У дисертаційній роботі виконано теоретичне узагальнення і вирішення наукової проблеми обґрунтування теоретико-методологічних засад розробки та функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства, виходячи зі специфіки соціального партнерства як особливого типу суспільних відносин, що уособлює собою синергію суспільних секторів і поширює можливості державного управління у подоланні соціальної ентропії, поєднанні ринкових методів і державного регулювання, забезпеченні стабільного розвитку суспільства, накопиченні людського і соціального капіталу, досягненні балансу в реалізації найважливіших соціально-економічних інтересів основних соціальних груп. Результати проведеного дослідження дозволяють зробити такі висновки: 1. Проблемність існуючої ситуації полягає в необхідності виділити соціальне партнерство як один із пріоритетів державної політики, оскільки недостатність раціональних і системних перетворень в Україні спричиняє руйнування соціальних зв’язків, контроль окремих груп за інститутами влади, максимізацію індивідуальної вигоди. Активна участь державного управління в системі соціального партнерства може значно покращити соціальну ситуацію в країні, нормалізувати відносини між роботодавцями та працівниками, сприяти інтеграції України до світового економічного, політичного, наукового та освітнього простору. Стан наукової розробки проблеми свідчить про актуальність дослідження основних теоретичних і методологічних питань механізмів державного управління в системі соціального партнерства для удосконалення діяльності органів державного управління у впровадженні партнерських відносин в різні сфери суспільного життя, важливих для модернізації соціально-економічних відносин в Україні в умовах постіндустріального розвитку та переходу до нових цивілізаційних форм. 2. Критичне узагальнення наукових концепцій провідних зарубіжних і вітчизняних вчених з даної проблеми дозволяє стверджувати, що в науковій думці відбувається активна дискусія щодо меж і можливостей державного управління в регулюванні соціальних процесів. Вивчення механізмів державного управління в системі соціального партнерства як самостійний науковий напрям тільки складається, що вимагає комплексного міждисциплінарного підходу до визначення нормативно-правових, організаційних, аксіологічних та праксеологічних аспектів даної проблеми. Це дає можливість розглядати соціальне партнерство як механізм узгодження інтересів різних соціальних груп; систему колективних дій, які здійснюються для досягнення соціального миру і суспільного консенсусу; сукупність органів, організацій, що створюються з представників різних суспільних секторів для врегулювання суспільних відносин; соціальну взаємодію між групами і класами з різними соціально-економічними інтересами; засіб зменшення соціальних ризиків, запобігання і вирішення соціальних конфліктів; ідеологію цивілізованого співжиття громадян в умовах ринкової економіки, новий тип мислення, центром якого є людина і загальнолюдські цінності. У роботі обґрунтовується, що цілі, завдання і функції держави як суб’єкта соціального партнерства визначаються в залежності від того, що держава є власником, підприємцем, роботодавцем в державному секторі економіки, законодавцем - в регулюванні соціально-економічних відносин, посередником і арбітром - у залагодженні соціальних конфліктів, ідеологом - в розбудові громадянського суспільства. Це означає багатофункціональність державного управління в системі соціального партнерства і виконання нею законодавчої, правотворчої, інституціональної, регулятивної, контрольної, компенсаторної, консультативної, арбітражної, ідеологічної, прогностичної функцій. В умовах постіндустріального розвитку соціальне партнерство як базовий компонент горизонтально-мережевої структури соціальних відносин поширює можливості державного регулювання соціальних процесів на основі використання синергетичної взаємодії суспільних секторів. 3. Дослідження стану та напрямів розвитку національної моделі соціального партнерства виявило проблемні питання законодавчої бази, представницьких органів сторін партнерства, що спричиняє уповільнення партнерських відносин і незавершеність національної моделі партнерства. Це визначає необхідність активізації зусиль органів державного управління щодо розвитку системи соціального партнерства в Україні, запровадження відкритого і повноцінного соціального діалогу між партнерами, внесення змін до законодавства про соціальне партнерство, поширення системи соціального партнерства на різні сфери суспільного життя. 4. Напрями оптимізації механізмів державного управління в системі соціального партнерства в соціально-трудовій сфері полягають у більш ефективному розвитку колективно-договірної практики на основі соціальних стандартів, запропонованих міжнародними нормами соціального партнерства; збільшенні впливу державних органів управління на врегулювання колективних трудових конфліктів; поширенні основних норм соціального партнерства на організації, які не беруть участь у переговорному процесі. Доведено, що з розвитком ринкових відносин колективно-договірну форму доцільно доповнювати такими формами як співучасть в управлінні виробництвом, участь у прибутках, що свідчить про необхідність вміло інтегрувати різні форми партнерства в залежності від типу підприємств. Оцінюючи в рамках дослідження необхідність вирішення проблем зайнятості, оплати праці, соціального захисту, підвищення соціальної відповідальності бізнесу, раціонального використання людського капіталу, підтримки соціального підприємництва запропоновані відповідні заходи, які необхідно здійснити органам державного управління в рамках партнерства. Визначено, що оптимізація соціально-трудових відносин залежить від активності представницьких органів роботодавців та найманих працівників, від вибору моделі взаємовідносин між органами державної влади з профспілками та характеру технології, яку використовує при цьому держава. Акцентовано увагу на необхідності розробки нормативно-правового забезпечення, організаційних механізмів партнерства між державою, найманими працівниками та транснаціональними корпораціями в умовах глобалізації та інтеграції України до світового соціально-економічного простору. 5. У рамках дослідження соціально-трудових відносин здійснено аналіз основних засад державно-приватного партнерства як особливої моделі взаємодії між державою та бізнесом, що поширює можливості державного управління передавати частину своїх функцій з надання соціальних послуг приватному сектору у різних формах. 6. Обґрунтовано, що за допомогою міжсекторного партнерства як нової для України технології соціального управління, посилюється синергія суспільних секторів у реалізації соціально значимих цілей та поєднуються можливості державного управління і самоуправління громадян, що відповідає інноваційним процесам реформування влади і загальним тенденціям розвитку постіндустріальної горизонтально-мережевої структури соціальних відносин, створює основу для накопичення соціального капіталу у суспільстві і сприяє розбудові громадянського суспільства. 7. На підставі узагальнення досвіду державного управління в системі соціального партнерства в провідних країнах Європи, у США і Японії, в роботі виділені найбільш ефективні форми і методи соціального партнерства, які доцільно застосувати в Україні, створюючи умови, коли соціально зорієнтована ринкова економіка підтримує високі темпи економічного зростання і адекватний рівень соціального захисту та соціального консенсусу. Показано, що досягнення такої рівноваги може здійснюватися лише на основі діалогу між державним управлінням та представниками інших суспільних секторів, узгодження між ними на законодавчому, організаційному рівнях основних принципів партнерства. 8. Визначено концептуальні засади механізмів державного управління в системі соціального партнерства для зменшення соціальних ризиків, які засновуються на можливостях партнерства проблематизувати прийняті рішення, вносити за згодою партнерів певні корективи, узгоджувати спільні дії та передбачають спеціальний алгоритм управлінських дій з залученням до участі у їх виконанні інших суб'єктів партнерства. З’ясовано важливість дотримання цільових, правових, функціональних, організаційних складових механізмів державного управління в системі соціального партнерства для запобігання і вирішення конфліктів, що випливають з сучасної конфліктологічної парадигми. Це дало можливість запропонувати універсальну методологію вирішення конфліктів, виходячи з того, що кожна стадія розвитку соціального конфлікту ставить перед управлінням необхідність такої свідомої, спеціально організованої дії, яка дозволяє послабити його за рахунок переведення на інший рівень і шляхом певних процедур відновити рівновагу, стабільність між конфліктуючими сторонами. 9. Розглянуто методи і форми інформаційної діяльності органів державного управління у взаємовідносинах з громадськістю в контексті розвитку інформаційного суспільства та механізми державного управління у формуванні ціннісно-нормативної складової соціального партнерства як основи досягнення суспільного консенсусу, солідарності і колективної ідентичності громадян на основі здатності українського суспільства в умовах ціннісного плюралізму існувати як певна координована єдність, яка імпліцитно визнається усіма її членами в спільних діях і спілкуванні; Запропоновано різноманітні методи і форми інформаційної взаємодії в сфері засобів масової інформації, створенні спеціального Інтернет-середовища, поширенні зв'язків із громадськістю, гарантії свободи слова. 10. Обгрунтувано концептуальні засади державного управління в системі соціального партнерства на регіональному і місцевому рівнях у формуванні оптимальної моделі регіонального співтовариства, інноваційного регіонального розвитку, гармонізації відносин «регіональне-національне». Систему соціального партнерства на регіональному і місцевому рівні запропоновано визначати як організовану на взаємовигідних умовах оптимальну модель узгодження інтересів органів державного управління, центрального і регіонального рівнів, місцевого самоврядування, бізнесових кіл, громадян з метою функціонування такого регіонального співтовариства, основними цілями якого є підвищення добробуту населення, екологічна безпека, інноваційний економічний розвиток, комфортна соціальна інфраструктура. Доведено, що концепція державного управління в системі соціального партнерства на рівні регіону передбачає вирішення регіональних та місцевих проблем за умов тісного співробітництва всіх суб'єктів партнерства, створення регіональних органів соціального партнерства, укладення тристоронніх регіональних угод. Визначено, що окремим завданням державного управління в регіоні є активна інноваційна політика у створенні регіональних інноваційних мереж і кластерів, які концентрують науковий і виробничий потенціал регіону, стимулюють розвиток місцевої науки і виробництва, сприяють інвестиційній привабливості регіону. 11. Запропоновано концепцію удосконалення механізмів державного управління в системі соціального партнерства у сфері вищої освіти в умовах формування «суспільства знань» з метою об’єднання зусиль освіти, науки і виробництва в інноваційному розвитку економіки, забезпеченні конкурентноспроможності вищої освіти, розвитку інтелектуального потенціалу та соціальної і громадської активності громадян. Дана концепція засновується на тому, що основні форми партнерства між органами державного управління, вищими навчальними закладами та роботодавцями зосереджуються у сфері забезпечення високого освітнього рівня, інтелектуальної складової виробництва, інноваційного розвитку. Доведена необхідність створення партнерських структур між органами державного управління, вищою школою та роботодавцями, укладання між ними партнерських угод щодо оптимізації підготовки фахівців для сучасного ринку праці. У рамках партнерства виділені нагальні напрями взаємодії органів державного управління та інших суб'єктів освітнього процесу в підвищенні наукового статусу вищої освіти та реалізацію в Україні програми «Наука в університетах» на 2008-2012 рр. Підкреслена значущість співробітництва між органами державного управління та профспілками працівників освіти і науки з правового та організаційного врегулювання проблем соціального захисту суб'єктів освітнього процесу, оптимального функціонування вищих навчальних закладів, формування державно-громадської моделі освіти. Визначено, що одним з напрямів державної політики має бути підтримка співробітництва української вищої школи з партнерськими вузами інших країн для збагачення освітнього середовища, впровадження передових освітніх технологій, здійснення спільних наукових проектів та стимулювання участі вітчизняних вузів у міжнародних програмах TEMPUS, ERASMUS MUNDUS та ін. Запропоновано заходи щодо якісної підготовки майбутніх управлінців, здатних до активної співпраці в системі партнерства з бізнесом, найманими працівниками, громадськими об’єднаннями. Доведено, що нова концепція державного управління в системі соціального партнерства у сфері вищої освіти відповідає новій освітній парадигмі і дає можливість об’єднати зусилля освіти, науки і виробництва для створення нового формату суспільства, у якому нові знання, якісна освіта, інновації стають ключовими факторами розвитку. |