектному матеріалі, ніж у студiях компаративістів 20-х - 60-х рр. XIX ст. та вчених Харківської школи. Переважно абсолютний характер хронологiзацiї в О.І.Соболевського, М.М.Каринського, А.Ю.Кримського пов'язаний з орiєнтацiєю на давнi писемнi пам'ятки як прiоритетне джерело вивчення iсторiї мови. У вчених Московської та Казанської шкіл, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова переважає вiдносна хронологія. Це пояснюється пріоритетністю сучасних діалектних даних як джерела вивчення історії мови (1) та важливими досягненнями в розробці методики встановлення відносної хронології зусиллями І.О.Бодуена де Куртене, П.Ф.Фортунатова, О.О.Шахматова, Г.А.Ільїнського, М.С.Трубецького, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова та ін. (2). Хронологічна ієрархія архетипів і фонетичних законів будувалася відповідно до певних "колін" родовідного дерева, у межах яких визначалася своя ієрархія мовних змін (учені Московської та Казанської шкіл, Є.К.Тимченко, Г.А.Ільїнський, П.М.Селіщев, М.С.Трубецькой та ін.). Спільні риси споріднених мов було інтерпретовано переважно як прамовні, специфічні – як порівняно пізню інновацію. Такий характер хронологізації найбільш послідовно був проведений О.О.Шахматовим і зумовив значну архаїзацію цілого комплексу фонетичних явищ у його працях. У 20 – 30-і рр. ХХ ст. в українському, російському та білоруському мовознавстві під впливом тверджень європейських мовознавців, у тому числі Г.Пауля, поширюються ідеї лінгвістичної географії (П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, М.С.Трубецькой та ін.). У її межах П.О.Бузук запропонував принципово новий принцип хронологізації, розмістивши явища історії праслов’янської мови у тримірній системі, заснованій на даних відносної хронології. Новаторським був здійснений П.О.Бузуком поділ “передісторії” слов’янських мов на епохи переваги діалектних індоєвропейських ізоглос (1), балто-слов’янських ізоглос (2), спільнослов’янських ізоглос (3), діалектних слов’янських ізоглос (4). Велике значення мало формулювання К.Т.Німчиновим принципів вивчення історії ізоглос і виділення П.О.Бузуком і К.Т.Німчиновим низки фонетичних ізоглос “передісторії” та історії східнослов’янських мов. |
