Проведене дослідження дозволяє виділити у зв’язку з проблемою формування нової української літератури такі висновкові моменти. Становлення нового письменства збіглося в часі з помітними змінами в житті українського суспільства. Утрата колишньої політичної автономії й посилення інтеграційних імперських процесів, з одного боку, та широкий загальноєвропейський рух культурного оновлення, з другого, виступили ключовими чинниками, що стимулювали в нових історичних умовах пошук оптимальних форм українського національного життя. Новий час вимагав породження більш ефективних механізмів протистояння української культури імперським централістичним тенденціям. Відтак на зміну втраченій політичній автономії приходила стратегія автономії духовної, інакше кажучи, за умов вимушеної бездержавності важливою постала настанова “жити духом”, самостійним культурним і літературним життям. Літературні явища частково поставали саме як породження стихійного культурно-естетичного руху, в якому виразно проглядаються такі риси української національної ментальності, як емоціоналізм та пов’язаний із ним естетизм, індивідуалізм, психічна рухливість. Саме вони великою мірою зумовлюють своєрідність власне українського вибору, становлять певний код, що ніби програмує особливості національної перспективи, впливаючи на визначення долі українського етносу на переломному історичному етапі. Ментальні прикмети яскраво розкриваються в усій життєдіяльності перших представників нового українського письменства, яка засвідчує помітну залежність від стихійного культурно-естетичного руху. Літературна творчість виступає для І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки ще й своєрідним шляхом самопізнання. Український письменник поступово проходить шлях глибшого осягнення своїх ціннісно-символічних основ, зокрема й етнічних, національних. Той самий шлях проходить і український читач – шлях усвідомлення національної ваги художнього слова: відстань між автором і читачем на початковому етапі нового письменства зовсім незначна, між ними встановлюється тісна і в багатьох випадках плідна взаємодія. Найбільш показово це відобразилось у випадку І. Котляревського, літературне становлення якого проходило під значним читацьким впливом. У стихійному читацькому русі “Енеїда” І. Котляревського була сприйнята як яскрава картина українського світу – не в останню чергу завдяки емоційному змісту й тому позитивному душевному стану, що формувався ментальною специфікою українського слова. Особистість письменника зазнала посутнього впливу читача, ширше – споживача українського культурного продукту. Очевидно, не лише літературний текст, незалежно від емпіричного процесу читання, несе в собі образ ідеального читача – своєрідний зразок, за яким частково проходить формування читача реального. Діє також і зворотній процес, коли в читацьких запитах складаються основні риси очікуваного тексту, а також, що важливо, з’ясовуються прикмети “ідеального автора”. У зв’язку з І. Котляревським якраз і слід підкреслити особливу роль читацької сторони: читач відчутно впливає на формування певних рис особистості українського письменника, визначаючи не лише своєрідність його творчої практики, але в деяких випадках навіть зумовлює специфіку його соціального позиціонування. У громадській та службовій діяльності І. Котляревського помітні, умовно кажучи, ті самі стильові прикмети, що властиві його творчості. Ця діяльність так само зосереджена навколо українських громадських інтересів, серед її ідейних мотивів на першому плані стоять просвітницькі гуманітарні чинники, досить виразно в ній виявлений емоційний компонент. Література для І. Котляревського виступає чи не своєрідним корелятом гуманітарної громадської справи: тут просвітницький, виховний момент відіграє особливу роль, а образи письменника, крайового громадського діяча й доброчесного чиновника якщо не ототожнюються, то принаймні розглядаються як дуже близькі. При цьому конкретна гуманітарна діяльність збагачується емоційним, творчим компонентом, натомість літературний твір набуває виразного гуманітарного звучання. Подекуди навіть віртуальний світ літературного твору або театральної вистави розглядається як метафора соціального простору, а самі соціальні стосунки нерідко сприймаються і трактуються в аспекті авторитетних книжних уявлень. Віддана праця на користь рідного краю – чи то в ролі службовця або громадського діяча, чи то в ролі письменника – виступає ключовим складником особистості І. Котляревського. Він керується в основі патріотичними уявленнями і ніби втілює у своїй життєдіяльності (як у службово-гуманітарній, так і в літературній) таку модель соціальних стосунків, що тяжіє до ідилії, в якій між “справжніми полтавцями” просто не може виникати серйозних суперечностей і конфліктів, будь-які проблеми вирішуються “по-домашньому”, в дусі миру і злагоди: навіть порушники перевиховуються й навертаються на добро, виявляючи свою в цілому позитивну внутрішню основу. Мистецький продукт І. Котляревського постає в цьому контексті як питомо український, тісно пов’язаний із конкретними обставинами українського життя й побуту. Робота над “Енеїдою” розпочалася для автора не лише з потреби заповнити свій вільний час, але й щоб збагатити дозвілля дружнього кола однодумців, “Пісня на Новий 1805 год...” з’явилась як подарунок на свято шанованій впливовій особі, драматичні твори постали як полемічна відповідь російському драматургові, а ще більш імовірно, з конкретної потреби розширення репертуару Полтавського театру – немов доповнення до директорських обов’язків, кантата на честь імператора Олександра І писалась вочевидь на замовлення місцевого дворянства під певну нагоду, а “Ода Сафо”, можливо, теж задумувалась як подарунок або як привід для приємного спілкування. У своїй діяльності І. Котляревський майже не виявляє прагнення виходити за межі національного культурного простору, а якраз навпаки, демонструє досить виразну тенденцію до зосередження в умовному колі українського буття, ніби провокуючи свого читача до занурення у привабливий світ простих і людяних стосунків, приємного дозвілля, іноді гострого, але не злого гумору та щирих сердечних розмов. Ця тенденція сприяла актуалізації української народної тематики та підтримувала подальше використання народної мови в літературній сфері, суттєво позначаючись на своєрідності літературного автопортрета української людини тих часів. У цьому автопортреті однією з помітних рис є широке використання ігрового компонента, іронії та самоіронії. Згадана прикмета надзвичайно виразно проступає в особистості П. Гулака-Артемовського. Вражають подиву гідні непостійність і непослідовність письменника. Завоювавши в приятельському колі славу неперевершеного знавця народної мови, він водночас виступає із запереченням ширших літературних можливостей цієї мови, бувши одним із найбільш знаних українських авторів свого часу, він разом із тим досить скептично ставиться до перспективи розвитку окремого українського письменства. Особливо на ранньому етапі своєї літературної діяльності поет виявляє схильність до пошуку та експерименту, однак ці пошуки, зазвичай, так і припиняються на самому початку, не приносячи більш-менш вагомих літературних результатів. У багатьох випадках він ніби відповідає на психологічні очікування читача, який сприймає український твір поза літературними умовностями як своєрідний ігровий феномен, що творить емоційну основу спільного етнічного простору. Нерідко сама мова, вислів, тон, нарешті мовна гра приваблюють читача, і це інтуїтивно усвідомлюється авторською стороною. Не випадково П. Гулак-Артемовський, працюючи над переробками чужих творів, над усе ставить посилення місцевого колориту, захоплення мовним штукарством, не завжди враховуючи при цьому, наскільки погоджується, скажімо, нагромадження побутово-етнографічних елементів або підкреслено простакуватий тон із жанровими й тематичними вимогами першоджерела. Взагалі впадає в очі тематична вибірковість і навіть деяка одноманітність поезій П. Гулака-Артемовського. Уже в його переспівах із Горація наперед виходить побутова тематика, співвіднесена з гораціанським культивуванням приватного життя людини. Образ українського життя звужується до меж старосвітської побутової щоденності, персонажі набувають певної маріонетковості, а ліричний герой вживається в роль наївного, дещо інфантильного дивака й ніби занурюється у затишний і комфортний простір позаісторичного буття, в якому культивується “мале” й “наближене”, де дрібні побутові принади створюють зміст людського життя, набуваючи особливої цінності у світлі гораціанського уявлення про неминучу смерть і примхливу долю. В особистості П. Гулака-Артемовського таке “малоросійське гораціанство” загалом добре співіснувало й погоджувалось з образом чиновника-кар’єриста. Характерно, що офіційний складник особистості письменника знаходила яскравий супровід у його поетичних творах, які дуже часто навіть не функціонували самостійно, а виступали частиною офіційного чи напівофіційного листа, виконуючи певні стилістичні завдання. Поезії “на нагоду” становлять своєрідний літопис кар’єрних і родинно-побутових переживань, зберігаючи дуже тісний зв’язок із конкретними побутовими ситуаціями й розкриваючись повною мірою тільки з урахуванням специфіки цих ситуацій. Деяка тематична обмеженість таких поезій компенсується посиленням ігрового, артистичного компонента – власне, сама емоція, захоплення від гри нерідко виходять у них наперед. Великий світ героєм творів П. Гулака-Артемовського приймається як неминуча даність – до нього легше пристосуватися, знайти в ньому своє місце, виділити власну обмежену територію, а потім закритися в ній, створивши на її основі власнй світ душевного комфорту, до якого включені й дитячі спогади, й “родинна” мова – тут навіть проникнення офіціозу супроводжується його ігровим спрощенням та пародійним розвінчуванням. Важливо, що така поезія з усіма її безперечними, часто вимушеними літературними втратами виконує необхідну адаптаційну функцію, дозволяючи письменникові в умовах імперського тиску не лише зберегти себе як приватну особистість, а ще й обстоювати власну національну та духовну самобутність. Якщо більша частина поезії П. Гулака-Артемовського нагадує своєрідний літопис його щоденного буття, то у творчості Г. Квітки межі приватного, “фамільного” простору суттєво поширюються. Родинна традиція, зафіксована у фамільному літописі, живить національне й літературне самовизначення письменника, стимулює його діяльність по захисту українських інтересів передусім у духовній та культурній сфері. Бувши на початку основним мотивом гуманітарної і творчої праці, з часом фамільне почуття ускладнюється й поступово трансформується в яскраво виражений загальноукраїнський патріотизм. Національна емоція для Г. Квітки тісно пов’язана з родинними переживаннями, а усталений порядок фіксації історії родини й роду виступає додатковим обґрунтуванням вибору літературної діяльності як однієї з пріоритетних. Зазнавши відчутного просвітницько-сентименталістського впливу, Г. Квітка багато сил віддає гуманітарній діяльності, співпрацюючи то в Благодійному товаристві, то в Інституті шляхетних панн; характерно, що його перші літературні, а точніше літературно-публіцистичні виступи на сторінках харківської періодики є органічною частиною ширшої праці, пов’язаної з функціонуванням згаданих установ. Із часом літературний компонент особистості Г. Квітки поступово емансипується від конкретних функціональних завдань гуманітарного плану, однак ці зв’язки не зникають зовсім, лише дещо затушовуються, постійно про себе нагадуючи. Особистість Г. Квітки виявляє високу здатність до змін, однак важливо враховувати, що ці зміни мають загалом еволюційну природу. Його пізній, на шостому десятку життя дебют в ролі українського письменника не може розгядатися як спонтанний, навпаки, є свідомим і продуманим. “Супліка до пана іздателя”, що відкриває першу публікацію Квітчиної української прози, засвідчує, сказати б, акцію продуманого самотворення письменника. При цьому він не лише вибудовує власний образ, а ще й вписує цей образ у контекст окремої літератури, подаючи майже системний огляд нечисленних на той час творів, написаних народною мовою. Вже на шостому десятку свого віку Г. Квітка переописав, умовно кажучи, переінтерпретував себе як Грицька Основ’яненка й водночас запропонував проект окремого українського письменства, чітко визначивши його межі та включивши до нього певне коло авторів, зокрема, І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського. У цілому можна стверджувати, що загальна картина світу, сформована у творчості перших представників нового українського письменства, відіграла важливу роль у переході до нового типу національної свідомості, зорієнтованої на пріоритет етнолінгвістичних вартостей, а тісна взаємодія інтелігентських ідейних пошуків із народною стихією сприяла визначенню обрисів такої словесності, яка на основі осмислення й засвоєння ментальних та духовних особливостей народної традиції постала врешті-решт як “література національного відродження”. |