1. Проведений аналіз процесу вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови дозволив виявити провідні тенденції розвитку історіографії питання. Динаміка змін цілей, підходів, теоретико-методологічних засад, ступеня науковості досліджень зазначеного сюжету дозволяє виділити два історіографічні етапи. На першому етапі, що розпочинається у другій половині 80-х рр., було здійснено спроби осмислити хід та перші результати реформ, їх вплив на суспільство. Тогочасній історіографії, присвяченій модернізаційним процесам, притаманні гостра публіцистичність, поверховість, описовість, фрагментарність, нерідко – суб’єктивізм та відчутна політична заангажованість. У цей час вченим так і не вдалося через низку обставин (незавершеність модернізаційних процесів, тиск політичної кон’юнктури, дефіцит інформації, “методологічний шок” тощо) реалізувати повною мірою наукові принципи системності, аргументованості, всебічності у підході до вивчення проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні, що відбувалися у добу перебудови. З грудня 1991 р. розпочинається новий етап висвітлення горбачовської модернізації та розкриття її особливостей в Україні. Це зумовлено тим, що, по-перше, перебудова як суспільний процес завершилась, що перетворило її у повноцінний об’єкт дослідження; по-друге, науковці, переставши бути учасниками перебудовчих процесів, могли вивчати суспільні зміни об’єктивніше і тверезіше. По-третє, у вітчизняній науці склалась нова ситуація – було знято значну частину попередніх обмежень, з’явилася ціла плеяда нових дослідників, поступово почали розкривати свої таємниці раніше недоступні архіви. Саме тому в цей час відбулись позитивні зміни та зрушення: науковці вийшли не лише на новий рівень джерельного забезпечення історичних та політологічних студій, а й на якісно вищий рівень осмислення суспільних процесів та аргументації гіпотез і висновків; помітно розширився спектр досліджуваних сюжетів, урізноманітнились підходи та методи вивчення; оцінки дослідників стали більш об’єктивними та політично-різновекторними, певною мірою заповнено фактологічні прогалини. Разом з тим, проблема суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови ще не була предметом окремого комплексного та системного дослідження, хоча має надзвичайно важливе значення для практики сучасного державотворчого процесу. Охарактеризована джерельна база дозволяє вирішити завдання, поставлені в дисертаційному дослідженні. 2. Глибинна суть та зміст перебудови як трансформаційного процесу, що розгорнувся у другій половині 80-х в СРСР в цілому та Україні зокрема, полягає у спробі реформаторської частини радянського керівництва шляхом “революції згори” здійснити наздоганяючу системну модернізацію суспільства, яка була зумовлена, з одного боку, зовнішнім викликом, загрозою поразки у змаганні систем, з іншого - загостренням цілого комплексу різнопланових внутрішніх проблем у державі. У своєму розвиткові перебудова пройшла шість етапів, кожен з яких відрізнявся специфікою та своєрідністю розстановки та взаємодії політичних сил у суспільстві. Перебудовчі процеси у нашій республіці тривалий час розгорталися на основі загальносоюзних планів та моделей. Це було зумовлено тотальним одержавленням економіки; домінуванням в економічному секторі України принципу незавершеності; жорстко централізованою загальносоюзною вертикаллю управління, що пронизувала всі економічні структури республіки; пануванням серед української номенклатури “синдрому виконавця”; слабкістю, поганою організованістю та недостатньою структурованістю на початковому етапі перебудови опозиційних сил тощо, які у своїй сукупності не дали змоги в той час створити якісно відмінну, власну, українську модель перебудови, яка б всебічно та органічно враховувала у ході трансформацій місцеву специфіку. Разом з тим, своєрідність структури економіки України, незначна люмпенізація населення, порівняно високий ступінь впливовості партійно-державної номенклатури; характерні риси ментальності українського народу все ж відбились на розгортанні перебудови, зумовивши низку особливостей суспільно-політичних перетворень у республіці. Мова йде в першу чергу про уповільнену динаміку трансформаційних процесів; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактора суспільного життя на потужний політичний. Крім того, починаючи з 1989 р., на хід модернізаційних змін та зрушень починають впливати нові політичні фактори, що мали виразне національне забарвлення (активізація набираючих силу рухівських структур, домінування націонал-демократів у місцевих радах західного регіону республіки, утворення парламентської опозиції, поява багатопартійності тощо), які надають суспільним трансформаціям динаміки та специфічних рис. 3. Історико-політологічний аналіз змісту перебудови дозволяє дійти висновку, що у ході її розгортання класична структура / послідовність перехідного процесу (переоцінка існуючого стану суспільства, оцінка змісту і масштабів кризи - соціальна діагностика - демонтаж старих структур - нове самовизначення системи) в силу цілого комплексу чинників була порушена. В результаті демонтаж старої системи в СРСР у середині 80-х рр. відбувався паралельно з процесом переоцінки існуючого стану суспільства, значно випереджаючи стадію соціальної діагностики. Така парадоксальна “непослідовна послідовність” фаз перехідного процесу наклала суттєвий відбиток на весь хід та динаміку подальших суспільних трансформацій, зумовивши втрату орієнтирів, прогресуючу маргіналізацію та дезинтеграцію суспільства, поглиблення кризовості, і, врешті-решт втрату контролю за ходом модернізації та крах реформ. 4. Ключовими важелями здійснення горбачовської модернізації були гласність та демократизація. Процесові їх практичного запровадження були притаманні уповільнений хід протікання; суттєві регіональні відмінності у розумінні меж дозволеного (те, що в столиці вже вважалося нормою, у провінції могло бути під забороною); помітне відставання ступеня відкритості та доступності партійних і державних установ від темпів звільнення від адміністративних пут свободи слова в інформаційній сфері; значне відставання від загальносуспільного рівня розгортання демократизації і гласності у структурах КПРС, що намагалися за будь-яких обставин зберегти свою політичну монополію; нерідкі випадки переважання у громадському дискурсі емоцій, публіцистичності над ґрунтовним науковим аналізом тощо. Втім, незважаючи на зазначені вади, гласність і демократизація під впливом радикалізації горбачовського керівництва та курсу на поглиблення реформ швидко перетворилися на потужний каталізатор розвитку та формування громадської думки; ефективний засіб впливу/тиску на консервативні сили; метод політичної активізації широких кіл громадськості; платформу консолідації та організаційного згуртування прогресивних сил суспільства, що у своїй сукупності та взаємодії створили по суті нову систему координат суспільного розвитку. Перебудовчі процеси другої половини 80-х рр. досить швидко і рельєфно виявили глибинний зв’язок між гласністю та демократизацією: перша на основі вільного обміну думок у ході суспільного дискурсу дала змогу з’ясувати природу та вади існуючої системи, спрогнозувати та окреслити можливі шляхи виходу з кризи, а друга - дала право та можливість широким колам громадськості впливати на прийняття державних рішень, суттєво корегувати хід історичного розвитку. 5. Завдяки демократизації та гласності громадська думка перетворилась у добу перебудови на потужний фактор суспільно-політичних трансформацій. Основними чинниками, що визначали вектори та ступінь інтенсивності її розвитку, були соціально-економічне становище народу, національно-культурна політика, поведінка владних структур, активність опозиції, домінуючі у суспільстві традиції, національна ментальність. У період модернізаційних змін громадська думка зазнала значних трансформацій: якщо на початковому етапі перебудови вона була доволі консервативною, малоактивною, знаходилась у рамках пануючих стереотипів, то невдовзі, вийшовши під впливом гласності та демократизації з коми тотального застійного “одобрямса”, досить швидко перетворилась на потужну силу морального впливу, а в ході березневого та грудневого референдумів 1991 р., матеріалізувавшись у бюлетенях для таємного голосування, - і на серйозний та впливовий юридичний чинник. Характерними рисами громадської думки у другій половині 80-х рр. були значна динаміка, прогресуюча політизація, зростання ролі національного фактору, швидкий процес оцінювання та переоцінювання громадськістю політичних процесів та їх суб’єктів. Саме динаміка розвитку громадської думки, яку визначали коливання політичного маятника, розгойданого на фінішному відрізку перебудови різновекторними суспільними діями та чинниками (січневими кривавими подіями у Литві, березневим референдумом, провалом серпневого путчу консерваторів), врешті-решт і визначила подальшу траєкторію політичного розвитку України, відкрила їй шлях до незалежності. 6. Перебудова створила передумови для розгортання національного відродження в Україні. Його магістральними напрямками на стартовому етапі суспільної модернізації стали захист та відновлення прав і позицій української мови; повернення історичної пам’яті шляхом ліквідації “білих плям” вітчизняної історії; боротьба за екологічну безпеку; пожвавлення та активізація суспільного життя національних меншин; релігійний ренесанс. У середині 80-х рр. основними тенденціями розгортання процесу національного відродження були подієвий динамізм, підвищення ролі у суспільних процесах громадської думки, стрибкоподібне зростання національної свідомості, усвідомлення народними масами сили консолідації та організаційного згуртування, прогресуюча політизація різних сфер суспільного життя; наростаючі різновекторні вияви громадської активності. 7. У ході перебудовчих суспільних трансформацій виник феномен неформального руху, значна частина якого з часом перетворилася не лише на активного прибічника та популяризатора національних ідей, а по суті на своєрідну школу політичних лідерів, організаційний стрижень процесу розгортання національного відродження. Найбільш впливовими та активними серед зазначених неформальних об'єднань були Товариство української мови ім.Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітницьке товариство “Меморіал”, екологічне громадське об'єднання “Зелений світ”, що виросли у ході суспільного дискурсу найбільш актуальних суспільних проблем. Їх історичне значення і роль, на думку дисертанта, полягають у тому, що вони змогли, по-перше, оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності; по-друге, виховати плеяду нових лідерів; по-третє, зайняти не традиційне місце помічника, яке зазвичай відводилося КПРС громадським організаціям, а місце партнера, інколи навіть опонента; по-четверте, сприяли становленню громадянського суспільства на вітчизняному ґрунті. Своєю діяльністю ці неформальні об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому виразно національного акценту. Саме на цьому ґрунті і виріс феномен Народного руху України. Фактично в Україні в другій половині 80-х рр. спрацювала класична формула розвитку національних рухів (лише Чорнобильська катастрофа внесла в неї поправку, актуалізуючи необхідність боротьби за екологічну безпеку), відповідно до якої на перших двох етапах розвитку відбувається повернення історичної пам'яті і відродження мови народу, а на третьому з’являються політичні організації, що відстоюють національні інтереси і борються за національне визволення. З огляду на це ТУМ, “Меморіал” і “Зелений світ” можна розглядати як перехідні організації на шляху від культурницького етапу самоусвідомлення до політичного етапу боротьби за незалежність, що відіграли визначну роль на стартовому етапі національного відродження. 8. Поява народної опозиції була протидією/реакцією суб’єктів політичного життя (соціальних груп, класів, громадських рухів тощо) на дії офіційної державної влади, яка не враховувала і не реалізовувала їх інтересів. Симптомами її виникнення та формами прояву в Україні були спочатку діяльність політичних неформальних організацій, що невдовзі зумовила виникнення НРУ; зародження організованого незалежного робітничого руху; релігійний ренесанс; пробудження до активного політичного життя національних меншин; активна, самостійна позиція національно-демократичних сил у Верховній та місцевих радах України. Потужно та вагомо народна опозиція заявила про себе у ході липневого 1989 р. страйку шахтарів. Характерними рисами та особливостями подальшого протистояння були гостра та динамічна ескалація боротьби за реальну владу на місцях; трансформування опозиційних настроїв громадськості у чисельні акції громадянської непокори/протесту у формі мітингів, страйків, демонстрацій, пікетувань, голодувань тощо; прогресуюча політизація та масовість цих дій; регіональна нерівномірність політичної активності народної опозиції; домінування національно-демократичних ідей та гасел у діяльності опозиційних сил Західної України, та соціальних – у східному регіоні; прогресуюча самоорганізація опозиційних структур; різновекторні за напрямом та різноманітні за формою намагання офіційної влади заблокувати активність опозиції. 9. Сучасна багатопартійність веде свій родовід з доби перебудови. У своєму розвиткові вона пройшла три етапи: І етап “зародження ” (середина 1988 - лютий 1990 р.); ІІ етап “утвердження” (березень 1990 р. - серпень 1991 р.); ІІІ етап “становлення ” ( з серпня 1991 р.). Вже на початковому етапі процесу формування багатопартійності чітко визначилися два комплекси гострих проблем – ідеологічний (несприйняття широкими колами громадськості механічно запозичених популярних на Заході ідей та політичних концепцій; домінування у партійній пропаганді та політичній практиці критики та популізму; відсутність у програмних документах новостворених партій реальних планів, програм виходу з кризи та механізмів їх реалізації) і організаційний (формування значної кількості партій навколо лідера, а не на ідеологічній платформі; невизначеність соціальної бази; нечисленність партійних лав; гострий дефіцит кваліфікованих кадрів для розгортання розбудови партійних структур; локальність партійного впливу). Особливостями процесу формування вітчизняної багатопартійності в цей період були: домінування національних аспектів у програмних документах та практичній діяльності більшості новостворених партій; помітний вплив регіонального фактору на утворення багатопартійного спектру (націонал-демократи переважали у Західній Україні, партії лівої орієнтації - у східній частині республіки); передування виходу багатопартійності на державний рівень етапові її становлення, періоду повноцінної розбудови вертикальних і горизонтальних структур, формування власної соціальної бази тощо. 10. Надзвичайно актуальний для сьогодення досвід практичного здійснення масштабних суспільно-політичних трансформацій доби перебудови в СРСР в цілому та Україні зокрема переконливо свідчить, що зміст, характер, механізм та динаміку протікання реформаційного процесу по суті визначали/визначають два взаємопов’язаних ключових фактори – конкуренція правлячої та опозиційної еліт; ступінь мобілізованості рядових громадян, їх залучення до політичного життя. За цих обставин налагодження цивілізованого діалогу між елітою та народом, забезпечення оптимального балансу між конкуренцією еліт та політичною активністю основної маси населення є основною умовою успіху суспільного реформування. Доба перебудови залишила нам непросту спадщину у різних сферах суспільного життя, яка й донині накладає свій відбиток на протікання суспільних процесів. З одного боку, саме у той час з’явилися нові явища та процеси, відбулась ціла низка кардинальних зрушень, які по суті розчистили будівельний майданчик для вітчизняного державотворення, дозволили мобілізувати сили та ресурси, відкрили нові перспективи та шляхи суспільного розвитку. Мова йде в першу чергу про руйнацію політичної монополії КПРС, усунення диктату союзного центру, закладення юридичних підвалин національного суверенітету, початок формування нової політичної структури суспільства, наповнення лозунгу народовладдя реальним змістом, появу на політичній арені цілої плеяди демократичних лідерів, розгортання розбудови громадянського суспільства, утвердження політичного плюралізму, різке зростання ступеня реального включення у політичне життя широких народних мас, поглиблення процесу національного відродження. Разом з тим, ціла низка сучасних суспільних проблем та негараздів веде свій родовід саме з доби перебудови. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. в Україні склався типовий (навіть класичний) для перехідних суспільств комплекс конфліктів та протиріч, який у політологічній літературі дістав назву “кризового синдрому модернізації”. Горбачовська перебудова стала своєрідним родоначальником та каталізатором цілої низки взаємопов’язаних та взаємообумовлених криз політичного розвитку, що складають суть та зміст згаданого синдрому. Зокрема, непослідовність, половинчастість офіційного курсу доби перебудови стимулювали прогресуючий розвиток кризи проникнення (невідповідність реальним обставинам проголошених вищими органами державної влади пріоритетних напрямків розвитку; загальне зниження ефективності та дієвості політичного регулювання); помітне ускладнення економічної ситуації, негнучка соціальна політика зумовили кризу розподілу (різке зниження рівня матеріального добробуту, порушення принципів соціальної рівності та соціальної справедливості на фоні якісної зміни стандартів і способів споживання та зростання соціальних очікувань громадян); динамічне наростання суспільних проблем та конфліктів, які офіційна влада часто-густо не лише не розв’язувала, а й ще більше загострювала своїми діями, призвело до кризи легітимності (ослаблення народної підтримки офіційної влади, розчарування значної частини населення у пануючій політичній системі); компроміс між колишньою правлячою елітою та націонал-демократами, що був укладений на фініші перебудови, зумовив поступове згасання та згортання політичної активності широких кіл громадськості та динамічне наростання кризи участі (прогресуюче відчуження народу від політичного життя); розчарування громадян у старих ідеалах, орієнтирах та цінностях, тривалий і болісний пошук нових, які б дозволили в нових обставинах визначити їм власне місце у суспільстві, характер зв’язків з державою, зумовили наростання кризи ідентичності (втрата стабільних основ політичної культури). 11. Багатоплановість проблеми суспільно-політичних трансформацій в Україні доби перебудови зумовлює нагальну необхідність подальшого опрацювання таких її аспектів: дослідження передумов модернізаційних змін та виявлення їх специфіки на вітчизняному ґрунті; з’ясування політичного аспекту економічних реформ; осмислення впливу реформаційного курсу на еволюцію державних структур; вивчення динаміки розвитку всього спектру неформальних організацій; виявлення особливостей етнонаціонального розвитку національних меншин в умовах суспільної модернізації; комплексний історико-політологічний аналіз релігійного ренесансу; дослідження тенденцій розвитку та еволюції поглядів партійно-державної номенклатури; з’ясування механізму розпаду СРСР та ролі в цьому процесі України у серпні – грудні 1991 р. |
