Дослідження мовної картини простору в поезії українських поетів-романтиків харківської школи 20-40-х рр. ХІХ століття дозволяє зробити ряд висновків як щодо мовних особливостей поезій Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка, так і щодо розвитку української літературної мови цього періоду, зокрема поетичного мовлення. У схарактеризованих творах письменників змальовується в основному той тип художнього простору, який М.Бахтін визначив як ідилічний. Для змалювання такого типу простору характерне зображення рідного краю, його краєвидів і т.ін. У творах харківських поетів-романтиків 20-40-х рр. ХІХ століття ідилічним постає простір України, що асоціюється насамперед із ландшафтами степу й лісостепу, властивими центральній Україні й Слобожанщині. При єдності об’єкта зображення рельєфніше виступають особливості його мовного образу в кожного поета. Аналіз особливостей мовної картини простору окремого творця, а не цілого напрямку дає підстави розглядати творчість цієї плеяди не як нерозчленовану сукупність, а як єдність творчих індивідуальностей. У поезіях романтиків простір виступає у трьох вимірах: верх – небо, низ – загробне життя, проміжна сфера – земна поверхня. У віршах поетів, творчість яких проаналізована найбільш повно, змальовано простір земний. Відмінності в мовній картині простору у творах харківських романтиків 20-40-х рр. виявляються в кількох аспектах: по-перше, в мовних засобах вираження меж простору, що охоплюється поетом; по-друге, в частотності тієї чи іншої лексеми, що виражає просторовий його світ; по-третє, в семантичному наповненні певного слова, що передається через дистрибутивні зв’язки слова і контекст; по-четверте, в художньому переосмисленні назв певних реалій. Проаналізований матеріал переконливо доводить, що навіть за складом поетичної лексики мовний образ простору в Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова, М.Петренка помітно відрізняється, через що про їхню мову не можна говорити як про однорідну єдність. Такі ж помітні відмінності й у семантичному наповненні слів, що характеризують простір. У контексті твору й цілої поезії кожного автора випливають концептуальні відмінності в баченні тих же реалій окремим письменником. Наприклад, у Л.Боровиковського слово степ уживається часто і, як правило, воно асоціюється з “козацьким” степом, де розгорталися битви за волю. В А.Метлинського слово степ кілька разів уживається в однойменній поезії і теж пов’язане зі спогадами про козаків, що топтали цей степ і поховані в ньому. У М.Костомарова слово степ є частотним і асоціюється теж із козаччиною. Однак найглибше історичний мотив у значенні слова степ лунав у Л.Боровиковського. Для Л.Боровиковського слово поле є синонімом до слова степ (особливо з постійним епітетом чисте поле). У поезіях А.Метлинського це слово, крім названого значення, часто називає оброблену землю, про що свідчить лексичне оточення – близькість житла, назви культурних рослин, польових робіт тощо. У поезії М.Костомарова таке значення слова поле виступає ще рельєфніше. Особливо помітні відмінності в семантиці слова могила, яке вважається одним із ключових у поезії українських романтиків. Воно поширене в мові творів Л.Боровиковського і А.Метлинського, однак із різним значенням. Відповідно до ідейно-тематичних і естетичних установок Л.Боровиковського і його бачення світу слово могила виступає в історичному значенні – насипний курган над похованням героя. Із цього випливає символічне значення слова – “ознака слави й геройських подій минулого”. Оскільки такі могили височіють над рівниною, то Л.Боровиковський уживає його також із значенням “гора”. Поезія А.Метлинського являє нам це слово переважно в значенні “місце поховання” і з похованням козака-воїна майже не асоціюється, не вживається воно і в значенні “гора”. Дистрибутивні відмінності значень просторових назв виявляються в сполучуваності з тими чи іншими словами. Так, для поезії Л.Боровиковського характерне вживання постійних епітетів, а в А.Метлинського вони майже відсутні. У поетів відбувається переосмислення традиційних символічних значень (напр., чорний ворон, орел), використовуються перифрастичні означення-прикладки, напр., степ – розліг сухого океану, степ – постіль, авторські епітети мертвий степ, дідівський степ; море – синій кришталь; скали – понура сторожа пустинь; пустиня – море сухе. Творячи свій "образ світу", романтики використовували нові засоби художнього його вираження, бо новий зміст потребував нових естетики, образотворення і виражальних засобів. Це виявлялося насамперед в очищенні від згрубілої лексики, а також у доборі естетично позначених і художньо вартісних слів. Харківські поети-романтики своєю літературною творчістю, зокрема поетичною практикою, вплинули на формування національних світоглядно-мовних інтенцій та на поетичну свідомість українського читача, який мав достатній культурно-освітній ценз. Важливим наслідком творчості романтиків було пробудження інтересу до рідної мови й історії, прищеплення національних світоглядних моделей. Значною мірою завдяки діяльності письменників, зокрема романтиків, у цей період формувалися художньо-естетичні смаки майбутнього українського читача. Аналіз мовної картини простору в поезії харківських поетів-романтиків доводить, що мова їх творів, ґрунтувалась на народно-поетичних джерелах, але незаперечно важлива роль їх мовно-поетичних починань і пошуків для наступних поколінь українських поетів аж до нашого часу. Романтики, спираючись на традиції народної лірики, визначили мовно-поетичну парадигму українського простору, яка пізніше перетворилася в барвистий мовний світ української поезії. |