1. У дослідженні науково обґрунтована і розкрита методологія управління інноваційним розвитком системи освіти України шляхом розгляду на філософському, конкретно-теоретичному і організаційно-процесуальному (технологічному) рівнях з урахуванням нормативно-правових і соціально-економічних засад управління інноваційними процесами у вітчизняній і зарубіжній освіті. Аналіз філософсько-методологічних поглядів на проблему дослідження дозволив встановити, що нові умови суспільного розвитку вимагають оновлення й кардинальних змін в системі освіти України, розробки наукового супроводу та сучасного матеріально-технічного забезпечення. На шляху вступу до Європейського Союзу Україна ставить перед системою освіти завдання модернізувати всі її ланки, у тому числі й систему підготовки і перепідготовки педагогічних працівників. У сучасному суспільстві зросли вимоги до якості освіти, яку отримують громадяни України на всіх рівнях – від дошкільного виховання до підвищення кваліфікації і перепідготовки. Вони детерміновані потребою в оновленні всіх сфер суспільного життя, переходом України до суспільної моделі інноваційного розвитку, приєднанням до загальноєвропейських інтеграційних процесів, закономірностями глобальних перетворень в усьому світі. З урахуванням зарубіжного досвіду інноваційного розвитку основоположного значення набуває суттєве поглиблення фундаментальних теоретико-методологічних розробок з питань менеджменту в освіті, зокрема менеджменту інновацій, менеджменту якості, управління інноваційними процесами, створення широкої теоретичної бази, зміст якої становлять наукові теорії, концепції, соціально-педагогічні проекти щодо розв’язання проблем рівності та свободи в освіті як детермінанти творчого розвитку особистості. Серед чинників розвитку освіти провідними визначено такі: оновлення змісту, запровадження новітніх форм професійно-практичної підготовки учнів і студентів, перехід на інформаційно-комунікаційні технології, створення системи дистанційної освіти, зміцнення матеріально-технічної бази, впровадження незалежного оцінювання і проведення моніторингових досліджень якості освіти. Як показало дослідження, історично теорія управління освітою розвивалась, починаючи з кінця Х1Х ст., від «школи наукового управління Фредеріка Тейлера» до теорії «Lеаrning Оrganizations» Г. Сенджема (кінець ХХ ст.), з якої практично розпочався новий етап розвитку теорії управління соціальними (у т.ч., соціально-педагогічними) системами – теорія управління інноваційним розвитком, яка характеризується появою нових наукових галузей, таких як педагогічна інноватика (наука про нововведення в освіті), менеджмент освітніх інновацій (наука про управління освітніми інноваціями в ринкових умовах), управління інноваційними процесами (наука про створення умов для забезпечення процесів ініціювання інновацій, їх експерименту й апробації, освоєння і розповсюдження, застосування в системі освіти). Під управлінням інноваційним розвитком національної системи освіти слід розуміти процес швидкозмінюваного системного впливу суб’єктів управління (керівників закладів і установ освіти) на об’єкти управління: фінансова діяльність (витрати на освіту, інвестиції), організаційна діяльність (тривалість навчання, поява нових організаційних структур), кадрова робота (рівень кваліфікації педагогічних працівників), навчально-виховна діяльність (співвідношення числа учнів і вчителів), з метою їх упорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення та розвитку. 2. У ході теоретичного аналізу психолого-педагогічної й управлінської літератури виявлено тенденції в управлінні інноваційним розвитком системи національної освіти України для кожної з її складових (вища освіта, професійно-технічна, загальноосвітня, дошкільна, позашкільна) навчального, виховного й управлінського процесів. Зокрема, в управлінні навчальним процесом спостерігається поява нових навчальних систем та педагогічних інновацій, які якісно змінюють методи навчання, зростання інноваційного компонента у змісті, формах і методах навчання та зростання ролі комп’ютерних і телекомунікаційних технологій навчання; в управлінні виховним процесом – поява нових концепцій виховання молоді, оновлення у змісті, формах і методах виховання, актуалізація і розширення методів колективного, індивідуального, родинного і сімейного впливів, поява педагогічних інновацій, які якісно змінюють рівень вихованості, відхід від колективних форм і методів виховання до особистісно-орієнтованих, поява освітньо-культурних і освітньо-оздоровчих закладів, побудованих інвесторами, підвищення рівня усвідомленості молоді про необхідність формування здорового способу життя, підвищення рівня відповідальності батьків за безперервність освіти їх дітей; в управлінській діяльності керівників закладів і установ освіти – зростання кількості інноваційних освітніх структур і структур всередині освітніх організацій, відхід від стихійної інноваційної діяльності до управління нею, зростання ролі і значення педагогічної інноватики та нових галузей управління, заміна адміністративних методів управління на методи економічного стимулювання діяльності працівників, зростання рівня інвестиційного фінансування освітніх організацій, зростання кількості проектних груп з розробки освітніх інновацій, зростання ролі міжгалузевої, загальнодержавної і міжнародної інтеграції в діяльності освітніх організацій. З’ясовано, що управління інноваційним розвитком національної системи освіти України відбувається ефективніше за умов підвищення рівня якості підготовки і підвищення кваліфікації керівних і педагогічних кадрів освіти та підвищення рівня інформаційно-інноваційного розвитку всієї освіти. Якість освіти забезпечується якістю діяльності всіх її структурних підрозділів; якість результатів – оцінкою співвідношення реально досягнутого і запланованого результату; забезпечення і вдосконалення якості освіти – створенням в її структурі відповідних підрозділів з управління якістю; забезпечення якості освіти – рівнем підготовки спеціалістів у галузі управління даним процесом і оцінки його ефективності. У ході порівняльного аналізу вітчизняної і зарубіжної практики управління інноваційними змінами в освіті проаналізовано сучасні проблеми в сфері інноваційного регулювання освіти різних країн, зокрема країн «Великої вісімки», розглянуто основні тенденції розвитку сучасної освіти у провідних країнах світу, коли вона стає рушійною силою економічного розвитку держав, привабливим сектором економіки з погляду інвестицій, супроводжує людину протягом усього життя, визначає її соціальну динаміку, забезпечує капіталізацію людського ресурсу та рівень освіти, сприяє темпам росту освітніх послуг, стає привабливою для створення транснаціональних освітніх корпорацій, сприяє формуванню в особистостей думки про важливість кінцевого результату затрачених зусиль. Ці та інші завдання і тенденції в управлінні національною системою освіти щодо її інноваційного розвитку (розвитку, спрямованого на забезпечення якісних змін шляхом системного застосування освітніх інновацій) можуть бути вирішені в результаті розробки, обґрунтування і впровадження оновленої системи управління, що ґрунтується на засадах менеджменту інновацій, менеджменту якості і менеджменту мотивації, цільового (стратегічного) управління, системного і системно-синергетичного підходу, гуманізму, демократизму і людиноцентризму в управлінні, принципах глобалізації, інноваційності, адаптивності, відкритості, селективності (професійного відбору кадрів, здатних забезпечити високий рівень виконання своїх посадових обов’язків). 3. На етапі констатувального експерименту розроблено відповідну технологію та визначено рівень управління інноваційним розвитком національної системи освіти, який виявився недостатнім. Основними причинами низького стану управління інноваційним розвитком національної системи освіти визначено: відсутність раціонального використання коштів, спрямованих на освіту з боку держави; збільшення тривалості навчання в інших закладах освіти; відсутність зміни у співвідношенні числа учнів і вчителів; відсутність гнучкої системи підвищення кваліфікації педагогічних працівників; відсутність впровадження нових організаційних структур в управління закладами і установами освіти; недостатня робота щодо залучення додаткових коштів для інвестицій в освіту на інноваційну діяльність. У дослідженні доведено, що основою соціально-економічного менеджменту інноваційної освіти виступає сучасна законодавчо-нормативна база. Її розробка та вдосконалення розглядаються не як одноразова дія, а як постійна цілеспрямована діяльність державних інституцій різних рівнів, представників академічних структур, науково-дослідних інститутів . На сучасному етапі розбудови державності пріоритетним інноваційним напрямом є інтеграція освіти України до європейського та світового освітнього простору. Вона ґрунтується на засадах модульної структури та гнучкої системи обліку «навчальних досягнень» студентів з використанням Європейської кредитно-трансферної та акумулюючої системи ECTS, яка дозволяє визначити та зафіксувати їх успішність в опануванні навчальними модулями. 4. На основі здійсненого теоретичного аналізу стану управління інноваційним розвитком вітчизняної системи освіти в ході дослідження розроблена комплексна модель, яка ґрунтується на принципах системності. Вона має послідовну низку декількох моделей, які доповнюють одна одну на кожному рівні моделювання – концептуальному, змістовому, технологічному і прогностичному. На концептуальному рівні моделювання визначено сучасні наукові підходи і принципи до здійснення процесу управління інноваційним розвитком системи освіти; на змістовому – основні напрями та організаційні структури управління системою освіти в умовах її інноваційного розвитку; на технологічному – технології забезпечення управління її інноваційним розвитком; на прогностичному – основні завдання щодо виконання вимог світових і Європейських стандартів інноваційного розвитку національних систем освіти. Особлива увага приділена гуманістичному, системно-синергетичному й особистісно-орієнтованому підходам до управління інноваційним розвитком системи освіти, які ґрунтуються на принципах «освіти впродовж усього життя», «освіти через усе життя», «освіти без кордонів», «освіта для всіх», «доступ до всіх рівнів освіти», «освіта заради вільного обміну ідеями і знаннями»; «справедливий доступ до освіти», диференційованого навчання, ефективного навчання, постійного навчання, становлення людиноцентричного суспільства, відтворення і розвитку інноваційного потенціалу економіки та розвитку кадрового потенціалу системи освіти. У ході аналізу психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження і чинного законодавства в галузі освіти, а також досвіду діяльності зарубіжних країн з’ясовано, що зміни в управлінні освітою відбуваються за умов відповідних змін у структурі організації навчального процесу, напрямах розвитку системи освіти, формах і методах навчання і виховання учнівської і студентської молоді (застосування сучасних ІКТ у навчанні, дистанційного навчання), розробці відповідних технологій управління, таких як: формування стратегії інформаційно-інноваційного освітнього середовища; застосування сучасних ІКТ в освіті з урахуванням світових тенденцій розвитку високих технологій; формування умов правового регулювання освітнього простору; розвитку інноваційного потенціалу кадрів системи освіти. З’ясовано, що на державному рівні розвиток інноваційної діяльності закладів і установ національної системи освіти підтримується шляхом формування різноманітних фінансових механізмів – фондів, у тому числі венчурних і позабюджетних, та через співфінансування закладів освіти, створення інноваційної інфраструктури, такої, як технопарки, інноваційні технологічні центри, інкубатори. У вищих навчальних закладах країни активно розвиваються такі інноваційні організаційні структури, як: тристоронні консультативні комісії з питань практики студентів; віртуальні лабораторії; регіональні навчально-практичні центри; територіально-розподільчі автоматичні інформаційні системи; традиційною стає дистанційна форма організації навчання. Водночас активно розвиваються і застосовуються мережні технології. У процесі дослідження виокремлено тенденції розвитку навчального процесу у ВНЗ, що виводять його на технологічний рівень, це: зростання діагностичності (вимірності) у постановці освітніх цілей, оцінки результатів навчання; перехід від екстенсивної до інтенсивної організації навчання на основі використання новітніх досягнень дидактики, психології, інформатики; зростання наукоємності проектів і моделей навчальної діяльності, заснованих на моделюванні професійних ситуацій, на оволодінні професійним досвідом в умовах ділової гри. 5. До основних умов, що забезпечують систему управління інноваційним розвитком національної освіти України, віднесено інформатизацію системи управління якістю освіти, підготовку і підвищення кваліфікації кадрового потенціалу для інформаційно-інноваційного суспільства та технологізацію діяльності педагогічних працівників і закладів освіти. Інформатизація системи управління якістю освіти забезпечується створенням інформаційних ресурсів українського науково-освітнього середовища, яке потребує розбудови інфраструктури національної науково-освітньої телекомунікаційної мережі УРАН (URAN); підготовка і підвищення кваліфікації кадрового потенціалу для інформаційно-інноваційного суспільства – характером праці в усе більш складних організаціях та впливом автоматизації й інформаційно-комунікаційних технологій на процеси виробництва і керування ними; технологізація діяльності педагогічних працівників і закладів освіти – впровадженням нових форм, методів, прийомів і способів навчання. 6. У зв’язку з тим, що стратегію сучасної педагогічної освіти визначає розвиток і саморозвиток особистості педагогічного працівника, здатного не тільки обслуговувати наявні педагогічні й соціальні технології, але й виходити за межі нормативної діяльності, здійснювати інноваційні процеси, процеси творчості в широкому розумінні, важливими завданнями системи управління інноваційним розвитком національної освіти визначено: використання для управління закладами освіти, у т.ч. вищими навчальними закладами, концепцій менеджменту якості (застосування принципів моделі ділової досконалості European Foundation for Quality Management (EFQМ) і вимог міжнародних стандартів ISО серії 9000) та принципів індивідуалізації і підвищення гнучкості освітнього процесу та орієнтування системи освіти на особистий успіх фахівця. На рівні освітніх програм це означає перехід до гнучкої модульної системи обліку «освітніх досягнень»; на структурно-інституціональному рівні – забезпечення можливості для навчання в декількох установах і включення в сферу освіти неформального сектора (короткострокові курси, тренінгові центри, корпоративні системи підготовки і підвищення кваліфікації); на психологічному рівні – розвиток змісту освіти із його нахилом убік формування особистісних якостей та професійних компетенцій і готовності до змін. Розроблено критерії адаптації системи управління інноваційним розвитком до Європейських стандартів; виокремлено принципові відмінності системи освіти України від вимог Європейського простору вищої освіти, перспективи європейської інтеграції як вагомого стимулу для успіху економічної і політичної трансформації; визначено стратегічне завдання університетів європейського рівня і зразка. Для подальшого розвитку розробленої системи подано ряд методичних рекомендацій для Міністерства освіти і науки України, інших організацій, що впливають на розвиток національної системи освіти. Розроблені науково-методологічні засади управління інноваційним розвитком національної освіти України, подані у вигляді організаційної системи, в якій розкриваються наукові підходи і принципи, закономірності, структури, зміст, форми і методи сучасного управління освітніми організаціями в ринкових умовах, не вичерпують усіх проблем. Вони сприяють розробці таких перспективних проблем науки управління соціальними системами, як теоретико-методичні засади підготовки педагогічних працівників у системі післядипломної освіти на засадах менеджменту якості; теорія і практика управління розвитком інноваційного потенціалу педагогічних працівників у системі вищої і післядипломної освіти; теоретико-методичні основи управління університетською освітою в Україні в сучасних ринкових умовах та ін. |
