У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні сутності соціально-екологічних відносин і культурно-моральних шляхів їх удосконалення. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути сформульовані таким чином: 1. Дослідження соціоприродних процесів дозволяє констатувати залежність суб’єкт-об’єктної структури соціально-екологічних відносин від ступеня впливу на суспільство антропогенно зміненого природного середовища. Процес формування соціально-екологічних відносин при цьому обумовлюється детермінаційним поєднанням екологічної свідомості та екологічної діяльності, оскільки останні одночасно впливають на формування досліджуваного феномена. 2. В основу теоретичного обгрунтування засобів і механізмів удосконалення соціально-екологічних відносин покладено концепцію пріоритетності перебудови суспільної свідомості соціальних суб’єктів шляхом морально-культурних заходів, зумовлених зовнішніми об’єктивними й суб’єктивними факторами і внутрішньою природою особистості. 3. Екологічна діяльність, що проявляється як активність суб’єкта, і екологічна свідомість, яка спрямована на пізнання соціоприродного світу й формує певне світосприйняття у вигляді процесу екологічної самоідентифікаціії, інтегрують у своєму змісті всю безліч соціального й природного, продукують якісну спрямованість соціально-екологічних відносин. 4. Зміст морально-культурних заходів визначається формуванням нових способів соціального регулювання через заміну існуючих антропоцентричних механізмів суспільної свідомості механізмами, що спираються на свідомий вибір соціумом розумного коеволюційного поступу людини і природного середовища. Удосконалення соціально-екологічних відносин відбувається, таким чином, завдяки екологічній самоідентифікації особистості, становленню екологічних цінностей в системі суспільних цінностей, а також синтезу віри, екологічного знання та екологічних переконань. 5. Екологічна самоідентифікація полягає у визначенні власної екологічної позиції в умовах соціоприродної необхідності. До основних детермінант, які складають механізм дії екологічної самоідентифікації, належать: пізнання морально-правових норм, соціоприродних ролей і закономірностей соціального і природного простору; синтез набутого духовно-практичного досвіду у сфері соціально-екологічних відносин через призму власних якостей і схильностей особистості; усвідомлене формування власної екологічної позиції; здійснення споживацької, пристосовницької або практично-естетичної діяльності. 6. За сучасних умов соціоекологічної нестабільності віра виступає як феномен, який об’єднує людей, оскільки чимало соціальних процесів відбувається за умови, що одні соціальні суб’єкти заздалегідь вірять у дотримання іншими соціальними суб’єктами певних морально-соціальних норм. 7. Соціоприродний контекст феномена віри як важливого компонента пізнавального процесу та практичної діяльності людини визначається з боку індивіда очікуванням відповідності дійсного і уявного поступу в системі “людина – суспільство –природне середовище”, спрямованістю на цю відповідність, яка є підвалиною для екологічної діяльності згідно з уявленнями кожної особистості. При цьому віра зумовлюється не розумінням суб’єктом всіх закономірностей і теоретичних обгрунтувань поступу у соціоприродній сфері, а глибокою значущістю для нього саме такого сприйняття соціально-екологічних зв’язків, оскільки останні належать до загальної системи потреб і інтересів суб’єкта. 8. В основі екологічних переконань, які інтерпретуються як схильність соціального суб’єкта до сприймання соціально-екологічних відносин з відповідних позицій і знаходять своє відображення в особистих прагненнях у досягненні цілей, пов’язаних із соціально-екологічними процесами, а також в орієнтації або відхиленні екологізованої системи цінностей, виокремлені ціннісно-орієнтаційний, когнітивний, мотиваційний і практично-особистісний виміри, вплив на які стимулює зміцнення сталої активної соціально-екологічної спрямованості та позиції особистості. 9. Практичне застосування структурних механізмів синтезу віри, екологічного знання та переконань відбувається в процесі пропаганди екологічного знання як однієї зі складових перетворення віри в сталі екологічні переконання; в акцентуванні потенційних можливостей занепаду та процвітання важливих для кожної особистості предметів і явищ; активізації таких механізмів і засобів, які безпосередньо захищають соціального суб’єкта, охороняють його права й особисті інтереси, здоров’я й свободу. Процес формування екологічних переконань обумовлюється унікальною природою екологічних знань, їх міждисциплінарністю, поєднанням природничонаукового та соціогуманітарного досвіду. Саме в такому синтезі найбільш показово і комплексно висвітлюються всі об’єкти, новітні досягнення й тенденції, які охоплює система “людина – суспільство - природне середовище”. | 