В дисертації подане теоретичне узагальнення і вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні аксіологічного аспекту соціального часу українського етносу. Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки: 1. Час як процес розпізнання упорядкованої послідовності у станах свідомості віддано в наше розпорядження для досягнення сенсу, який вичерпує і скорочує витрати часу. Сутність послідовності складає взаємодія якісних проявлень довготривалості як атрибута часу і розповсюдженості – атрибута простору. Послідовність станів і подій передбачає присутність взаємозв’язку. Зв’язок часу і вічності знаходиться у кожній митті, яку наповняє смислом і запам’ятає свідомість, через що виникає уявлення про вічний час. Закон зв’язка ідей, їх узагальнення, з’ясовано принципом „еросу”, єдності творчого та нескінченного продовження буття. Принцип еросу відображено в народженні думки крізь закон узагальнення, зв’язка ідей та поколінь, злиття сенсів як подій, що викликає нескінченну довгочасність суспільного буття і соціальної форми часу. 2. Сенс та призначення часу зумовлено єдністю самототожнього ейдосу і телосу. Дискретність життєвого часу становить перервність інтервалів, присутність неподілених моментів думки, що пояснюється через принцип телосу і танатосу – прагнення до завершеності дії, скінченності форми думки. Телос означає ціль, межу часу як часовий простір і виявляє завершеність, унікальність будь-якого моменту чи процесу. Мета наповнює час причиною, змістом, що дозволяє його мислити як термін, котрий постає переживанням обмеженості простору, зупинкою миті, утриманням часу, через відкриття сенсу як події. Сенс являється топосом, містом часу і визначає подійний час, дійсну історію, тобто соціальний час. Єдиний момент здобуття сенсу є вищий об’єкт буття, подія, яка наближує до світу абсолютних цінностей і робить людину найвищою метою історії. Мужність розуміння буття свого народу і світу в цілому – це та потужна сила, творчий стан свідомості, який проводить траєкторію соціального часу. Головна функція соціального часу полягає в устрої буття, яке відображає ознаки світу, що осягається розумом. 3. Смислова єдність цінності та цілі створює міру розвитку свідомості, яка у кожну мить заново встановлює ієрархію цінностей, відтворює духовний досвід народу, що складає неповторну сутність соціального часу. Соціальний час – це міра розвитку усвідомленої відповідальності за якісний стан подійності життя. Соціальний час як універсальна закономірність діє безперервно через зупинки осягнення сенсу, смислового зв’язка, відновлення та перевідкриття засобів мислення і ціннісних ставлень, що складає його аксіологічне значення. Зміст соціального часу необхідно розширити через поняття генеалогічного часу як процесу діахроної, прямої передачі парадигматичного досвіду живими предками через безпосередню участь нащадків і послідовне прийняття життєвої мудрості, взірців культури, традицій, відродивши таким чином інститут зв’язка. 4. Цінності являються духовним потенціалом, який утворює соціальний зв’язок. Цінність – це змістовна форма об’єктивної взаємодії людини з самою собою, з соціальним поколінням, народом, етносом, що призводить до якісних змін результатів практичної діяльності і доповнення парадигматичного досвіду як аксіологічного чинника соціального часу. Парадигматичний досвід етносу є загальна картина світорозуміння, що відображає звичний образ життя та засіб мислення, модель традицій, систему норм поведінки і приклад практичного здійснення законів світобудови. 5. Реалізовані етнічні цінності постають реальними подіями, які вибудовують парадигму буття народу, його єдність, дух та сприяють засвоєнню національних і цивілізаційних цінностей. Етнічні цінності – це необхідні досягнення, об’єкти культурного виробництва, а також продукти традиційної життєдіяльності і волез’явлення народу. 6. Архаїчний міф затверджується як захисна парадигма буття від хаотичного, нерозумного або незрозумілого втручання ззовні, тому стає цінністю, і в процесі наслідування через ритуально-культову діяльність та календарно-обрядову традицію сприяє утворенню ієрархії етнічних цінностей, що виступає змістом соціального часу українського етносу. Сучасна міфотворчість виробляє міфи, які гальмують духовне самовизначення етносу. В ситуації забуття сенсу родинного зв’язка, притаманного етнічної самосвідомості, і втрати народом значення духовного зв’язка як традиційності, стабільності суспільної форми часу, навіть самі досконалі, ефективні моделі цінностей абиякого зразка не можуть здійснитися. 7. Релігійний зв’язок постає у якості священного буття, котре являє сакральну форму часу, абсолютні цінності Любові, Красоти, Добра, Свободи – вихідну, фундаментальну основу соціального часу. Віра – це нескінченна цінність, яка постійно реалізується як мистецтво змінення руху часу і керування подіями. В християнській культурі екологічний і структурний, культовий і ритуальний часи, що є різновидами соціального часу, поєднуються через притаманну їм сакральну ідею у літургійному часі. |
