У дисертаційному дослідженні наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у дослідженні правової природи судового розгляду справ про адміністративні проступки та особливостей статусу суду серед інших органів адміністративно-деліктної юрисдикції, етапів судового розгляду та матеріально-правових і процесуальних особливостей розгляду судами цих справ, а також науково-обґрунтоване вироблення на цій основі пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення національного адміністративно-деліктного законодавства та практики його застосування, яке має забезпечити належне регулювання адміністративно-деліктної діяльності судів в Україні. Головними науковими та практичними результатами роботи є такі. 1. Судовий розгляд справ про адміністративні проступки за своєю правовою природою є адміністративно-деліктною діяльністю судів, яку, як основну стадію провадження у справах про адміністративні правопорушення, охарактеризовано як судове адміністративно-деліктне провадження (адміністративно-деліктне судочинство), що є формою реалізації адміністративно-деліктних повноважень судів під час здійснення ними правосуддя в цих справах та формою вирішення адміністративно-конфліктної ситуації, яка виникла внаслідок вчинення адміністративного проступку або ж необґрунтованого складення протоколу про його вчинення щодо невинної особи і розв’язати (вирішити) яку покликаний саме суд, який розглядатиме цю справу. 2. При розгляді справ про адміністративні проступки суд виконує, крім правоохоронної (юрисдикційної), також і правозахисну функцію, тобто є одночасно органом адміністративно-деліктної юстиції. Така правозахисна діяльність суду проявляється насамперед в його можливості, у разі необґрунтованого складення протоколу про адміністративне правопорушення, закрити провадження у справі через відсутність події або складу правопорушення, таким чином захистити права та інтереси невинуватої особи. Водночас, при винесенні постанови про накладення адміністративного стягнення суд фактично захищає інтереси потерпілої особи або інтереси суспільства і держави. Цю діяльність здобувачем охарактеризовано як судовий адміністративно-деліктний механізм захисту прав потерпілого, особи, щодо якої було необґрунтовано складено протокол або публічних інтересів. Крім того, розгляд судами справ про адміністративні проступки є своєрідною і дієвою формою судового контролю за діяльністю органів (посадових осіб), уповноважених складати протоколи про ці правопорушення, що може мати наслідком або повернення матеріалів справи для належного оформлення, або її закриття, забезпечуючи таким чином гарантії законності притягнення до відповідальності. 3. Дослідженням було обґрунтовано необхідність віднесення судів при розгляді ними справ про адміністративні проступки до органів правосуддя, тобто визнано існування судової форми адміністративно-деліктної юрисдикції і спростовано управлінський характер цієї діяльності. При цьому доведено, що за своєю правовою природою суд, розглядаючи справи про адміністративні проступки, є адміністративно-юрисдикційним органом (органом адміністративно-деліктної юрисдикції) і одночасно органом адміністративно-деліктної юстиції (правосуддя). 4. Було обґрунтовано необхідність залишити раніше існуючий наглядовий механізм перегляду постанов судів, який був належною гарантією захисту прав особи, яка притягнута до адміністративної відповідальності, та потерпілого, а також дієвою формою перевірки законності і обґрунтованості прийнятої у справі постанови та оптимальним виправленням допущених помилок. Також доведено помилковість запровадження апеляційного оскарження постанов судів у справах про адміністративні проступки та закріплення положення про остаточність рішень апеляційних судів, оскільки таким чином усунуто Верховний Суд України від перегляду в порядку нагляду прийнятих місцевими та апеляційними судами постанов, скасовано правові підстави для перегляду постанов за нововиявленими обставинами та виправлення в них описок і помилок шляхом їх перегляду самим суддею, а постанови місцевих судів про закриття провадження у справах взагалі не підлягатимуть апеляційному перегляду без протесту прокурора. 5. Погоджуючись із необхідністю повернення матеріалів справи для належного оформлення (дооформлення) чи юридичної перекваліфікації дій порушника (яку суд самостійно здійснювати не вправі) до органу, який їх склав, для виправлення недоліків (переоформлення) протоколу, дисертант не може погодитися із поверненням матеріалів до органів внутрішніх справ для проведення додаткової перевірки, оскільки такі процесуальні дії фактично є самоусуненням суду від виконання покладених на нього юрисдикційних функцій. В цьому разі суд зобов’язаний самостійно витребувати необхідні додаткові матеріали (докази). 6. Для того, щоб винести правильне рішення здобувач пропонує враховувати не лише постанови Пленуму Верховного Суду України, але й рекомендації, які надаються в оглядах юридичної практики, у постановах голів вищестоящих судів у конкретних справах про адміністративні правопорушення та використовувати на підставі положень правової доктрини суддівський розсуд як вихідну правову засаду для розгляду конкретних справ про адміністративні проступки. 7. До заходів забезпечення судового розгляду справ про адміністративні проступки дисертантом було віднесено вилучення посвідчення водія та привід порушника до суду. Так, вилучення працівником ДАІ посвідчення у водія-порушника і передача складеного щодо нього протоколу до суду було охарактеризовано як особливу форму взаємодії працівників ДАІ та суддів, спрямовану на виконання завдань адміністративно-деліктного провадження, що не лише змушує водія-порушника з’явитися до суду і дати свої пояснення, але й забезпечує виконання винесеної судом постанови про позбавлення права керування, тобто ефективну реалізацію принципу невідворотності адміністративної відповідальності. Водночас, примусовий привід осіб до суду не дає запланованого результату, адже в середньому 40 % від прийнятих постанов судів про привід органами внутрішніх справ не виконується, тому дисертант пропонує в усіх справах, участь (присутність) порушників при розгляді яких є обов’язковою, покласти обов’язок затримувати і доставляти їх до суду на суб’єктів, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення (працівників міліції). 8. Для підвищення ефективності діяльності правоохоронних та інших органів, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення, забезпечення гарантій законності притягнення до адміністративної відповідальності, а також якнайшвидше поновлення прав невинуватих осіб, щодо яких незаконно було розпочато провадження, пропонується на законодавчому рівні закріпити положення про судовий контроль за застосуванням таких заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження, як адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей та документів тощо таким чином, щоб цей контроль мав місце в межах провадження у справах про адміністративні проступки в порядку КУпАП, а не за правилами адміністративного судочинства. 9. За результатами вивчення законодавства та судової практики застосування деяких видів адміністративних стягнень дисертант дійшов висновку, що: конфіскація як основна санкція (без накладення штрафу) має бути передбачена за всі правопорушення, пов’язані із розповсюдженням контрафактної (забороненої) продукції, а також за торгівлю з рук у невстановлених місцях (незаконну торговельну діяльність); адміністративний арешт є дієвим видом адміністративного стягнення, який належним чином впливає на поведінку порушників, виконуючи таким чином завдання адміністративного стягнення, застосовується за рішенням суду і не порушує гарантій прав особи, тому питання про його скасування є передчасним; усне зауваження, застосування якого сьогодні є підставою закриття справи, має стати особливим видом адміністративного впливу до порушників, перевиховання яких можливо без притягнення їх до відповідальності. |
