У дисертації здійснено системне дослідження теоретичних і методологічних основ сутності економічних суперечностей, шляхів їх розв’язання у перехідній економіці України. Проведене дослідження дає змогу зробити наступні висновки, які мають теоретичне і практичне значення для забезпечення поєднання інтересів суб’єктів господарської діяльності і економічного зростання у транзитивній економіці. Економічні суперечності, будучи явищем і процесом економіки, є формою зв'язків і відносин між протилежними сторонами (їх елементами, властивостями, тенденціями) всієї економічної системи та кожного явища або процесу зокрема, відбивають реальні процеси єдності і боротьби у взаємодії суб’єктів господарювання один з одним у господарській практиці. Отже, економічна суперечність виражає взаємозаперечення, взаємопроникнення конкретних економічних потреб, інтересів і цілей у процесі виробництва, обміну, розподілу, споживання матеріальних і духовних благ в умовах обмеженості ресурсів. Системоутворюючі суперечності можна поділити на загальні (характерні для всіх типів економічних систем) і специфічні (найбільш характерні для певних типів економічних систем). Зв'язок між ними може виявлятися як зв'язок між формою і змістом. До загальних слід віднести суперечності між інституціональним і технологічним розвитком, суперечності відносин власності, зокрема: а) пов'язані з відокремленням по суб'єктах господарської діяльності функцій володіння, розпорядження, користування і виникаючим унаслідок цього дисбалансом реалізації цих функцій; б) пов'язані з мірою втручання держави і управлінням державною власністю; в) між різними функціонуючими в національній економіці моделями менеджменту; г) суперечності, що виявляються в дисбалансі інтересів між власниками і менеджерами. Системоутворюючими суперечностями трансформаційної економіки, на наш погляд, можна вважати: суперечності, що виникають через невідповідність між складовими інституціональної системи і ведуть до відокремлення елементів економічної системи; між власністю і владою; між грошовими і негрошовими інститутами; суперечності між економічною і соціальною ефективністю реального сектора; між структурним потенціалом і структурою потреб, яка змінюється; суперечності, викликані відносно низьким рівнем розвитку фінансового сектора (наприклад, суперечності між надлишком фінансових засобів в одних галузях і їхнім дефіцитом в інших); між логікою розвитку реального сектора і логікою розвитку фінансового сектора; між кількісними і якісними характеристиками економічного зростання; між адміністративними і вільними ринками. Системоутверджуючими суперечностями перехідної економіки є суперечності реформування продуктивних сил: структурної трансформації на макро-, мезо- та мікрорівнях, інноваційного розвитку, розв’язання яких сформує умови незворотності трансформаційного процесу і власну матеріальну базу функціонування ринкової системи. До системовідтворюючих суперечностей перехідної економіки можна віднести суперечності зростання рівня та якості життя населення, зміцнення позицій на світовому ринку, розв’язання яких забезпечить необхідні й достатні умови для саморозвитку ринкової системи, утвердження національної економіки у світовому економічному просторі. У країнах з перехідною економікою, у тому числі і в Україні, залишається нерозв’язаною низка системоутворюючих суперечностей і ключових проблем реформування економіки. Найбільш актуальними серед них є: затримка з проведенням структурних та інституційних перетворень, що перешкоджають перетоку капіталів до конкурентоспроможних виробників; брак стабільних і рівних податкових умов для підприємницької діяльності та складні процедури податкового адміністрування; непрозорість процесів приватизації та умов для залучення стратегічного інвестора; затримка із впровадженням процедур банкрутства; неефективна політика підтримки рівноваги на валютному та кредитному ринках, що також перешкоджає залученню інвестицій у країну. Без розв’язання цих суперечностей економічне зростання не матиме якісного довгострокового характеру. У перехідний період суперечність між сформованим техніко-економічним базисом і новим техніко-економічним укладом, який зароджується в його надрах, перебуває у фазі протистояння і потребує невідкладного розв’язання. Специфіка цієї суперечності зумовлена технологічною неоднорідністю виробництв. Для розв’язання останньої необхідно подолати рудиментарні відносини, нееквівалентний обмін між промисловістю і сільським господарством, позаекономічний примус і деякі інші анахронізми, що не відповідають сучасним тенденціям економічного розвитку розвинених країн. Низька норма нагромадження, у загальному обсязі якої частка засобів на розвиток найбільш перспективних напрямків є мізерно малою, спричиняє подальше загострення цієї суперечності. Надання адекватних форм прямування цієї суперечності – єдиний шанс для усієї вітчизняної економіки не залишитися в ранзі слабкорозвинених країн. Особливістю трансформаційних процесів, які сьогодні відбуваються в Україні є невиконання державою ролі каталізатора структурних зрушень в економіці та формування нових інноваційних пріоритетів. З метою модернізації виробничого потенціалу на основі технологічного оновлення, запровадження ресурсозбереження, підвищення частки продукції високого ступеня переробки, подолання тенденції деградації науково-виробничого потенціалу необхідно змінити пріоритети і методологію структурної політики держави. Остання має грунтуватися на знанні закономірностей глобального науково-технічного та економічного розвитку, чіткому виявленні власних конкурентоспроможних переваг і напрямків «прориву». Саме стимулюючи такі напрямки, можна у стислі строки вивести народне господарство на передовий технологічний рівень, забезпечити конкурентоспроможність багатьох видів вітчизняної продукції на світовому ринку.
Теоретичні розробки в дисертації дали змогу запропонувати практичні рекомендації щодо шляхів розв'язання деяких економічних суперечностей перехідного періоду:
у сфері реформування відносин власності: застосування комплексного підходу до роздержавлення стратегічно важливих підприємств, посилення прозорості приватизації, забезпечення її інвестиційної спрямованості та спрямування коштів, отриманих від приватизації державного майна, на інноваційне оновлення і модернізацію підприємств, підвищення ролі держави в управлінні природними монополіями; надання всебічної підтримки утворенню промислово-фінансових груп із наступним спрямуванням їхніх ресурсів на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, удосконалення постприватизаційного процесу; у сфері грошово-кредитної політики: зниження номінальних і реальних процентних ставок, підвищення рівня монетизації економіки у поєднанні з жорсткою дисципліною у платіжних відносинах усіх суб’єктів кредитно-фінансової системи; розширення цільового банківського кредитування галузей, визначених як пріоритетні, а також підприємств, які мають перспективи швидкого обороту капіталу та гарантованого збуту продукції; надання податкових та інших пільг комерційним банкам, які здійснюють інвестиційне кредитування реального сектора, посилення контролю за дотриманням правил конкуренції на ринку банківських кредитів; у бюджетно-податковій сфері: податкове стимулювання інвестиційних процесів за рахунок забезпечення їхньої прозорості; надання допомоги в одержанні належних пільг та відстрочок; звільнення від оподаткування прибутків за умови їхнього використання на повернення кредиту, що сприятиме скороченню терміну повернення кредитів, прискоренню окупності інвестиційних проектів, оптимізацію планування інвестиційної діяльності і дасть змогу банкам знизити кредитні ставки у відповідь на зменшення ризику кредитування, запровадження суворого контролю за обсягом та результатами використання інвестиційних податкових пільг; удосконалення механізмів сплати податків; у сфері структурно-інвестиційної політики: стимулювання інноваційного процесу з метою технологічного оновлення, зниження енерго- та матеріалоємності, підвищення ефективності вітчизняного виробництва, розвиток внутрішнього ринку з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, що сприятиме зменшенню зовнішньої залежності національної економіки та підвищить економічну безпеку держави, підвищення інноваційної активності на мікрорівні, випереджальний розвиток високотехнологічних виробництв, сприяння процесам інтеграції і створення великих ефективних та конкурентоспроможних компаній, всебічної підтримки малого і середнього бізнесу; забезпечення більшої прозорості функціонування природних монополій, формування та реалізація державних і галузевих цільових програм розвитку промисловості, аграрного сектора, транспорту, сучасних систем зв'язку; у сфері інноваційної політики: створення системи економічної мотивації та інституційного середовища для стимулювання ефективного використання новітніх знань у всіх секторах економіки, надання можливостей та підтримки економічним та соціальним трансформаціям, яких вимагає сучасний етап науково-технічної революції; створення динамічної інформаційної інфраструктури, конкурентного та інноваційного інформаційного сектора в економіці, який має прискорювати розповсюдження ефективної та конкурентоспроможної інформації; регулювання регіональних аспектів інноваційної діяльності. |