У дисертації наведені теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється у з’ясуванні стильових особливостей моделювання жіночих характерів в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а саме у романтичному та реалістичному художніх канонах та особливості характеротворення у естетичній концепції модернізму. Крім того, прослідковано генезу творення жіночого характеру в українській літературі від фольклору до преромантичної традиції (зокрема у сентименталізмі). Подано зразки компаративного аналізу жіночих і чоловічих текстів. У народнопоетичній творчості та староукраїнській літературі вироблялася традиція зображення жінки, у якій втілювалися ідеали та світогляд наших пращурів. Особливо збагатив нашу писемність детальний опис душевних переживань, притаманний агіографічній літературі та народнопоетичній творчості. Вже у пам’ятках давньоукраїнської писемності зустрічаються різні варіації жіночого образу, в залежності від того, світська це чи релігійна література. Героїня сентиментального твору (І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, деякі твори Марка Вовчка, Ганни Барвінок) – звичайна жінка, чутлива, скромна, яка має глибокі почуття. Те, що у центрі твору письменники найчастіше ставлять героїню, а не героя – не випадково. Скоріше за все, автори керувалися думкою, що жінка швидше викличе співчуття, ніж чоловік, а також власним співчуттям до тяжкої долі жінки-селянки. Звичайно, значну роль відіграли також народнопісенна дівоча лірика та літературні традиції сентименталістів – популярними й добре відомими були “Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, “Бідна Ліза” Карамзіна тощо. Детальний аналіз творів Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, М.Старицького, Л.Старицької-Черняхівської дозволяє зробити ряд висновків щодо особливостей жіночих характерів у романтичному дискурсі. Так, відповідно до романтичної поетики, характери героїнь подаються вже як завершені, сформовані. Письменники часом схильні до ідеалізації, виявляючи інтерес до незвичайних, яскравих героїнь — не лише зовнішньо, але й внутрішньо. Оскільки романтизму та романтичному типу художнього мислення притаманний дух неспокою особистості, її прагнення до свободи, то героїні – горді, сильні духом, рішучі (особливо це стосується творів на історичну тематику). Також важливою рисою романтичного жіночого характеру є його історична детермінованість. Часто характер героїні, її внутрішній світ розкриваються у почуттях, іноді глибокі почуття, нерозділене кохання призводять навіть до божевілля та загибелі. Основними рисами реалістичного жіночого характеру є: соціальна детермінованість, типовість, психологізм, життєвість. Усі ці риси мали місце у творчості письменників-реалістів (І.Нечуя-Левицького, О.Пчілки, Н.Кобринської та ін.), хоча й виявлялися по-різному. Всі письменники при створенні реалістичних жіночих характерів прагнуть до об’єктивності. Важливу роль у розвитку української реалістичної літератури та реалістичного жіночого характеру відіграли жінки-письменниці (“Перший вінок”), Реалістичними рисами наділені і характери “нових жінок” – інтелігентних, незалежних, які прагнуть прислужитися своєму народові (Саня Навроцька, “Над Чорним морем” І.Нечуя-Левицького, Люба Калиновська “Товаришки” Олени Пчілки). Модернізм, на відміну від реалізму, запропонував суб’єктивне бачення світу. Письменників-модерністів – Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського та ін. передусім цікавлять нові теми і проблеми, які висунув новий час – злам століть, внутрішній світ героїнь, формування їхньої особистості, концептуальні моделі жіночого психотипу. Часом героїні зважуються на відкритий бунт проти свого середовища, намагаються самі влаштувати своє життя, і ці колізії досвіду, що набуває жінка у вороже настроєному світі теж цікавлять письменників. Нового осмислення набуває і традиційна для української літератури селянська тематика. Існування неоромантичної та імпресіоністичної стильових систем зумовило появу різних концепцій особистості та відповідно різних характерів. Так, неоромантичні героїні О.Кобилянської – Олена (“Людина”), Наталка “Царівна”, та ін. – непересічні особистості, які відрізняються від свого оточення. Вони знаходять сили протистояти впливу буденщини, прагнуть до ідеалу, при цьому “різьблять себе”, самовдосконалюються. При створенні неоромантичного жіночого характеру письменниця користується засобами ідеалізації. Неоромантичними рисами наділені й деякі характери Лесі Українки (Касандра, Оксана “Бояриня”, Мавка “Лісова пісня”та ін.). Принциповість, правдивість, патріотизм, самовідданість – риси, якими Леся Українка наділяє цих героїнь. Також важливою ознакою неоромантичних героїнь Лесі Українки є трагізм їхньої долі, конфлікт з оточуючим світом. Своєрідність імпресіоністичної характерології полягає у яскравій індивідуальності героїні, для якої реальний світ є лише сумою вражень, які вона змогла відчути. Так, імпресіоністичними рисами наділені характери Маланки і Гафійки (“Fata morgana” М.Коцюбинського), а також Ганнусі (“Меланхолійний вальс” О.Кобилянської). Взагалі, часом жіноча проза зламу століть (Л.Українка, О.Кобилянська, Л.Яновська, Г.Григоренко) здається прогресивнішою за чоловічу, насамперед це стосується проблем статі, до яких письменниці звертаються частіше. Зрештою, саме жінка, Ольга Кобилянська, перша в українській літературі торкнулася сексуальності. Крім того, письменниці привнесли у нашу літературу нові теми та сюжети, зокрема товариські стосунки між селянкою та пані, інтерес до марґінальних особистостей (намагаються проникнути у внутрішній світ каліки, “дивних” людей, тощо), нерівність у шлюбі, конфлікт поколінь і т.д. При цьому важливими особливостями жіночої прози є її нераціоналістичність, емоційність, зосередженість на станах душі, асоціативність. Результати, отримані в ході виконаного дослідження, можуть бути використані для подальшої наукової розробки проблем характерології та стилю. Цікавими та змістовними постають питання особливостей моделювання жіночих характерів в українській літературі ХХ століття – від початку до епохи постмодернізму. |
