У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій і результатів розвитку боротьби з міжконтинентальними балістичними ракетами, вплив наявності стратегічної протиракетної оборони на процес роззброєння та формування світової та регіональної систем безпеки. Комплекс методів, що був використаний для вирішення поставлених завдань, дозволив отримати наукові результати, які відображені у таких положеннях: Темпи зростання та удосконалення ракетно-ядерного арсеналу США і СРСР переконливо свідчили: розвиток і впровадження систем оборони від ракетно-ядерної зброї неминуче вели до зростання і удосконалення наступальних озброєнь, а це, у свою чергу, не тільки нейтралізувало покращення оборони, але й ще більше прискорювало гонку озброєнь, загострювало напруження і робило втрати, які очікувалися у випадку війни, ще більш страхітливими. У той час Договір щодо ПРО від 1972 року мав більше політичну, ніж військову вагу, тому що ні Сполучені Штати, ні Радянський Союз не мали реальної, ефективної системи захисту від стратегічних балістичних ракет. У той же час він працював на майбутнє, тому що на основі дотримання принципів рівності і однакової безпеки обох сторін наклав доволі жорсткі обмеження на кількісний склад, структуру окремих елементів, якісні характеристики і дислокацію систем протиракетної оборони СРСР та США. Він полегшував вирішення завдань щодо обмеження і скорочення стратегічної наступальної зброї, послаблення гонки озброєння, заморозив зростання і модернізацію озброєнь у галузі ПРО, хоча розробка деяких технічних проектів могла продовжуватися у лабораторіях та конструкторських центрах. У 80-х роках минулого століття США зробили нову спробу односторонньо розгорнути новітню, досконалу систему протиракетної оборони і розпочали виконання програми “Стратегічної оборонної ініціативи”. Програма являла собою довготривалий курс фінансованого державою максимально швидкого просування по найширшому фронту військово-технічного розвитку. Її метою було не просто вияснити, що є можливим у плані захисту від балістичних ракет, а, не зважаючи на витрати, зробити все необхідне для створення якомога швидше ефективної протиракетної системи. А якщо дивитися ще ширше – створити принципово нові засоби ведення війни, і передусім у якісно новому, останньому неосвоєному середовищі – у космосі та із космосу. Вчені і спеціалісти довели, що створити систему, здатну захистити всю територію країни від масованих ударів сучасними міжконтинентальними балістичними ракетами з усім арсеналом подолання протиракетної оборони (несправжні цілі, станції активних перешкод, маневруючі бойові блоки), на той час, а можливо і з огляду на перспективу, є неможливим, тому що які б витрати на цю систему не робилися, вона не дає гарантії того, що частка ракет не прорветься крізь “космічний щит”, а вже цього буде достатньо, щоб завдати неприпустиму шкоду. Крім того, декілька комбінацій засобів протидії фактично можуть парирувати дію такої системи ПРО, причому це може бути забезпечено дешевшим шляхом, ніж той, який передбачав би відповідне нарощування протиракетного потенціалу ударних озброєнь у космосі. Незважаючи на негативний результат у спробах створити новітню протиракетну оборону загалом, концентрація і використання наукового потенціалу у галузі ПРО і достатнє фінансування дозволили досягти успіху в створенні принципово нових технологій у розробці засобів виявлення і розпізнавання космічних об’єктів, які можуть на якісно новому рівні вирішити проблему виявлення балістичних ракет і цілевказів активним засобам перехоплення космічного ешелону сил стратегічного нападу ворога. Крім того, було також отримано великий інформаційний масив, який прискорив розробку наймініатюрніших інтегральних схем і технології їх виробництва, технології виробництва напівпровідників, системи автоматичної обробки інформації, робототехнічних пристроїв, високочутливих радарів та інше. Створення широкомасштабної системи протиракетної оборони США позбавило Радянський Союз упевненості у надійності свого потенціалу стримування, внаслідок чого в рамках “асиметричної відповіді” він розпочав розробку нового покоління МБР і нарощування потенціалу наявних ракет, що призвело до посилення ракетно-ядерних перегонів, дестабілізації світової ситуації в галузі озброєнь і загрози виникнення повномасштабної ядерної війни, яка загрожувала усьому людству. Політико-дипломатичні заходи США щодо виправдання необхідності створення широкомасштабної системи ПРО супроводжувалися впливом складової інформаційної війни – дезінформаційних заходів, які ввели в оману військово-політичне керівництво СРСР, що зумовило неправильний вибір адекватної відповіді щодо розгортання СОІ, знесилення і руйнування радянської економіки, прискорило розпад СРСР. Тривалий час, особливо в роки “холодної війни”, на збереження миру працювала доктрина “взаємно гарантованого знищення”, тому будівництво оборонних споруд проти ракет вірогідного противника розцінювалось як сприяння дестабілізації ситуації. За цими правилами вважалося: якщо в жодної зі сторін немає можливості побудувати собі ефективний протиракетний щит, то відповідно у них не виникне спокуси завдати удару, адже вважається, що вона не має підстав побоюватися контрудару. З моменту розпаду Радянського Союзу стосунки між Росією і Сполученими Штатами зазнали серйозної трансформації, одним із наслідків якої стало істотне зменшення ролі у цих стосунках стратегічних ядерних арсеналів сторін. Ця трансформація стала результатом зміни міжнародної ситуації та виникнення загальних загроз, у боротьбі з якими Росія і США знаходили загальне взаєморозуміння. Але такий розвиток відносин між обома державами був можливий лише до того часу, поки Росія була переконана у відсутності загроз з боку свого партнера щодо власних інтересів та свого оборонного потенціалу. Відразу після розпаду Радянського Союзу Сполучені Штати Америки всупереч ситуації, яка склалася у галузі протиракетної оборони, зробили другу спробу створити стратегічну або регіональну протиракетну оборону території країни. Ця спроба породила дуже багато проблем, передусім політичного характеру, усунути які на той час було неможливо. Система національної протиракетної оборони США того часу мала протиріччя з метою і положеннями Договору щодо протиракетної оборони від 1972 року. Тому практична реалізація планів щодо створення національної ПРО залежала від досягнення із Російською Федерацією домовленості про зміни основних положень Договору щодо ПРО, щоб мати необхідну правову та політико-дипломатичну основу для розгортання цієї системи. Непоступливість Росії у питанні оновлення Договору щодо протиракетної оборони була обумовлена економічним станом Російської Федерації, який на той час не дозволяв державі реалізувати симетричні заходи протидії шляхом розгортання аналогічної системи або кількісного нарощування стратегічних озброєнь. Крім того, Росія небезпідставно вважала, що обмежена система національної ПРО США може стати основою щодо нарощування набагато потужніших потенціалів ракетної протидії, тому що у варіанті НПРО, який планували розгорнути США, закладалися основи інфраструктури повномасштабної системи протиракетної оборони. Кінець першого десятиліття XXI століття характеризується загостренням воєнно-політичної ситуації в європейському регіоні, що стало наслідком виходу США із Договору щодо ПРО 1972 року та переведення в практичне русло планів США щодо розгортання поза межами країни елементів американської стратегічної протиракетної оборони. Розгортання в Європі навіть сирої у технічному плані американської системи ПРО закономірно викликало побоювання Росії, тому що російське військово-політичне керівництво вважає –найближчим часом шахтні пускові установки третього позиційного району ПРО США можуть бути обладнані не тільки новітніми надшвидкісними протиракетами, але й ракетами з ядерними боєголовками, які здатні уражати об’єкти на території Російської Федерації. Тому ініціативи Сполучених Штатів посилили суперництво Росії і Америки, дали можливість росіянам реалістично поглянути на наявні в них оборонні структури та посилити їх, що призвело до початку нової гонки озброєнь. Денонсація Договору 1972 року щодо ПРО, який три десятиліття був основою стратегічної стабільності і величезним вкладом у контроль над озброєннями, докорінно суперечить цілям такого контролю. Цей акт не тільки відкрив шлях до нових змагань засобів наступу і оборони в стратегічній сфері, але й визначив подальше скасування дій інших договорів у галузі роззброєння. Незважаючи на розпад біполярної системи міжнародних відносин, на частку США і Росії все ще припадає понад 90% всіх ядерних озброєнь, які існують на планеті. Якщо розпадеться двосторонній російсько-американський режим контролю над озброєнням, не буде жодних шансів створити у майбутньому багатосторонній режим, який конче необхідний для забезпечення стратегічної стабільності у новій системі міжнародних відносин, коли модернізує свої ядерні сили Китай, який здатний перетворитися у нову наддержаву, активно включилися у гонку ядерних озброєнь Індія та Пакистан, які балансують на межі війни, мають свої ядерні арсенали Франція та Англія і свою приховану бомбу Ізраїль. Без такого нового режиму неможливо буде попередити подальше розповсюдження зброї масового ураження. Погрози Росії вийти із Договору про ракети середньої та малої дальності 1987 року, пропозиції Сполучених Штатів не укладати нової угоди замість Договору СНО-1 1991 року, чинність якого закінчується у грудні 2008 року, і, нарешті, російський мораторій на Договір щодо звичайних озброєнь 1990 року, становлять кільця одного ланцюга процесу дезінтеграції наявної системи контролю над озброєнням та роззброєнням. Аналіз процесу створення Національної ПРО США та зовнішньополітичних заходів, які вживає адміністрація Сполучених Штатів, переконливо свідчить, що справжня американська мета – створення захисту від ракетно-ядерного потенціалу Росії і Китаю та забезпечення для США виняткових умов недоступності для нападів з їх боку. Крім того, Сполучені Штати прагнуть досягти стратегічного домінування за рахунок збільшення технологічного відриву, в тому числі і від розвинених світових держав. Сучасний розвиток глобальної ПРО США не дає змоги забезпечити розв’язання завдань в оборонній сфері, які на неї покладаються, але суттєво впливає на зовнішню політику Сполучених Штатів або на їх можливість щодо втручання у різні регіональні конфлікти. У випадку, коли Національна протиракетна оборона США дійсно доведе свою високу ефективність у можливих бойових діях майбутнього, то вона з часом трансформується в один із ключових компонентів американської глобальної військової стратегії. Практична реалізація створення стратегічної підсистеми ПРО США в Європі, подальше зростання її бойових можливостей однозначно призведе до погіршення стосунків США з Росією та негативної зміни воєнно-політичної ситуації не тільки в європейському регіоні, але й у світі в цілому. Слід відзначити, що внаслідок розташування поблизу кордонів Росії протиракет США, які будуть здатні перехоплювати стратегічні балістичні ракети на активній ділянці траєкторії їх польоту, бойові дії автоматично пересунуться на територію країн Європи, включаючи і Росію. А уламкові елементи від уражених балістичних ракет і самих протиракет будуть становити екологічну загрозу для всієї Європи. При цьому неможливо виключити і небезпеку спорядження протиракет США ядерними боєзарядами з метою підвищення ефективності перехоплення стратегічних балістичних ракет Росії. Ідея створення протиракетної оборони, яка ефективно могла б захистити всю територію країни від масованого удару сучасних міжконтинентальних ракет зі всім арсеналом засобів подолання ПРО (несправжні цілі, станції активних перешкод, боєголовки, які розділяються та маневрують, і таке інше), сьогодні є недосяжною мрією. У випадку виникнення ракетно-ядерної війни при наявності у сторін систем попередження про ракетний напад, супротивники приречені на взаємний обмін ударами, тому така війна буде глобальною термоядерною катастрофою. Історичний досвід розробки Сполученими Штатами Америки Національної системи протиракетної оборони дає підстави вважати, що в силу продовження процесу її створення та конкретизації ракетних загроз, яким вона покликана протистояти, буде неминуче відбуватися процес переоцінки доцільності розробки тих чи інших її компонентів, що призведе до помітного обмеження масштабів розгортання протиракетної оборони у порівнянні з сьогоднішніми планами. Тому, як уявляється, система ПРО посяде місце аналогічне тому, яке посідає система протиповітряної оборони, – важливий компонент збройних сил, здатний істотно впливати на хід того чи іншого конфлікту, але який не буде в змозі змінити стратегічний баланс у стосунках між країнами. Україна завжди з розумінням ставилася до будь-яких нових ініціатив, спрямованих на зміцнення стратегічної стабільності у світі в нових умовах і сприяла активізації переговорних процесів у цих напрямах. В той же час вона твердо дотримувалася думки, що існування Договору щодо ПРО 1972 року є умовою для існування інших домовленостей в сфері контролю над озброєнням. Питання прийняття рішення щодо участі України в процесі розгортання систем ПРО США в Європі або незгода її з ініціативами Сполучених Штатів на державному рівні принципово важливі, бо відповідатимуть геополітичній ролі нашої держави в Європі та створять умови для активної співпраці в питанні створення ПРО для Європи, де є всі умови для досягнення консенсусу. Україна має певні науково-технічні можливості у галузі ракетної і високоточної зброї, космічних засобів розвідки та зв’язку, відповідну наземну інфраструктуру для забезпечення їхнього функціонування, які необхідно залучити задля розвитку процесу євроінтеграції. Оскільки з боку США є зацікавленість у співробітництві з підприємствами України за програмами створення засобів ПРО, то у цьому напрямі українські фахівці, які мають багатий досвід створення та виробництва засобів протидії системам ПРО, можуть брати участь у роботах з випробувань систем ПРО зі своїми космічними ракетами-носіями та системами радіолокаційних станцій для контролю за космічним простором. Крім того, територія України може слугувати плацдармом для розміщення систем європейської протиракетної оборони. Завдяки певним ефективним контрзаходам стратегічні ядерні сили Росії залишилися боєздатними, але заходи та контрзаходи у створенні озброєнь – це зовсім не те, що закладено в ідею контролю над ними, тим більш в умовах, коли їх вживають країни-партнери. Сьогодні цьому процесу заважає поширення Національної системи протиракетної оборони США, зокрема розташування елементів американської ПРО на європейському континенті. Розгортання окремих елементів Національної системи ПРО США хоч тепер і не підриває стратегічну стабільність, яка склалася, однак загрожує у перспективі зруйнувати її. |
