У результаті здійсненого дослідження з’ясовано закономірності поширення фестивального руху в українській культурі кінця ХХ – початку ХХІ століття, визначено особливості статусної ідентифікації сучасних українських фестивалів і сформульовано такі висновки: 1. Починаючи з 1990-х років, в українському культурному просторі активізується фестивальний процес. Більша частина всіх мистецьких подій в Україні відбувається саме в межах численних фестивалів, які проводяться протягом усього календарного року. Фестивалі сформували новий регламент культурного життя, нову модель споживання мистецтва: якщо раніше публіка „існувала” в режимі концертного сезону, насиченого гастрольними подіями, то тепер – від фестивалю до фестивалю. В умовах зниження гастрольної активності (особливо відчутної на периферії) фестивалі стають своєрідним ексцесом культурного життя, екстраординарним заходом. Фестивалі сприяють подоланню так званої „ностальгії за святом”, але за святом корпоративним, втілюючи надії інтелектуальної еліти щодо поліпшення стану сучасного культурного життя. Про це свідчить поява „синдрому очікування мистецького ексцесу” та виникнення моди на фестивалі. 2. З’ясовано, що багатовекторні процеси регіоналізації та децентралізації сучасного українського простору визначають суттєві регіональні відмінності. При цьому важливим чинником організації „нового” простору є дія „структурної інерції”, внаслідок чого відбувається „розпаковка радянського багажу”. Поряд із намаганням Києва ствердити себе як адміністративну столицю та культурний Центр, спостерігається тенденція до створення альтернативних локальних центрів. У музичній культурі такими є насамперед консерваторські міста, що мають достатньо розвинену систему музичної освіти, закладів культури та мистецьких колективів. Процеси децентралізації культурного простору України та поширення фестивального руху знаходяться у відношеннях взаємної залежності. Фестиваль стає оптимальною формою проведення музичних акцій, яка характеризується великою резонансністю та відповідає прагненням міст і регіонів підвищити свій статус у „новому” культурному ландшафті України, де тривають процеси „локального центрування” системи. Інформаційна насиченість фестивалю, що у багато разів перевищує звичайний сезонний рівень, значно ускладнює та урізноманітнює міську семіосферу, стимулюючи подолання „точки критичної маси” у процесі „зміни центра та периферії” (Ю. Лотман). Отже, фестиваль набуває значення фактору підвищення культурного статусу міста. 3. Сучасний статус Харкова в культурному ландшафті України визначено як Провінція, маргінальний стан якої пов’язаний із намаганням набути позиції контрцентру (за аналогією з позицією Санкт-Петербургу в просторі російської культури). В семіосфері міста зазначеного періоду значно активізується знаково-символічна діяльність: актуальності набуває ідея поліцентричного простору, пов’язана з мотивом „реваншу” – повернення колишнього столичного статусу Харкова, зростає популярність „східнослов’янського” міфу та міфу Першої столиці, поширюються тексти, які транслюють ідеї Центру (або „центральності”) та „винятковості”. Одним із найефективніших засобів декларування „столичності” міста стають численні фестивалі, про що свідчить визначення Харкова як „фестивального центру України” (К. Шердіц). 4. Дослідження фестивалю як феномену культури виявило його початковий зв’язок із культурою міста (згодом – столичного). В якості саме столичного атрибуту фестиваль активно експлуатується сучасними провінційними містами України. Симптоматичним є зміщення акцентів у фестивальній критиці з власне музичних проблем на фінансові, організаційні та проблеми, пов’язані з визначенням статусу міста. Однією з головних ознак фестивалю як семіотичного утворення є специфічний комунікативний канал, в межах якого відбуваються процеси ідентифікації людини, в тому числі й за територіальною ознакою. Простір фестивалю утворюється за принципом сакрального кола: публіка, що потрапляє до нього, набуває статусу „справжніх цінителів мистецтва”. Місто-організатор фестивалю декларується як унікальний епіцентр мистецьких подій, що приваблює до себе публіку з інших міст. Важливою функцією, що покладається на сучасні фестивалі, є „прорив” українського мистецтва до європейської та, ширше, світової культури. „Усуваються” кордони і налагоджуються культурні зв’язки з іншими країнами. У цьому діалозі українська культура отримує можливість самоідентифікації, завдяки чому вирішується нагальна проблема незалежної держави. Отже, виконуючи функції „свята”, „душі” міста, фестиваль одночасно стає репрезентатором міста в Україні та за кордоном. 5. Сучасні українські музичні форуми підпорядковані певній типології, в основу якої покладено критерії визначення статусу культурного суб’єкту як семіотичного утворення, а саме: рівень семіотичної насиченості, інтенсивність обміну з іншими культурами, рівень самоопису, рівень значущості знаково-символічної діяльності, специфіка аудиторії та концертних залів, цінова політика, художня концепція, реалізація гуманітарних проектів. Використовуючи матрицю культурного простору як методологічний „шаблон”, дається оцінка фестивальним подіям з точки зору їхньої семіотичної відповідності чи то столичній, чи то провінційній культурі тощо. 6. Специфіка міської семіосфери як культурного простору, де народжується фестиваль, певною мірою обумовлює загальний рівень мистецького заходу та стає джерелом його художньої концепції. Одночасно і фестиваль як текст, що ускладнює міську семіосферу, впливає на позицію міста в ієрархії культурного ландшафту України. Виникає своєрідна взаємозалежність, яка спричиняє дублювання культурних дискурсів, що декларуються: міського – у просторі фестивалю, фестивального – у міській семіосфері. 7. Ландшафтно-герменевтичний і семіотичний аналіз „Харківських асамблей” виявив зв’язок декларованих засад фестивалю з активно функціонуючими в міській семіосфері міфами „східнослов’янськості” та „Першої столиці”. Концепція фестивалю, задекларована в його назві, послідовно розкривається у низці ідей, реалізації яких має сприяти проведення „Асамблеї”: „столиця класичної музики”, „столиця академічної музичної освіти”, „вікно в музичну Європу”, „центр україно-російського культурного обміну” тощо. Актуальності набуває також втілення проекту „всесвітнього союзу харків’ян”, що формує позитивний образ харків’янина. На тлі тотального захоплення сучасною музикою, зокрема українською, яка досить часто входить до програм вітчизняних фестивалів, „Харківські асамблеї” орієнтовані на культивування парадигми „музична класика”. Виконання охоронної функції щодо хрестоматійного репертуару пов’язане з прагненням відновити втрачену в умовах постмодерної ситуації ієрархію стилів і жанрів, вершиною якої є класичне мистецтво. Така концепція дозволяє харків’янам декларувати „Асамблеї” як єдиний фестиваль класичної музики в Україні. 8. У результаті дослідження історії „Харківських асамблей” встановлено, що за рівнем семіотичної насиченості, рівнем значущості знаково-символічної діяльності в репертуарному аспекті, за специфікою концертних залів і ціновою політикою фестиваль посідає позицію культурного Центру. Рівень самоопису, рівень значущості знаково-символічної діяльності у виконавському аспекті, специфіка слухацької аудиторії, художня концепція та реалізація гуманітарних проектів у межах „Асамблей” можуть бути визначені як такі, що належать до семіосфери Провінції. За критерієм інтенсивності обміну з іншими культурами „Асамблеї” посідають позицію контрцентру, що обумовлено європейськими та східнослов’янськими культурними орієнтирами організаторів фестивалю. |
