У висновках наведено теоретичне узагальнення, представлено головні положення та результати дисертаційної роботи, що містять нове вирішення наукової проблеми, яке полягає в побудові технології наскрізної соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі, котра спрямована на реінтеграцію цих осіб у суспільство, інтерналізацію ними норм, цінностей, традицій, звичаїв, світогляду недевіантного середовища. На основі синтезу проаналізованих підходів запропоноване комплексне визначення соціальної адаптації як процесу, спрямованого на інтегрування особи в соціальне середовище, структури й інститути (організації, групи) шляхом виокремлення соціально-мікропросторових ніш особистої активності (соціально-інтеграційних мікромереж) через інтерналізацію норм, цінностей, традицій, звичаїв, світогляду, ідеології й інших аксіологічних утворень соціорегулятивної сфери (репродуктивний вимір соціальної адаптації) та свідомо-безсвідоме конструювання особою життєвого простору-часу, в якому відбувається нагромадження різних видів особистісного капіталу (фінансового, фізично-речового, соціально-рольового, символічного тощо), що забезпечують відносну автономію особи щодо “соціального тиску” (в розумінні Е. Дюркгейма). На основі запропонованого комплексного визначення окреслено три базові напрямки роботи державних установ і недержавних організацій у сфері застосування і трансформування адаптаційних технологій у роботі з колишніми ув’язненими (постпенітенціарного супроводу), зокрема: нормативно-інтегративний; соціально-педагогічний; терапевтично-корективний. Ці три напрямки в їх комплексній реалізації включають у себе: 1) інтеграцію (реінтеграцію) особи колишнього ув’язненого в недевіантне (некриміногенне) соціальне середовище через надання ресурсної бази (первинної інформації, житлових умов тощо) для виокремлення соціально-мікропросторових ніш особистої активності (соціально-інтеграційних мікромереж); 2) інтерналізацію (реінтерналізацію) норм, цінностей, традицій, звичаїв, світогляду, ідеології та інших аксіологічних утворень соціорегулятивної сфери (соціально-виховний постпенітенціарний супровід недержавних організацій); 3) терапевтично-корективне забезпечення процесу конструювання особою ув’язненого життєвого простору-часу, в якому відбувається нагромадження різних видів особистісного капіталу (фінансового, фізично-речового, соціально-рольового, символічного тощо), що забезпечують відносну автономію особи колишнього ув’язненого щодо “соціального тиску” криміногенного та некриміногенного середовища (груп, організацій тощо). Тим самим окреслено напрямки трансформації застосовуваних державними установами та недержавними організаціями технологій постпенітенціарного супроводу в бік зміни пріоритетів соціально-юридичної парадигми карально-репресивного ставлення до особи ув’язненого і визначення оціночного і технологічного формату реадаптації і ресоціалізації на основі співпраці. З’ясовано і встановлено, що суб’єкти при застосуванні агентами соціалізації різних соціальних технологій спочатку виступають переважно в об’єктно-рецептивній ролі (адаптуються стихійно й спонтанно), а потім, засвоївши певний соціальний досвід, починають свідомо конструювати штучні технологічні моделі адаптації; набуття адаптивності є умовою часткового звільнення від пасивної адаптації і переходу в вимір адаптації як соціальної екстерналізації-автономізації та реконструктивної активності. Якщо процес соціальної автономізації з тих чи інших причин затягується, блокується або ж відбувається невдало, виникає необхідність в реадаптації. Затягування, блокування або зрив в адаптації колишніх ув’язнених переважно виявляється у скоєнні злочинів і свідчать про невдалу соціалізацію-інтеналізацію. З’ясовано і визначено, що вказані особи як соціальна група представляють собою маргіналізовану спільноту, що має чітко виражені проблеми із реадаптацією та ресоціалізацією. Ці проблеми зумовлені інституційно-правовими архаїзмами радянської кримінально-виконавчої системи в Україні, зокрема широким застосуванням дискримінаційних стигматизацій щодо звільнених з установ виконання покарань з боку державних наглядових органів, а також загальною недовірою (соціальною відчудженістю) різних громадських організацій та пересічних громадян у ставленні до колишніх ув’язнених. Дискримінаційні стигматизації є сукупністю соціально-нормативних пережитків, що припускають ухилення службових осіб від визначених законами стандартів гарантування особистої безпеки та адаптації ув’язнених за рахунок спрощено-стереотипного ставлення до людей, що скоїли злочин, як до “втрачених” і “ненормальних”. Постановка такого “соціального діагнозу” в поєднанні із проявами упередженості відповідних суб’єктів супроводжує фонові переживання ув’язненими занедбаності, зайвості, полишеності, і, відповідно, непрямим чином провакує повернення на злочинний шлях та збої в процесах реадаптації та ресоціалізації (асоціальний спосіб життя, бродяжництво і безпритульність, злочинні рецидиви тощо). Водночас дискримінаційні стигматизації виправдовують (легітимують) часткову бездіяльність самих посадових осіб і прояви ксенофобії з боку громадських організацій та окремих осіб. Встановлено, що реінтеграція у суспільство осіб, які звільняються з місць позбавлення волі, є доволі масштабною проблемою для сьогоднішнього українського суспільства. Ці особи стикаються з проблемами соціального, економічного, юридичного, психологічного, медичного характеру, які часто є взаємопов’язаними, а причини яких не мають чіткої межі. У напрямку забезпечення умов для успішного здійснення процесу соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, робляться позитивні кроки. Зокрема, проблемам соціальної адаптації цієї групи осіб присвячена ціла низка нормативних актів. Однак, на практиці залишається актуальною потреба створення та розбудови мережі спеціальних установ та організацій, а також активне залучення до цього процесу держави. Визначено, що технології наскрізної соціальної адаптації чоловіків, які звільняються з місць позбавлення волі, є сукупністю методів, засобів, прийомів, способів організації сприяння засудженим у створенні передумов для успішної адаптації на етапі відбування покарання, а також безпосереднього сприяння соціальній адаптації після звільнення з установ виконання покарань. Технології соціальної адаптації переважно втіллють провідні організації – такі, котрі згідно чинного законодавства, внутрішніх документів (статуту, інструкцій тощо) працюють із засудженими і можуть надати конкретному звільненому максимально широкий спектр і обсяг допомоги. У структурно-функціональному вимірі технологічний алгоритм соціально-адаптаційної роботи зі звільненими особами, включає: збір та аналіз повної інформації про засудженого, який має звільнятися (вивчення його характеристик, особової справи, медичної картки тощо); знайомство з сім’єю, оточенням особи, яка звільняється; бесіда-знайомство з особою (з’ясування індивідуально-психологічних особливостей, мотивації подальшої поведінки, характеру стосунків з батьками, міркувань щодо освіти, майбутньої роботи тощо); розробку індивідуальних діагностичних карт; складання індивідуальної програми реабілітації для успішної адаптації до життя в суспільстві, підбір методів втручання (засобів впливу на свідомість, почуття, волю); складання плану соціального супроводу; розробка та проведення тренінгів з питань цінностей, досвіду та стимулювання розвитку позитивних рис характеру, подолання особистих комплексів. Розроблені й апробовані нами технології підготовки засуджених до життя в суспільстві за результатами спостережень і тестувань дали позитивні результати. На груповому рівні знизилися показники конфліктності, агресивності, групового тиску; на індивідуальному – дещо зросла емпатійність, відкритість, комунікабельність, самооцінка, рефлективність, здатність приймати просоціальні рішення тощо. Крім того, покращилися та змінилися в бік адекватності знання правового характеру щодо прав і обов’язків, їхнього працевлаштування, медичного обслуговування, соціального забезпечення тощо. Зросла обізнаність засуджених із питань здорового способу життя, попередження таких хвороб, як ВІЛ/СНІД, туберкульоз, наркоманія, алкоголізм, захворювань, що передаються статевим шляхом тощо. Про ефективність втіленої моделі може свідчити той факт, що частина засуджених, які після звільнення поїхали в інші населені пункти різних областей України підтримують контакт із фахівцями, задіяними в реалізації технології. Зокрема, ці звільнені розповідають про свої здобутки і проблеми, просять консультацій чи порад, висловлюють вдячність. Є звернення і після випуску “Юридично-інформаційного довідника для осіб, які звільняються від відбування покарання з кримінально-виконавчих установ”, наприклад, у зв’язку з проханням пояснити, як діяти в конкретних випадках. Результати проведеного дослідження можуть бути використані безпосередньо при роботі з чоловіками, які звільняються з місць позбавлення волі; для покращення законодавчої бази щодо співпраці та внутрішній роботі установ, організацій, що втілюють заходи соціального патронажу. |
