У дисертації викладене теоретичне узагальнення та нове розв’язання наукової задачі, що полягає у дослідженні стратегій політичної модернізації країн Латинської Америки як основних напрямків зміни політичних систем і альтернативи традиціоналізму. Аналіз здійснюється через визначення співвідношення традиційних та модернізаційних цінностей, інститутів. Стратегічна політика орієнтована на вибір найважливіших цілей розвитку політичної системи, визначення найважливіших напрямків, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період. Політична модернізація означає зростання здатності політичної системи адаптуватися до нових зразків соціальних цілей і створювати нові види інститутів, що забезпечують розвиток політичної системи. Цей процес обумовлений об’єктивними факторами, соціально-економічними і культурними, та суб’єктивними, здатністю політичного керівництва здійснити ефективну зміну політичної системи. Згідно до цієї стратегії визначається комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів політичних змін на сучасній стадії політичної модернізації з адекватним розкриттям сукупності взаємовідносин. Особливостями стратегій є практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії шляхом органічного поєднання політичних, економічних і духовних чинників; здатність політичної системи адаптуватись до нових політичних цілей; диференціацію політичної структури; заміну традиційних еліт модернізаційними; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення активної участі; вдосконалення нормативної і ціннісної систем суспільства. Проаналізувавши політичну модернізацію латиноамериканських країн, можна стверджувати, що політична модернізація є частиною процесу модернізації, в якому перетворення відбуваються в усіх основних компонентах соціальної системи - в політичній, економічній, правовій, соціальній, культурній сферах. Проте вибір модернізаційного розвитку здійснюється саме у сфері політики. Процес політичної модернізації включає насамперед вдосконалення політичних інститутів і механізмів соціально-політичного розвитку. Пріоритетними проблемами цього напряму є: утворення національних або федеративних держав, централізація та децентралізація влади; здатність держави до структурних змін в усіх сферах суспільного життя зі збереженням стабільності та внутрішньої консолідації суспільства; залучення широких мас населення до участі в політичному процесі і встановленні політичної демократії; вдосконалення соціально-політичних механізмів модернізації, структури і взаємодії політичних інститутів, політична соціалізація особи, спрямована на розширення політичної участі. Послідовну політичну модернізацію можна розглядати як чинник та гарант забезпечення послідовності модернізації в усіх сферах суспільного життя. Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених автором завдань дозволив отримати наукові результати, що відображені у наступних положеннях: 1. Теорія політичної модернізації є однією з ефективних концепцій перехідного періоду, яка не втратила актуальності, ефективна на сучасному етапі в регіоні. Основні парадигми політичної модернізація країн Латинської Америки визначили її сутність як механізму цілеспрямованого інституційного, процесуального та соціокультурного вдосконалення політичної влади і громадянського суспільства в умовах навздогінного, етатистського, форсованого характеру політичного процесу. Це дало можливість більш чітко зрозуміти феномен політичної модернізації країн, під яким розуміється процес зміни суспільства, який супроводжується формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією та розширенням політичної участі, поширенням демократичних цінностей і норм, властивих розвиненим країнам, у країнах менш розвинених; процес модернізації означає одночасно і стадію і процес послідовних політичних змін. Основу теорії політичної модернізації складає сукупність різних схем та моделей аналізу, що дозволяють розкривати динаміку подолання відсталості традиційних держав та етатизму. Практично етатизм виявляється в централізації, концентрації і бюрократизації політичної влади, поширенні організаційно-контрольних функцій держави за межі оптимального співвідношення держави й суспільства. Основними стратегіями латиноамериканської політичної модернізації є: стратегія-ціль у формі переходу від делегованої до консолідованої моделі демократії, що досягається через демократизацію як переходу на шлях ліберально-демократичних реформ, виявляється у гарантії основних свобод громадян, можливості мати політичний вибір, розширенні громадської участі, правління народу, широкій участі мас у політичному житті, функціонуванні уряду в інтересах усього суспільства, політична партиципація, політична відповідальність, свобода слова, альтернативні джерела інформації; стратегії-засоби: конституціоналізм як концепція, що припускає, що влада обмежена конституцією, державні інститути і політичні процеси підлеглі конституційним нормам; набір цінностей, які відображають прагнення забезпечити політичну свободу в суспільстві за допомогою системи внутрішніх та зовнішніх обмежень державної влади; парламентаризм як система організації та функціонування верховної державної влади, що характеризується поділом законодавчих і виконавчих функцій за привілейованого стану парламенту; інституціоналізм та неоінститіоналізм як процес формування політичних інститутів прав та свобод, парламентаризму, самоврядування, форм демократії, президента, виконавчої влади, судової влади, збройних сил, опозиції, корпорацій, клієнтел, груп тиску; децентралізація як процес, який передбачає делегування центральним урядом певних повноважень на місцевий рівень з метою оптимізації практичного вирішення загальнонаціональних питань; партиципація як форма активності індивідуальних громадян в рамках закону; політична стабілізація як процес забезпечення стану політичної системи, для якої характерні певна стійкість, єдність і цілісність, здатність до ефективності та конструктивності. Концепція політичної модернізації латиноамериканських країн може ґрунтуватися на перегляді наступних положень: в якості основної сили модернізації розглядається не політична еліта, яка діє „згори”, а мобілізація суспільства, тобто діяльність „знизу”, яка часто протистоїть інертному, консервативному уряду. Головними силами модернізації визначаються громадські рухи та харизматичні особи; модернізація не розглядається як рішення, прийняте елітою і нав’язане суспільству, яке спирається на традиційність. Визначається масове бажання громадян змінити політичну систему у відповідності до західних стандартів; на зміну пріоритету ендогенних факторів модернізації приходить усвідомлення екзогенних факторів на основі геополітики та зовнішньої фінансової підтримки, відкритість міжнародних ринків, доступність ідеологічних засобів політичних теорій, які підтримують сучасні цінності; на противагу єдиній універсальній моделі політичної модернізації, яку як зразок повинні були використовувати відсталі країни, запроваджується ідея „епіцентрів сучасності, які рухаються” в напрямку „зразкових політичних систем”. Латиноамериканські країни не обов’язково повинні використовувати американську модель модернізації; західна модель не може використовуватися як взірець; уніфікований процес модернізації змінюється багатоманітним процесом. Темпи та наслідки модернізації в різних сферах політичного життя не однакові за відсутності синхронності; з нових позицій потрібно визначити, що традиції можуть визначити свій модернізаційний потенціал; на відміну від стратегії „великого стрибка” оптимальним підходом буде поступовість реформ. 2. Ефективною стратегією політичної модернізації латиноамериканських країн є використання сукупності консервативних та ліберальних факторів. Стратегія консервативної орієнтації визначала модернізованість політичних інститутів не за рівнем їхньої демократизації, а за їхньою організованістю, що гарантує пристосування до нових цілей. У 60-80-х рр. XX ст. в умовах загострення боротьби різних альтернатив і кризи латиноамериканських країн значний вплив у регіоні мали підходи авторитарної модернізації за західною моделлю, закріпивши цінності модернізації, головним чином принципи раціонального розвитку. Якщо консервативна стратегія пріоритетною визначала стабільність політичних інститутів, то ліберальна акцентувала увагу на демократичних виборах, політичній участі. Критеріями політичної модернізації є ступінь залучення населення до системи представницької демократії, політичної децентралізації через відкриту конкуренцію еліт. У 90-х рр. переважний вплив мали ліберальні стратегії модернізації. 3. Стратегія політичної модернізації латиноамериканських країн спрямована на послідовність змін. Латиноамериканський досвід свідчить, що модернізація здійснювалася в декілька етапів: лібералізації, демократизації, консолідації. Лібералізація характеризувалася загостренням суперечностей, виникненням кризи ідентичності, зменшенням авторитету влади, втратою її ефективності, виявленням недоліків інституціональної системи. В результаті початкової стадії „пізнього старту” встановлюється квазідемократія. За таких умов чим нижчий рівень розвитку країни, з якого починається модернізація, тим активнішу роль покликаний відігравати інституціональний фактор, має значення фактор формування середньотривалої і довгострокової політики держави. Період демократизації визначається інституціональними змінами в сфері влади. Здійснюється конвергенція демократичних інститутів (виборів, партій) і цінностей у політичну систему. Для ряду країн Латинської Америки важливими залишаються завдання першого етапу – становлення і зміцнення інституціональних факторів. Поступово здійснюється перехід до другого етапу через формування в суспільстві позитивного консенсусу щодо норм і правил функціонування демократичної системи. Політична модернізація латиноамериканських країн характеризується асинхронністью і нерівномірністю. 4. Складовою політичної модернізації є стратегія узгодження механізмів державної влади з політичним режимом. Вона залежить від системи стримувань та противаг. Процеси, хоча й здійснюються на нормативному рівні конституційних актів, офіційної ідеології, в реальності реаліцзуються суперечливо. Встановлено, що основною спільною рисою системи стримувань та противаг в Латинській Америці є її розбалансованість через гіпертрофований вплив президентських структур, фактичні повноваження яких виходять далеко за межі конституційних. Надпрезидентство визначається тим, що президентом стає лідер партії, має право розпуску парламенту, призначення місцевої адміністрації та суддів, запровадження надзвичайного стану. Застосовувалися різноманітні засоби неполітичного впливу президентів на парламент. Інститут президенціалізму сполучався з каудільїстськими патріархальними традиціями. Особиста влада каудільо суперечила демократичним принципам організації політичного життя, що виявилося в латиноамериканському популізмі. В популістських рухах і режимах сполучилися практично необмежена влада харизматичного вождя і реальне включення в політичне життя громадян. Гіпертрофований характер президентської системи може набувати нових ознак авторитарності. 5. Стратегічним орієнтиром латиноамериканської політичної модернізації є розвиток інститутів громадянського суспільства, їх взаємовідносин з інститутами державної влади. Основною проблемою латиноамериканських країн є не стільки юридичне оформлення системи стримувань та противаг, скільки характер взаємовідносин між державою та елементами громадянського суспільства. Спільні проблеми їх розвитку в Латинській Америці пов’язуються з недостатньо усвідомленою потребою людей до самоорганізації, низкою факторів, які лежать у сфері політичної культури. Специфічно латиноамериканською стратегією стала політика влади на одержавлення одних інститутів громадянського суспільства та маргіналізацію інших. Ефективність політичної модернізації залежить від підтримки громадян на основі раціонального вибору, сприйняття цінностей політичної модернізпації. 6. Стратегією політичної модернізації регіону є формування консолідованої демократії. Резерви модернізаційного поступового переходу до консолідованої демократії має модель латиноамериканської делегованої демократії. В ній використання демократичних інститутів перебудовано з прав особистості на права лідера; знижена роль правових норм і представницьких органів влади; систематично ігноруються інтереси широких верств населення; вибори є інструментом вирішення конфліктів між кланами усередині правлячої еліти. Запропоновано розуміння перспектив розвитку демократії та громадянського суспільства в політичних системах через поняття „поліархія можливостей” на противагу широкому використанню термінів „делегована демократія”, „демократичний транзит” та їх аналогів у політологічних дослідженнях Латинської Америки. Модель включає три групи: „ексклюзивну демократію”, „анклавну демократію” і „делеговану демократію”. Такий підхід дозволить здійснити понятійне розмежування нових демократій від ліберальної демократії. 7. У зв’язку з цим, необхідне усвідомлення проблеми ремодернізації або реверсу політичної модернізації. Це повторне повернення до модернізаційних процесів або в результаті здатності демократичного режиму пошук нових ресурсів в умовах руйнування, або після відносно нетривалої стадії помірковано-авторитарного режиму, наступність у певних формах з попередніми демократичними змінами; доведено, що реверси політичної модернізації латиноамериканських країн можуть вплинути на процес зміни режиму в напрямку від демократичного до авторитарного. Це обумовлено комплексом успадкованих феноменів, а саме: визначальним впливом державної влади; наявністю авторитарних тенденцій політичної культури та свідомості. Запозичуються певні ознаки демократичної правової державності, громадянського суспільства при збереженні особливостей старого політичного устрою, централізація влади за умови гіперперсоніфікації, прагненням влади до зменшення ролі представницьких інститутів, політичних організацій, лояльних до влади позаінституціональних політичних механізмів, ігнорування груп інтересів в умовах перманентного, ремодернізаційного управління. Подолання суперечностей між універсальними цілями, вимогами і традиційними національними цінностями є напрямком політичної модернізації. 8. Стратегією політичної модернізації латиноамериканських країн є досягнення динамічної стабільності. Аналітична модель динамічної стабільності визначає рівномірні, передбачені зміни політичних систем, за яких система отримує нову якість, характерна взаємодією політичних сил, вдосконаленням політичної системи без значних втрат. Концепція динамічної стабільності здатна стати основою політичної модернізації, може надати логічної довершеності політичних змін і не сумісна зі стихійним процесом на відміну від стагнаційної стабільності. Прикладом динамічної стабільності є політична модернізація Мексики, Бразилії. 9. В політичній модернізації латиноамериканських країн важлива роль належала партіям та партійним системам. В сучасних умовах відбувається перетворення багатопартійності на слухняний інструмент влади в умовах незначної ролі опозиції. Нерідко багатопартійність не виконує ролі основного посередника між суспільством та владою, яка є головною в партійних демократіях. Серед політичних інститутів партії мають найменший рівень довіри населення. Маргінальність партій обумовлена непартійним устроєм державної влади. Участь партій обмежена законодавчою діяльністю в законодавчих структурах, яка часто залежить від президента. Оскільки перемога не дає партії можливості реалізувати свою програму, зменшується значення програм в змагальності партій. Багатопартійність є стратегією політичної модернізації. Виявлено, що фактором політичної модернізації є еволюція громадсько-політичних об’єднань, рухів. Групи інтересів та групи тиску як організовані асоціації ставлять перед собою завдання впливати на політику або окремі дії уряду. Такі групи можна поділити на секторальні і загальносоціальні: перші відстоюють переважно матеріальні інтереси своїх членів, інші — загальні цінності, ідеали і принципи. Внутрішні групи-інсайдери володіють привілейованим доступом до владних структур, зовнішні групи-аутсайдери не мають доступу і змушені апелювати до суспільства в цілому. Визначено декілька стратегій до проблеми участі суспільних груп в політиці. Стратегії, що тяжіють до принципів плюралізму, акцентують значну роль груп у розосередженні політичної влади і демократизації суспільства. Прихильники корпоративізму визначають пріоритет груп, які мають привілейований доступ до владних структур. 10. Встановлено перспективність стратегії поєднання традиційних цінностей з сучасними, роль культурологічних факторів в політичній модернізації латиноамериканських країн. Синтез традиційних і модерністських елементів в політичній системі не обов’язково набуває негативного змісту. Політична модернізація ефективніше здійснюється за високого рівня політичної культури, а саме громадянської культури участі за мотивацією особистого, групового визнання, посилення ролі етнічної, національної та релігійної приналежності як факторів самоідентифікації. Важливі довіра до влади, підтримка політичних інститутів, визнання індивідуальних прав і свобод, політична толерантність, відчуття індивідуальної політичної „ефективності”, політичної участі. Моральні принципи доктрини прав людини стосуються всіх людей, тому стоять вище традиційних ідеологічних розмежувань. Загрозою політичної модернізації є конфлікт цінностей через спроби адаптації традиційних цінностей до нового, неприйнятного для них середовища. Найважливішими факторами, що працювали на модернізацію були політична культура та універсалізм католицької релігії. Католицизм став фактором об’єднання суспільства. Це стимулювало процеси формування громадянського суспільства. Використовувався потенціал індіанських рухів, які можуть загрожувати ефективності процесу через конфліктний потенціал. Вони відстоювали національно-культурну самобутність, захист навколишнього середовища, висували вимоги зміни неоліберального курсу, перегляду соціальної політики держав, збільшення асигнувань на розвиток громад і підтримку традиційного укладу, брали участь у виборчих процесах. Стратегічним напрямком латиноамериканської політичної модернізації є новий цивілізаційний підйом, який виявився появою лівоцентристських урядів антиглобалістської спрямованості. Вони прийшли до влади демократичним шляхом народного волевиявлення. Це означає дистанціювання США та країн Латинської Америки стосовно стратегій економічного розвитку, ставлення до глобалізації та інтеграції, боротьби з тероризмом. Визначено роль міжнародних і неурядових організацій у політичній модернізації регіону. Стратегія політичної модернізації сприяє подоланню терористичної діяльності, є одним з шляхів подолання міжнародного тероризму. 11. Для України особливе значення має врахування досвіду політичної модернізації країн Латинської Америки. Латиноамериканська політична модернізація недостатньо досліджена у вітчизняній науці через прагматизм у підходах української політичної думки до вивчення політичної модернізації посткомуністичних країн. Такий підхід обмежує можливості комплексного розуміння стратегій політичної модернізації, що мають спільні теоретичні витоки, незалежно від цивілізаційних особливостей регіонів. Подібні риси для ситуації України та Латинської Америки, як тривалий досвід залежного становища, відсутність усталених демократичних норм і традицій, асиметрія в розподілі влади, високий рівень корупції, економічної злочинності, дозволяють рекомендувати доцільність подальших досліджень латиноамериканської політичної модернізації. |
