У дисертації наведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення проблеми підвищення ефективності соціального діалогу як основного чинника консолідації зусиль органів державної влади, об’єднань роботодавців і профспілок з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та демократизації усіх сфер життєдіяльності суспільства. Основні наукові і практичні результати дисертації полягають у наступному: 1. Соціальний діалог визначає базові засади ціннісних орієнтирів і політичних принципів побудови взаємовідносин між основними соціальними групами та їхніми політичними і громадськими організаціями у демократичному суспільстві. У широкому розумінні соціальний діалог – це паритетна конструктивна співпраця між громадянським суспільством (як окремою сферою суспільних відносин, в якій реалізуються приватні інтереси громадян та їхніх груп, котра існує паралельно з державою, однак прямо їй не підпорядкована) та державою (як виразником загальносуспільних інтересів). У вузькому – замикається в рамках традиційної форми ведення консультацій, переговорів та інших форм соціально-політичних контактів, що відбуваються між урядом профспілками та об’єднаннями роботодавців. 2. Соціальний діалог виступає чинником стабільного поступального розвитку сучасного суспільства як динамічно збалансованої цілісної системи. Він володіє потенціалом широкого застосування у практиці соціально-політичного управління як фактор підвищення ефективності державної політики і подолання, таким чином, недосконалостей стандартних механізмів представницької демократії. Завдяки розвиткові соціального діалогу відбувається залучення основних інститутів громадянського суспільства до взаємодії з органами державної влади, що є оптимальним способом розвитку потенціалу самого державного управління, забезпечує можливість переходу від політичної конфронтації до співробітництва, вільного саморозгортання процесів консолідації суспільства. 3. Доведено, що налагодження співробітництва засобами соціального діалогу передбачає встановлення між його суб’єктами партнерських відносин довіри та взаємної відповідальності, наявність між ними добровільної згоди дотримуватися однакових “правил гри”, що в результаті призводить до перетворення такої співпраці на стабільно функціонуючий соціально-політичний інститут. Інституціоналізація соціального діалогу на рівні демократичної правової держави – це формально-юридичне закріплення правил функціонування його суб’єктів, а згодом і органів їхнього співробітництва, які виступають важливим механізмом впливу на політичну систему суспільства. На рівні громадянського суспільства інституціоналізація соціального діалогу передбачає його легітимізацію, тобто визнання існування та функціонування соціального діалогу правомірним і доцільним, насамперед, основними соціальними групами суспільства. 4. Сучасна модель розвиненого громадянського суспільства ґрунтується на принципах його внутрішньої структурної самоорганізації, рівень якої залежить від стану сформованості інституту соціального діалогу, що проявляється у налагодженні конструктивної взаємодії як всередині громадянського суспільства між його основними інститутами, так і між громадянським суспільством та державою. Соціальний діалог у громадянському суспільстві визначається як процес, в якому розвинуті економічні, культурні, правові політичні відносини між сторонами не опосередковані державою. Він функціонує на базі принципу свободи та верховенства права, базовим для його учасників є принцип багатоманітності інтересів, захист приватних інтересів від надмірного втручання держави. Звуження контрольних функцій однієї зі сторін діалогічної взаємодії несе у собі потенційну небезпеку монополізації власної позиції іншої сторони, домінування не загального, а приватного інтересу. 5. У формально-організаційному плані діалогічна взаємодія громадянського суспільства із державою передбачає легальність та легітимність кожного із суб’єктів, рівність їхніх прав, обов’язків і відповідальності, наявність нормативно-правового поля й інформаційно-комунікативного простору для рівноправної взаємодії. Соціальний діалог як соціально-політичний інститут теоретично й ідеологічно сформований на принципах діалогічної організації суспільства під дією низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, які безпосередньо впливають на його становлення, функціонування та розвиток. Серед них головними є такі: 1) історичний досвід самоорганізації населення й відстоювання власних інтересів; 2) традиції взаємодії ключових інститутів громадянського суспільства як між собою, так і з органами державної влади; 3) рівень організаційної структури та правовий статус представницьких організацій основних соціальних груп; 4) домінуючий тип політичної культури населення; 5) залежність ролі держави в регулюванні соціально-політичних процесів від політичної кон’юнктури, зокрема, від таких суб’єктивних факторів як політична воля глави держави або уряду, лідерів політичних партій чи громадських об’єднань, певної групи осіб. 6. Реалізація державою соціальної політики (насамперед – соціального захисту) безпосередньо залежить від рівня розвитку соціального діалогу в суспільстві, що відображає зміни в характері взаємин між організаціями найманих працівників та об’єднаннями роботодавців. У такому випадку соціальний діалог виступає, по-перше, як інноваційний ресурс сталого розвитку суспільства, по-друге, як новітній механізм відтворення людського капіталу, і, по-третє, як інтегральний компонент удосконалення системи управління соціально-трудовими відносинами. Соціальний діалог допомагає людині найманої праці увійти в діалогічний контакт з середовищем сучасних інституціоналізованих соціальних і політичних систем, що створює передумови конструктивного співробітництва, соціальної стабільності і злагоди в суспільстві. 7. Конструктивна конфліктність і взаємовигідне партнерство можливі лише за умов розвиненої демократичної політичної системи. Тому процес розвитку політичної демократії безпосередньо пов’язаний з інституціоналізацією соціального діалогу. Налагодження паритетного соціального діалогу між інститутами громадянського суспільства та органами державної влади сприятиме не лише вдосконаленню і підвищенню ефективності соціальної політики держави, але й допомагатиме інститутам громадянського суспільства виконувати свої безпосередні функції та вільно саморозвиватися, а також забезпечувати можливості для переведення виникаючих соціальних конфліктів із фази стихійності у фазу колективної солідарності та консолідації. 8. Інститут тристоронніх переговорів (уряд – профспілки – організації роботодавців) є оптимальним способом підвищення ефективності соціальної політики держави. В першу чергу – це механізм, за допомогою якого влада і бізнес визначають на певний термін “правила гри” і співпрацюють за цими правилами в умовах соціально-економічної і політичної стабільності. Це є важливим чинником демократизації політичної системи, вироблення та закріплення навичок конструктивної співпраці, взаємної відповідальності та толерантності соціальних партнерів. Водночас, такі тристоронні відносини в ідеалі – це комунікативний простір для переговорів між об’єднаннями роботодавців, профспілковими організаціями і державою. 9. Найсуттєвішими вадами становлення інституту соціального діалогу в Україні є такі: 1) неспівпадання темпів модернізації інституціональної підсистеми політичної системи, з одного боку, та цінностей громадянського суспільства, усвідомлення і готовності громадської думки до широкого використання потенціалу інституту соціального діалогу – з іншого; 2) нечіткість у розподілі влади між законодавчою, судовою та виконавчою гілками; 3) відсутність на перших етапах інституціоналізації соціального діалогу таких інститутів громадянського суспільства як представницькі об’єднання роботодавців та найманих працівників; 4) формування об’єднань роботодавців як спроби лобіювання інтересів власного бізнесу перед державою; 6) відсутність незалежних засобів масової інформації; 7) брак демократичної політичної культури населення. |