1. Власність багатоаспектна соціально-економічна і правова категорія. В економічному плані вона охоплює відносини між людьми, які починаються з процесу відчуження певних благ одним суб’єктом і їх привласнення іншим на еквівалентній або безоплатній основі. В обох випадках результатом привласнення є приналежність блага конкретному суб’єкту. Він їх використовує, виходячи із своїх потреб та інтересів і споживної вартості. На засадах власності складаються певні виробничі відносини, що охоплюють суспільну форму поєднання факторів виробництва, організацію й управління господарською діяльністю, розподіл її результатів. Типи власності на виробничі ресурси за критерієм, хто є їх суб’єктом – одна особа чи їх об’єднання є: приватна, спільна і змішана – приватно-спільна. На їх основі створюються адекватні форми господарювання. Юридичний аспект власності – це закріплення реальних економічних відносин власності у господарському праві. Приналежність у контексті права власності знаходить вираз у праві володіння, розпорядження, користування, отримання доходу від об’єктів власності. 2. У виробничому аспекті форма власності є одним із важливих чинників, які впливають на ефективність господарської діяльності. При цьому кожна з них й відповідні їй організаційно-правові форми господарювання (за рівності інших умов) мають різний мотиваційний потенціал. Найбільш високий з них у приватної власності за умови поєднання в одній особі власника-господаря і працівника. У цьому разі самозабезпечується сумлінне і творче відношення людини до праці й ефективного господарювання. Поступаються їм у цьому плані приватно-спільна і спільна форми власності та господарювання. 3. У сільському господарстві внаслідок його особливостей (зв’язок із природою, специфіка праці тощо) чинник сумлінної і творчої праці має більшу економічну значимість. Сімейне фермерство його самореалізує. Водночас з розвитком продуктивних сил усе більшого значення набувають чинники техніко-технологічної оснащеності й організації виробництва. Належний ефект вони дають у великих господарствах. Саме цим і зумовлюються посилення таких процесів в аграрному виробництві як кооперація, спеціалізація, інтеграція, концентрація. Вони можуть і проявляються на засадах приватної власності і приватних форм господарювання. Водночас посилилася тенденція до об’єднання приватної власності. Це зумовлено передусим тим, що у міру розвитку техніко-технологічної оснащеності зростає економічна вагомість розмірів господарства. 4. Ринкова трансформація державно-планової аграрної економіки розпочалася з розпаювання землі і майна; переведення радгоспів і колгоспів в КСП, а потім їх реструктуризація в агроформування ринкового типу. Водночас несприятливе ринково-підприємницьке середовище призвело до того, що фінансовий стан більшості з них був незадовільний. 5. Узагальнений підхід до класифікації за такою базовою ознакою як типи власності, дає можливість виділити в сучасній аграрній сфері економіки три уклади: приватний, приватно-спільний, державний. 6. Приватний уклад не є однорідним. За кількістю господарств і обсягами виробництва валової продукції (майже 3/4) він є пріоритетним. У ньому, в свою чергу, найбільш вагоме місце (2/3) поки що займають господарства населення. Вони включають особисті селянські господарства, садові ділянки, городи. Новими приватними структурами підприємницького типу для України є фермерські господарства і приватні підприємства. Останні – це різновид фермерських господарств, які у середньому є більш великими за розмірами використання земельних угідь і обсягами виробництва. Якщо приватний уклад поділити на підприємницький і переважно натуральний сектори, то за таким показником, як питома вага у виробництві валової продукції сільського господарства, у загальному її виробництві, перший значно поступається другому відповідно у 2003 р. – 7,6% і 66,0 %. Наявність у складі приватного сектора численної по кількості групи у переважній більшості майже натуральних господарств в умовах аграрної кризи і у певній мірі сьогодні виправдана. Вона є основною сферою зайнятості й доходів для багатьох власників господарств населення. Однак з позицій розвитку продуктивних сил, забезпечення продовольчої безпеки на належному рівні (особливо зі вступом України в СОТ) такий сектор є ознакою відсталості аграрного виробництва. Перспективними є лише ті особисті селянські господарства, які набудуть переважно бізнесового напряму чи трансформуються в фермерські господарства. 7. Серед великих агроформувань пріоритетне місце належить приватно-спільним сільськогосподарським підприємствам. В цьому укладі найбільше різноманіття організаційно-правових форм господарювання. Спільною їх ознакою є приватна власність, об’єкти якої об’єднуються для спільного господарського використання, з метою досягнення „ефекту масштабу виробництва”. В Україні, за офіційною назвою, до цього сектора відносяться різні господарські товариства і виробничі кооперативи. 8. Функціонуюча нині в Україні модель економіки є ринковою. В ній пріоритетне місце належить приватним агроформуванням. Ринковий механізм регулює зв’язки між усіма господарськими суб’єктами, держава не втручається безпосередньо у їх діяльність. Вона вирішує ті питання, які ринок регулює недостатньо ефективно, або взагалі його принципи не можуть використовуватися. І в цьому відношенні українська модель аграрної економіки аналогічна „західним”. Але вона значно відстає від них за техніко-технологічною оснащеністю, організацією, а відповідно продуктивністю й ефективністю, фінансово-економічним станом сільськогосподарських підприємств. У вирішальній мірі це зумовлено існуючим нині макроекономічним середовищем. На аграрному ринку панівне становище займають посередницькі структури. Вирішення цих проблем потребує втручання держави: регулювання ринку за допомогою заставних цін, держзакупок, субвенцій, пільгового кредитування, відповідної податкової політики і надання прямої підтримки сільгоспвиробникам. 9. На макрорівні і первинних виробничих ланках важливе значення має удосконалення системи власницько-господарських відносин. Йдеться не про їх різноманітність (це питання в основному вирішено), а „розбудову” оптимальної структури. При цьому слід зважити на ту обставину, що кожна форма власності і господарювання має певні переваги і недоліки. Стосовно майбутнього як приватних так і приватно-спільних підприємств, то їх місце й роль визначить насамперед ринок. Виживають і ефективно працюють лише ті з них, в яких витрати виробництва окремого товару нижчі від ціни його реалізації. А це у значній мірі залежить від використання сучасного менеджменту, розмірів й технічної оснащеності. Водночас важливе значення має обгрунтований вибір сфери діяльності, а відповідно і своєї „ніші” на ринку. 10. В пореформованій моделі аграрної економіки України, як і в усіх інших країнах з ринковою економікою, пріоритетне місце займе підприємницький сектор великих товарних господарств. Він буде охоплювати різні організаційно-правові форми господарювання. Спільна їх ознака – оптимальний рівень концентрації виробництва, використання новітньої техніки і відповідних технологій, наукового менеджменту. Тільки такі господарства в змозі виробляти конкурентоспроможну продукцію на внутрішньому і зовнішньому аграрних ринках. Вони можуть стати і інтегратором щодо дрібнобізнесових господарств. Останні можуть ефективно функціонувати там, де розміри виробництва не мають вирішального значення, а чинник приватної власності відіграє істотну роль (виноградарство, вирощування плодів та ягід, садівництво, розведення кролів, бджільництво тощо). Саме таке поєднання великого і дрібного може дати ефект різноманіття. |