1. Здійснений у дослідженні аналіз наукової літератури та історичних джерел дав змогу дійти висновку про те, що процес розвитку педагогічної думки та діяльності в Ірані можна поділити на три основні періоди: період раннього Середньовіччя, який збігся з владою арабського халіфату та звільненням країни (ІХ – ХІ ст.ст.), період поневолення тюркськими династіями (ХІІ – початок ХІХ ст.) та період боротьби перського народу за демократичні перетворення (середина ХІХ – початок ХХІ ст.). Протягом усього періоду розвитку педагогічної теорії і практики в Ірані були характерними: релігійний характер елементарної освіти з подальшим введенням елементів природничо-технічних дисциплін; становий характер навчальних закладів з поступовою їх спеціалізацією; недоступність освіти для жінок та нижчих прошарків населення. На розвиток освіти в Ірані у ІХ – ХХ ст. справили визначальний вплив соціально-політичні процеси, що відбувалися в державі: панування арабських халіфів, тюркських династій, встановлення влади меджлісу та поступова демократизація суспільного життя в Ірані. 2. Дослідження засвідчило, що мета, завдання, зміст, форми й методи освіти й виховання в Ірані викладені в працях відомих філософів і педагогів ІХ – ХХ ст. Залежно від історичного етапу мета й завдання освітньо-виховного процесу визначалися як формування особистості на засадах Ісламу та його основних догматів з поступовим насиченням змісту освіти природничо-технічними знаннями та різноманітними формами та методами навчання. Розвиток арабо-мусульманської культури на території Ірану в ІХ – ХІ ст., активізація творчих пошуків у галузі освіти знайшли своє вираження у двох формах навчання: арабо-граматичній школі, де домінували вивчення Корану з бедуїнською традицією, зокрема з її класичною поезією, і перському напрямку. Ці дві форми освіти було відповідно представлено двома типами освітніх закладів під загальною назвою „куттаб”, перший з яких згодом став зватися „мактаб”. У ХІІ – першій половині ХІХ ст. в Ірані питання виховання було одним з найбільш злободенних питань часу. У працях Мусліхіддіна Сааді, Хусейна Воїза Кашифі, Нуріддіна Абдурахмана Джамі визначальним стрижнем їх педагогічних учень залишалося вирішення питання про необхідність оволодіння знаннями, про значення виховання у формуванні особистості людини, про виховання чесності, правдивості, мужності, гуманного ставлення до людей, про розумні дії в житті і в побуті, про ставлення до дружби та ін. 3. У дослідженні доведено, що становлення системи мусульманської освіти в Ірані відбувалися до кінця ХІ ст. Зміст освіти на початковому рівні зводився до засвоєння елементарних навичок читання та письма, а також знайомства з Кораном, на середньому та вищому рівнях – до поглибленого вивчення богословських книжок, філософії, права, літератури, природничих наук. Основною метою освіти було поширення Ісламу та розвиток його догматики. У період раннього Середньовіччя завершився перехід від домашньої освіти до організованого шкільного навчання, що охоплювало практично всі верстви населення. У Середньовіччі орієнтація процесу освіти на Коран зумовила систематичність та послідовність навчальних занять, однак виключала врахування індивідуальних якостей учнів, їхню свідомість та активність. Серед методів навчання переважали словесний, демонстративний, репродуктивний та робота з книгою. Не зважаючи на проголошену демократичність у галузі елементарної початкової освіти, вона мала суворо становий характер. Становість обмежувала освітній рівень на початковому етапі навчання й яскраво проглядалася на середньому та вищому, представленими „масджидами”, „медресе”, „нізамійе”. У навчанні фактологічний описовий матеріал переважав над теоретичним його поясненням. Система освіти Ірану ХІІ – першої половини ХІХ ст. значно відставала від вимог часу і зберігала риси Середньовіччя аж до початку демократичних перетворень. Початкове навчання сефевідо-каджарського періоду, як і раніше, здійснювалося в мактабі – початковій школі грамотності, а навчання середнього і вищого рівня – в медресе. Схоластичний зміст освіти, середньовічні методи навчання, догматизм, що панував у медресе зумовили формальний, релігійний характер та обмеженість знань студентів. До початку ХІХ ст. у системі освіти Ірану склалася ситуація, коли зміст, цілі і методи викладання у навчальних закладах стали суперечити вимогам часу та теоріям передових мислителів і педагогів. Позитивну роль у розвитку освіти в Ірані відіграли реформи 20-30 рр., наслідком яких стало створення системи державних початкових і середніх шкіл, відкриття університету, організація педагогічних і ремісничих училищ, що відкрило можливість розвитку світської освіти та науки у країні, збільшення прошарку прогресивної інтелігенції. Післяреформене оновлення системи навчальних закладів ХХ ст., зростання кількості шкіл і підвищення якості освіти порівняно з ХІХ ст. зумовили суттєві зміни в народній освіті, однак проблема привілеїв правлячих кіл у галузі освіти, недоступності її для незаможних верств населення, як і в давнину, залишається нерозв’язаною. 4. У дослідженні виділено головні тенденції розвитку освіти в Ірані протягом основних історичних етапів: 1) на етапі раннього Середньовіччя (Х – ХІ ст.): формування системи шкільної освіти, її сенсуалістичний характер, поява середньої та вищої ланок освіти, введення природничих наук у зміст навчання; 2) у період панування тюркських династій (ХІІ – поч. ХІХ ст.): збереження богословського характеру елементарної освіти, поява перших спеціалізованих навчальних закладів, спроба проведення шкільних реформ, природничо-технічне насичення змісту середньої та вищої освіти; 3) у період середини ХІХ – поч. ХХ ст.: розвиток педагогічної думки та поява перших цілісних науково-педагогічних теорій, входження цих теорій у суперечність із застарілими методами викладання та схоластичним змістом освіти, введення обовґязкової початкової освіти, створення пґятиступеневої системи державної освіти. Представлене дослідження не претендує на повноту наукового аналізу проблеми історичного розвитку педагогічної теорії і практики в Ірані. Подальшого вивчення заслуговує проблема розкриття місця і ролі Тегеранського університету у системі освіти Ірану; педагогічний доробок виданих іранських науковців і просвітителів; освітні звґязки Ірану з іншими країнами Сходу тощо. |