У Висновку узагальнюються результати дисертаційного дослідження. Досліджуючи спадкування у сучасному МПрП, автор виходила з розуміння того, що інститут спадкового права діє в межах МПрП і є групою взаємопов’язаних правових норм, що регулюють спадкові відносини з іноземним елементом. Регулювання цих відносин у МПрП здійснюється за допомогою колізійного та матеріально-правового методів регулювання. На сьогодні колізійний метод є домінуючим, який покликано розв’язати колізійну проблему, що виникає під час врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом, за допомогою національних та міжнародних норм. Особливостями інституту спадкового права у МПрП є: предмет регулювання (наявність іноземного елементу у спадкових відносинах), методи МПрП, принцип автономії волі, тісний зв’язок з міжнародним правом (особливо з міжнародним договором, за допомогою якого здійснюється уніфікація норм щодо спадкування), а також можливість уніфікації, гармонізації матеріально-правових норм спадкування (використання не тільки міжнародних договорів, а й інших інструментів регламентації з метою досягнення певного ступеня одноманітності норм, що регулюють спадкові відносини, наприклад модельні закони). Спадкове право кожної держави складалося історично, тому воно тісно пов’язане з моральними, релігійними нормами, з національними традиціями та звичаями, які існують у суспільстві, тощо. У зв’язку з цим, з одного боку, норми спадкового права різних держав кардинально відрізняються, і це призводить до виникнення колізій права, а з другого, – держави ухиляються від уніфікації норм спадкового права. Колізії спадкового права у МПрП треба розглядати не у вузькому сенсі, тобто як колізію законів чи національних систем права, а у більш широкому значенні, тобто як колізію правових культур, що охоплюють національні норми спадкового права, принципи та способи тлумачення і розуміння права, особливості правових систем, вплив національних моральних та релігійних норм тощо. Основними колізійними питаннями у сфері спадкування є загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у заповіті. Вирішуються колізії шляхом застосування особистого закону спадкодавця: закон громадянства (lex patriaе) чи закон місця проживання спадкодавця (lex domicilii). Стосовно форми заповідальних розпоряджень спостерігається тенденція відходу від класичного правила місця укладання акта на користь системи більш гнучких прив’язок. Щодо статуту спадкування в національному праві держав склалося два підходи: одні держави вирішують колізійні питання спадкування шляхом встановлення єдиної колізійної прив’язки для врегулювання всіх спадкових відносин (переважно це закон громадянства), а інші передбачають застосування різних колізійних прив’язок: для рухомого майна – особистий закон спадкодавця, для нерухомості – закон місцезнаходження майна. Статут спадкування не застосовується для вирішення питань щодо заповідальної здатності осіб, а також форми заповіту. Урегульовувати питання щодо спадкування покликані також і уніфіковані міжнародні норми. На сьогодні уніфікація в галузі спадкового права стосується лише колізійних норм. Перевага надається уніфікації на двосторонньому чи регіональному рівні – між державами з однаковими чи близькими правовими системами. Серед регіональних уніфікованих договорів, які, поміж кола інших норм, містять і спадкові норми, є Гаванська конвенція 1928 року (Кодекс Бустаманте). Проте найбільший масив уніфікованих норм МПрП стосовно спадкування міститься у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу. У деяких державах, особливо в державах СНД, законодавство в галузі МПрП у питаннях спадкування перебуває під впливом міжнародних зобов’язань цих держав. Тобто тенденцією розвитку законодавства цих держав у сфері спадкування є відтворення положень міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана в національному законодавстві. На думку здобувача, поряд з колізійним методом, доцільно більше розвивати матеріально-правовий, який включає уніфіковані та гармонізовані матеріальні норми спадкового права. Наприклад, для країн СНД видається за доцільне розроблення та ухвалення регіонального правового акта, цілком присвяченого спадковому праву та вирішенню спадкових колізій у МПрП. Крім суперечностей між нормами МПрП у сфері спадкування, у цивільному праві зарубіжних держав норми спадкування також різняться. Різноманітність правового регулювання спадкових відносин насамперед закладено наявністю “гілок” правового регулювання. Основні розбіжності у врегулюванні спадкових відносин полягають у тому, що інститут спадкового права в континентальному праві і в загальному праві розглядається по-різному: у першому випадку – це система норм, яка регулює правонаступництво спадкоємців щодо прав та обов’язків спадкодавця, а в другому – система норм, що регулює відносини, пов’язані з виконанням адміністратором чи виконавцем заповіту функцій розподілення спадкового майна. Різниця в оцінці правової природи інституту спадкового права призводить до того, що основні питання спадкування також не мають однакової регламентації: підстави спадкування; встановлення кола спадкоємців за законом і за заповітом; вимоги, яких потрібно дотриматися при складенні заповіту; відумерла спадщина тощо. Автор також наголошує, що система загального МПрП виходить з процесуальних позицій, тобто передовсім визначає компетенцію суду, натомість континентальне право при врегулюванні спадкових відносин з іноземним елементом вирішує питання щодо пошуку компетентного правопорядку. Нині спостерігається тенденція до зближення європейської та англо-американської колізійної теорії, однак загалом у праві держав зберігаються суттєві розбіжності та суперечності, зумовлені самим існуванням принципово різних систем права. Сучасне українське право щодо спадкування у своєму реформуванні й розвитку зберігає певні традиції та історичні надбання, проте, як і будь-яка сучасна правова система, не може ізолюватися від світового досвіду, міжнародної уніфікації і тенденцій до зближення національних правових систем. В Україні регулювання спадкових відносин з іноземним елементом здійснюється за Законом “Про міжнародне приватне право” та відповідно до міжнародних договорів про надання правової допомоги у цивільних справах. На сьогодні Україна не є учасником жодної міжнародної конвенції, яка містить матеріальні норми. Ухвалений 23 червня 2005 року Закон України “Про міжнародне приватне право” істотно змінив принципи колізійного регулювання у сфері спадкування, які діяли у ЦК України 1963 року. Новизна полягає в тому, що заповідачу надано право обрати право, яке буде застосуватися для врегулювання спадкових відносин, міститься спеціальна норма – спадкування майна, внесеного до Державного реєстру України, регулюється правом України, – а також діють “гнучкі” інструменти регламентації спадкових відносин за заповітом. У деяких міжнародних договорах України про правову допомогу в цивільних справах колізійних норм щодо спадкування взагалі немає або вони торкаються лише надання національного режиму в цій сфері та визначення права, яке застосовується до форми заповіту. У договорах, де приділено більше уваги питанням спадкування, ці норми не повністю висвітлені. У зв’язку з цим автор вносить низку пропозицій щодо вдосконалення регулювання спадкових відносин з іноземним елементом при укладенні міжнародних договорів. |