На підставі історико-наукового аналізу розвитку Харківського науково-освітнього центру з ветеринарної паразитології та застосування системного, когнітивного, структурно-функціонального, методологічного підходів було сформовано уявлення про центр як системне утворення, що поєднує в собі когнітивний складник (змістовний аспект ветеринарної паразитології, зокрема, гельмінтології, арахноентомології, протозоології, наукові методи, методики тощо), структурно-функціональний (організаційні структури та їх функції), соціально-комунікативний (наукові товариства, видання, різні форми формальної і неформальної взаємодії науковців та освітян між собою та із зовнішнім середовищем). 1. Історіографічним аналізом установлено, що наявні джерела обмежуються описом процесу виникнення ветеринарної паразитології як науки, дослідженням процесів її диференціації, вивченням окремих моментів когнітивних, соціальних, організаційних аспектів. Комплексне теоретичне розкриття зародження, становлення і розвитку Харківського науково-освітнього центру з ветеринарної паразитології в Україні не знайшло належного висвітлення в публікаціях. Джерельна база дослідження містила науково-історичні та наукові публікації українських та іноземних учених, архівні матеріали, звіти науково-дослідних робіт і фотодокументи. 2. Установлено, що передумовою виникнення та формування напряму ветеринарної паразитології на Харківщині була наукова діяльність Е. А. Островського. Його експедиції до Киргиз-Каспійських степів з науковою метою поповнення експонатів гельмінтів та експериментальні дослідження в галузі гельмінтології свідчать про те, що Харківське ветеринарне училище вже у 60-ті роки XIX ст. було осередком прогресивної наукової думки в країні, активного вивчення довкілля. Визначено, що видатні вітчизняні вчені М. С. Воронін, В. Я. Данилевський, Л. С. Ценковський, О. П. Шалашников, які працювали наприкінці XIX – початку XX ст., своїми дослідженнями заклали міцний фундамент у розвиток паразитологічної науки як на Харківщині, так і на сучасних українських землях і створили необхідні передумови для подальших досліджень у галузі ветеринарної паразитології. 3. В історичному аспекті досліджено й проаналізовано динаміку формування і розвитку кафедри паразитології Харківської державної зооветеринарної академії. Виділено основні етапи її створення та діяльності: доорганізаційний етап (1853–1924 рр.), створення і діяльність кабінету паразитології (1924–1932 рр.), створення та установча діяльність кафедри паразитології (1932–1973 рр.), сучасний етап розвитку кафедри (1973 р. – до сьогодення). 4. Доведено, що створення кафедри паразитології в Харківському ветеринарному інституті (нині Харківська державна зооветеринарна академія) зумовлене нагальною потребою системного вивчення зоопаразитології окремим самостійним курсом, що, водночас, є об’єктивно необхідним складником частини навчального процесу з підготовки лікарів ветеринарної медицини. Основою цього було функціонування кабінету паразитології, очолюваного професором М. П. Марковим, де були закладені матеріальні та методологічні засади дисципліни. Кафедру паразитології ХВІ було створено в жовтні 1932 року, першим її завідувачем став С. В. Іваницький – учень академіка К. І. Скрябіна. Його науково-дослідна робота базувалася на результатах експедиційних та експериментальних досліджень. Основні напрями викладання теоретичного курсу та лабораторно-практичних занять з паразитології й інвазійних хвороб були тісно пов’язані з виробництвом. Вагомим складником діяльності вчених кафедри була науково-дослідна робота, результати якої відображені в численних фундаментальних наукових публікаціях і практичних рекомендаціях для фахівців ветеринарної галузі країни. 5. Досліджено, що інтенсивний розвиток наукових напрямів ветеринарної паразитології на Харківщині пов’язаний зі створенням та діяльністю наукових підрозділів ННЦ «ІЕКВМ», починаючи з 20-х років XX століття: лабораторій гельмінтології, арахноентомології та протозоології. Проаналізовано та виокремлено етапи їхньої діяльності, розкрито результати фундаментальних і прикладних досліджень учених інституту у формі наукових розробок, спрямованих на успішну боротьбу з паразитарними захворюваннями сільськогосподарських і свійських тварин та одержання екологічно безпечної продукції тваринництва. Висвітлено зв’язок діяльності цих підрозділів з процесами, які відбувались у тогочасному суспільстві. 6. Значний вплив на подальший розвиток ветеринарної гельмінтології здійснили: М. Д. Кльосов – один із перших у світі розшифрував біологію збудника телязіозу великої рогатої худоби; З. Г. Попова – дослідила морфолого-систематичні та біологічні властивості гонгілонематод тварин; В. С. Шеховцов – уперше в паразитологічній науці розробив і впровадив люмінесцентний метод післязабійної діагностики фінозу великої рогатої худоби. Головною заслугою протозоологів ННЦ «ІЕКВМ» було вивчення морфології та біології еймеріозів великої рогатої худоби, овець, кролів і птиці та розробка схем боротьби з ними; було також запропоновано оригінальні методи діагностики токсоплазмозу тварин. Найбільш вагомою стала розробка вченими лабораторії арахноентомології інтегрованої системи захисту сільськогосподарських тварин із застосуванням біологічних методів боротьби. 7. На підставі аналізу наукових публікацій та звітних документів досліджено в історичному аспекті створення та діяльність Українського наукового товариства паразитологів, Харківського ентомологічного товариства, Українського наукового товариства паразитоценологів (УНТП), зокрема, харківських відділень, які сприяли посиленню взаємодії окремих учених, їхніх груп, установ та організацій шляхом видання збірників наукових праць; проведення з’їздів, конференцій, нарад, зокрема, у Харкові – Третього всеросійського з’їзду ветеринарних лікарів (1914 р.), IV з’їзду Українського ентомологічного товариства (1992 р.), IV з’їзду паразитоценологів України (1995 р.), V з’їзду Українського ентомологічного товариства (1998 р.). Доведено, що під час діяльності УНТП був сформований і науково обґрунтований О. П. Маркевичем новий напрям науки – паразитоценологія, який об’єднав науковців: вірусологів, бактеріологів і паразитологів ветеринарного, медичного та загальнобіологічного напрямів. 8. Визначено періодизацію становлення та діяльності Харківського науково-освітнього центру з ветеринарної паразитології (кінець ХІХ – початок ХХІ ст.) як центру науково-освітньої думки в Україні, пов’язану з важливими подіями в науковій і освітній діяльності. Перший етап (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) – зародження – позначається створенням у 1873 році Харківського ветеринарного інституту, підґрунтя для заснування якого були закладені кафедрою «худоболікування» у 1805 році; викладанням окремих аспектів ветеринарної паразитології в рамках інших дисциплін, зокрема, в межах курсів патанатомії (Крафт-Палєєвим П. Н.), інфекційних хвороб і зоології (Петропавловським М. І.); започаткуванням досліджень у галузі ветеринарної паразитології харківськими вченими Е. А. Островським, В. Я. Данилевским, О. П. Шалашниковим. Другий етап (20–40 роки ХХ ст.) – становлення – пов’язаний з організацією Державного інституту наукової і практичної ветеринарії (1923 р.), зі створенням кабінету паразитології при Харківському ветеринарному інституті (1924 р.), з формуванням паразитологічних лабораторій у Державному інституті наукової і практичної ветеринарії (1926 р.), з реорганізацією кабінету паразитології ХВІ в кафедру (1932 р.); з початком систематизованого викладання студентам курсу паразитології як окремої дисципліни (Марков М. П.); розгортанням наукових досліджень С. В. Іваницьким (розв’язав проблему щодо профілактики диктіокаульозу жуйних із застосуванням системи гігієнічного водонапування), М. О. Палімпсестовим (гельмінтологічні експедиції), М. Д. Кльосовим (заклав основи екологічного напряму у ветеринарній паразитології). Третій етап (50–80 роки ХХ ст.) – розвиток – характеризується активізацією наукових досліджень у галузі ветеринарної паразитології в лабораторіях ННЦ «ІЕКВМ» (Кльосов М. Д., Коломієць Ю. С., Корж К. П., Попова З. Г., Шеховцов В. С.); розгортанням освітньої діяльності у ХЗВІ (Літвішко Н. Т., Носик А. Ф., Чернуха В. К.); активізацією діяльності спеціалізованих наукових товариств (Українського наукового товариства паразитологів, Харківського ентомологічного товариства, Українського наукового товариства паразитоценологів). Четвертий етап (кінець ХХ – початок XXI ст.) – актуалізація – відзначається виданням першого підручника з паразитології державною мовою (1996 р., Бирка В. І., Пономаренко В. Я., Чернуха В. К. та ін.); розгортанням фундаментальних і прикладних досліджень з усіх напрямів ветеринарної паразитології спільно з науковцями й освітянами інших ветеринарних закладів та установ України і зарубіжжя (Апатенко В. М., Євтушенко А. В., Луценко Л. І., Коломацькій О. П., Пономаренко В. Я., Приходько Ю. О.); організацією Науково-виробничого центру з ветеринарної паразитології (2003 р.) на базі ННЦ «ІЕКВМ». 9. З метою подальшого удосконалення діяльності Харківського науково-освітнього центру з ветеринарної паразитології за участю автора дисертаційної роботи розроблено «Програму проведення протиепізоотичних заходів щодо паразитарних хвороб тварин в Україні до 2010 року», яка включає концептуальні положення: вдосконалення традиційних діагностичних методів і впровадження нових; визначення пріоритетних напрямів наукових досліджень та їх фінансування; розробка і затвердження законодавчої бази для контролю паразитозів; винайдення нових методів лікування; співпраця з провідними дослідними інститутами та науковими товариствами. |
