В результаті проведеного дослідження доходимо наступних висновків. 1. Серед чинників, які обумовлюють сучасний стан українського суспільства, одне із основних місць належить тяжким і згубним наслідкам етнонаціонального відчуження українців, що тривало віками. Етнос, народ, нація формують індивіда за своїм образом і подобою. Він дає особистості необхідні засоби до життя (практичні знання, досвід, цінності, світогляд тощо), які вона засвоює і використовує. В цьому середовищі формуються засади індивідуального існування, тому у відчуженої від етнонаціонального простору особистості руйнується ідентичність, тожсамість, цілісність і організованість „я” в наслідок руйнування онтологічного, гносеологічного, психологічно-духовного, екзистенціального, субстанціального підґрунтя буття особистості. Відчужена людина перетворюється на руйнівний чинник не лише власної, а й загальнолюдської культури. 2.Етнічна свідомість формується як духовність спільноти, що ґрунтується на природно даних передумовах. Нерозвиненість процесів виробництва і спілкування, замкнутість культурного процесу переважно межами етносу, підвладність силам природи і пов’язаність індивіда з культурним процесом зв’язками невільної співприналежності, визначають характер і зміст етнічної свідомості. Етнонаціональна свідомість в якості основного змісту пропонує систему ідей, уявлень, образів, знань не тільки про свою спільноту, а й про інших, з позиції свого етносу. На ранніх етапах розвитку людського суспільства в свідомості колективного суб'єкта діяльності (племені, роду) спостерігається поєднання "внутрішніх" і "зовнішніх", тобто людських і природних факторів розвитку. 3.Аналізуючи дослідження національного, ми пересвідчуємося у суперечливості, неоднозначності його природи і проявів. З одного боку, під національним дослідники вбачають природню, безпосередню, психологічну реальність, а з іншого – культурну, історичну, суспільну буттєвість. Одні визнають цей феномен як етнічний, але концептуально етногенез розглядають або як біосферний процес, або як соціосферний. Інші вбачають національне у сфері суспільної політико-державної реальності. Традиційним є також підхід до поєднання цієї суперечливості в етно-національному. Однак, виходячи з характеру культурної реальності, природно-географічних факторів і їх впливу на типи суспільних зв’язків людини в культурі та типів сприйняття природної і соціальної буттєвості індивідом, варто розділити в історичному контексті етнічне і національне, так само як і підкреслити їх нетотожність, суттєву відмінність у сучасних процесах. 4.Ґрунтом національної свідомості була свідомість етнічної приналежності на підставі уявлень про спільне походження та спільну кров. І хоча такі уявлення випливають з історичних, літописних джерел, вони відіграли і відіграють досі важливу роль у формуванні етнонаціональної свідомості. Кожна конкретна людина у національному культурному процесі може виступати і як приналежна до етнічної, національної, класової, релігійної чи загальнолюдської визначеності, і може бути позбавлена будь-якої приналежності і виступати самостійною цілісною одиницею. Націю формує і складає кількість індивідів, які свідомі своїх політичних, економічних інтересів. Приналежність до нації може бути визначена об’єктивними умовами життя індивіда, а також його свідомістю, свідомим вибором. 5.Теоретичним підґрунтям становлення етнонаціональної свідомості є елементи цілісного процесу людської життєдіяльності, процесу освоєння світу людиною з взаємопроникненням предметно-матеріального, теоретичного та духовно-практичного способів такого освоєння. На основі такого розгляду проведено понятійно – структурний аналіз процесу формування етнонаціональної свідомості, результатом якого є визначення співвідношення етнічного і національного, етносу і нації. 6.Національну свідомість слід розглядати як вищий щабель порівняно з етнічною, як різновид свідомості соціальної спільності, але для того, щоб зрозуміти основу національного, необхідно віднайти і охарактеризувати корені у власному грунті, дослідити етнонаціональні традиції їх співвідношення із загально - культурними цінностями, що забезпечує самопізнання, самоосмислення, самоідентифікацію особи і нації в цілому через систему духовного розвитку і вдосконалення. 7. Етнонаціональна свідомість – це складний духовний феномен, коріння якого, на нашу думку, слід простежувати ще з часів Київської Русі, які описані у літописних джерелах XІ – XVІ століть. У свою чергу, зародження та пишний розквіт літописання в Київській Русі викликані, в першу чергу, високим рівнем етнонаціональної свідомості, намаганням людини встановити своє місце в історичному процесі, довести свою національну самобутність і право на незалежне існування. Проблему етнонаціональної свідомості народу в літописах автори не прагнуть виділяти, етнонаціональна свідомість природно випливає зі змісту творів, підкреслюється окремими фактами, думками. Основним виразником етнонаціональної свідомості є активна зацікавленість літописців історичним минулим країни, свого краю, церкви, монастиря, історичної особи. Літописці, як особистості й патріоти, культурні, політичні діячі, прагнуть виразити особливості станової, а через неї і етнонаціональної свідомості в підборі й висвітленні матеріалу творів, його глибинній й художній майстерності. 8. Комплексно – порівняльний аналіз філософських, історичних, суспільно-політичних поглядів на літописні джерела XI – XVI ст. доводить, що в своєму загальному вигляді вони виходили на проблему самоідентичності українського етносу і проблему національної свідомості. Дослідження процесу трансформації національної свідомості в сучасних умовах спонукає до висновку, що саме літописні та філософські джерела XI – XVI ст. відображають неперервність становлення національної свідомості, української ідентичності та етносу. 9. Проблема етнонаціональної свідомості виражається у зображенні фрагментів історії ХІ-ХVI ст. спирається на її складову - проблему історичної пам'яті нації, котра стала провідною у формуванні характеру українця. Свідомість літописців сприяє розгляду проблеми волі. Літописці розрізняють волю, як силу духу особи, стану, нації досягненні особистої та державної свободи, і волі, як свободи соціальної, в здобуванні цих благ. Воля в таких значеннях є індивідуально-колективним вираженням, тому кінцевий результат залежить від єдності особистостей а громаді, стані, нації. У світському житті літописці акцентують увагу на силі волі українців у визволенні нації, в розбудові та обороні держави, у відстоюванні соціальних прав. 10.Трансформація національної свідомості в Україні є процес, зумовлений не лише особливостями розв’язання сучасних задач демократизації суспільства, але й особливостями культурно-історичної ідентичності країни, яка має складну, неоднозначну, багатошарову поліетнічну спадщину, що визначає формування різновекторного комплексу ціннісних орієнтацій українського суспільства, а також процесами цивілізаційного розвитку країни. 11. Національне виховання зорієнтоване на національні цінності як на головний предмет уваги, ставить собі за мету прищепити молодому поколінню віру в національну ідею, що втілює прагнення до державності і соборності; розвинути почуття любові до свого народу і шанобливе ставлення до власної культури, мови, традицій; утвердити пошану до державницької символіки і Конституції України; відродити почуття національної гідності і самоповаги. |